В Опішному відкрито Меморіальний музей-садибу гончаря Василя Омеляненка

Національний музей гончарства відкрив ще одну туристичну локацію –

Меморіальний музей-садибу гончаря Василя Омеляненка

й презентував скульптури з КерамоРезиденції до його 100-річчя

У літньому серпневому диханні, в самому серці гончарського краю – Опішному – відбулася подія, що поєднала минуле, теперішнє й майбутнє українського гончарного мистецтва. Цьогоріч минає 100 років від дня народження Василя Омеляненка – одного з найвизначніших майстрів гончарної справи України. Його ім’я відлунює в кожному оберті гончарного круга, в кожній зооморфній скульптурі, що дихає фольклором, фантазією, глибинною українською символікою.

Саме цього дня, у рамках вшанування Ювілею Мистця, в Опішному офіційно відкрили Меморіальний музей-садибу гончаря Василя Омеляненка. А на її подвір’ї відбулася не менш важлива презентація – публіці вперше представили монументальні скульптури, створені під час КерамоРезиденції в Опішному: 100 років у світлі таланту Василя Омеляненка, яка проходила протягом трьох тижнів на базі Національного музею гончарства за підтримки Українського культурного фонду.

Ці дві події: відкриття музею-садиби й завершення КерамоРезиденції в один день – це не випадковість, а продуманий і глибоко символічний жест. Бо світло таланту Василя Омеляненка не погасло, воно проростає в нових поколіннях мистців і отримує нове прочитання, а простір його оселі наповнюється живою енергією сучасного мистецтва.

Омеляненко – мистець, якого несе земля

Василь Омеляненко – не просто майстер чи виконавець традицій. Він той, хто їх відчував, переосмислював, зберігав і водночас творив нові форми. Його леви, коні, казкові птахи, вази, глечики й дитячі іграшки – це не просто предмети побуту або музейні експонати. Це закодовані образи народної культури, що вбирають у себе поезію землі, усмішку казки, філософію праці.

Його творчість – це простота, що не зменшує глибини. Навпаки, вона робить її ще відчутнішою. Його форми впізнавані, його стиль унікальний. У ньому ритм українського села, теплий гумор і мудрість народного життя.

Саме тому відкриття музею-садиби у його рідній оселі стало важливим культурним кроком. Тут усе говорить про нього: хата, подвір’я, дерева, простір. І тепер, коли цей простір доповнено сучасними скульптурами, створеними мистцями, що працювали в межах КерамоРезиденції, діалог між часами став ще глибшим.

Кераморезиденція: відчути глину, як відчував її Омеляненко

Протягом трьох тижнів на базі Національного музею гончарства працювали п’ятеро художників-керамістів: Інна Гуржій (Полтава), Анатолій Шкурпела (Опішне, Полтавщина), В’ячеслав Одарченко (Воскобійники, Полтавщина), Катерина Власова (Полтава) та Андрій Ільїнський (Київ). Вони прибули до Опішного не лише з технічним досвідом, а й з бажанням прожити, переосмислити, увібрати у себе дух і талант Василя Омеляненка. Кожен із них створив унікальну скульптуру – авторське осмислення його неймовірного спадку.

Теми варіювалися: від казкових дивозвірів до образу «лиса» із казки Івана Франка, від сакрального дерева життя до символічного гончарного круга, як центру буття. Скульптури не просто прикрасили простір – вони його змінили. Тепер подвір’я гончаря перетворилось на своєрідну відкриту галерею, де традиція і сучасність говорять однією мовою – мовою глини.

Глина, як пам’ять. Скульптура, як діалог

Кожна з п’яти скульптур стала відповіддю мистця на питання: ким для нас сьогодні є Василь Омеляненко? Кого ми в ньому бачимо – учителя, мистця, символ чи джерело натхнення? І в кожному творі своя відповідь: Інна Гуржій звернулась до світу фантастичних істот, Катерина Власова – до спогадів дитинства й дотику, Анатолій Шкурпела – до багатоярусної символіки родоводу і традицій, Андрій Ільїнський переосмислив сам гончарний круг, як метафору життя, а В’ячеслав Одарченко вибудував вертикаль композиції, як образ творчого шляху самого Василя Омеляненка.

Музей-садиба, як серце. Скульптури, як пульс

Традиція – це дорога вперед. У темні дні війни, тривоги, змін і переоцінок таких постатей, як Василь Омеляненко, ми починаємо бачити ще глибше. Вони нагадують про коріння, яке тримає навіть у бурю. Глина з-під його рук – це не тільки форма, а й тепло. Його звірі – не лише скульптури, а й охоронці сенсів. Його будинок – не просто споруда, а серце культури.

Кераморезиденція, що відбулась за підтримки Українського культурного фонду, стала не лише мистецькою акцією, а й культурним жестом глибокої вдячності, діалогу й спадкоємності. Це доказ того, що українське гончарство не лише минуле, а й потужне сучасне з майбутнім.

Світло, що проростає з глини

Меморіальний музей-садиба гончаря Василя Омеляненка офіційно відкрила свої двері. Скульптури вкорінилися в землю. І хоч вони щойно з’явилися, здається, що вони були тут завжди. Як вартові пам’яті, як образи на честь Майстра, як нові голоси у великому українському хорі гончарів. Бо глина пам’ятає! Мистецтво триває! Творчість не має завершення, вона просто передається далі, як тепло з рук у руки!

Світлана Пругло,

завідувачка інформаційної служби

Національного музею гончарства

Фото Юрко Пошивайло

Поділитись
Коментарі

Читайте також

Мультимедіа