Саме таку назву має книга, яка побачила світ нещодавно в Дрогобицькому видавництві «Коло». Її Автор ‒ пан Богдан Ковалик-«Височан» («Юнак»), котрому виповнилося 12 жовтня 2021 року 95 років. З «прелюдії» випливає, що пан Богдан приналежний до Збройного підпілля ОУН-революційної, а отже означена книга вимагає до себе пристальної уваги:
Вона присвячена, як написано, «В пам՚ять моєму Провіднику ‒ курінному політвиховнику, надрайоновому провіднику пропаґади ПЕЦІВУ Ярославові («Вадимові», «Миронові»)»; обсяг ‒ 280 сторінок.
Автор народився в селі Зоротовичі Перемишльського повіту (нині це Самбірський район Львівської області) в родині Стефана і Марії Коваликів. Докладно веде свою розповідь про дитячі та юнацькі роки, що врешті-решт логічно привели його до членства в ОУН під орудою Степана Бандери. Ініціював це шкільний товариш Ілля Дацько, який дав йому прочитати підпільну газету, в котрій був текст «Десять заповідей українця-волюнтариста». Я прочитав таке ВПЕРШЕ, і навіть на мене текст цього «міні-Декалога» справив неабияке враження ‒ особливо правила під номерами 3 і 7: «Не роби із себе предмета власної любові й звільнися од вічного страху, що є твоїм щоденним гостем» й «Стремись до вершин і подай руку тим, що мають тугу за летом».
Свято зброї в сотні «Ударник-4». Сидить третім справа (в окулярах) Ярослав Пеців-«Мирон», пам՚яті якого Автор присвятив свою книгу
Очоливши юнацтво ОУН, Автор поринув у боротьбу за незалежність України. Восени 1946-го року він отримав доручення від Крайового провідника Василя Галаси-«Орлана» виконати функцію кур՚єра, доставивши відповідні документи до управи ЗЧ ОУН. Щасливо перетнувши кордон між Польщею і Чехословаччиною, він був затриманий чеським прикордонним нарядом при спробі потрапити до Австрії; при собі мав фіктивні документи на прізвище «Ян Зілінскі». З цього моменту знаходився під слідством ЗОБу («Zemský Odbor Bezpečnosti»; аналог МҐБ). Сталося це 24.01.1947-го року о приблизно дванадцятій годині дня… Слідство у справі тривало приблизно чотири місяці й завершилося вироком: довічне (!) ув՚язнення.
Богдан Ковалик-«Височан» ‒ в՚язень чешських тюрем
Після того, як 25 лютого 1948-го в Чехословаччині відбувся урядовий переворот, в результаті котрого владу захопили комуністи, Богдан Ковалик ледь уник смертної кари: як він пише в своїй книзі, 17-18 грудня 1948-го року вийшло розлоге «заключення» (на 25 сторінок), котре «обґрунтовувало» необхідність розстрілу для всіх «бандерівців». Лише чудо врятувало йому життя, але Державний суд підтвердив винесений раніше вирок: має сидіти в неволі пожиттєво! Але «сидіти» не доводилось ‒ потрібно було працювати, причому в шахтах по видобуванні… уранової руди (!). Зайве говорити, що ніяких запобіжних заходів по захисту від можливого опромінення в՚язні не отримували.
Однак з плином часу в Чехословаччині, вірніше тамтешній компартії, настали часи своєрідної «перебудови», й це було вирішальним в долі «зека Яна Зілінського» ‒ тобто Богдана Ковалика; після довгих митарств і нескінченних скарг його нарешті звільнили. Сталося це 12 березня 1964-го року; таким чином Автор книги «Далека дорога, важкий шлях…» відбув у неволі СІМНАДЦЯТЬ (!) років, один місяць і двадцять днів.
В подальшій долі Богдана Ковалика було те, що він був… «особою без громадянства» ‒ тобто формально народжений на території міжвоєнної Речі Посполитої (Польщі), яку «успадкував» Радянський Союз. Перспектива повернення по місцю народження його аж ніяк не влаштовувала, а куди було їхати після «відсидки», він не знав. Виручив Ладіслав (Ладя) Ґрошов ‒ в՚язень тюрми Бори (Пльзень), з яким пан Богдан потоваришував ще у 1949-1951 роках.
Він люб՚язно погодився надати притулок у своєму домі попри те, що й сам мешкав з дружиною, її мамою та двома синами в невеличкій хатині у містечку Богданов, розташованому в чесько-моравській Верховині, яка нагадувала рідне Підкарпаття… Ладя Ґрошов стане у пригоді й тоді, коли через два роки Богдан Ковалик вирішить одружитись з Іриною Клюсачек ‒ він підшукав житло для молодого подружжя в райцентрі Ждяр-над-Сазавою.
Богдан Ковалик з дружиною Іриною Клюсачек (весільне фото)
…21 серпня 1968-го року війська так званого «Варшавського договору» окупували Чехословаччину й по-суті поклали край «празькій весні». За приблизними оцінками при цьому загинули щонайменше 100-120 цивільних осіб (з чехословацького боку) і 10-15 військових з контингенту сил «Варшавського договору». Добре пам՚ятаю слова міністра оборони СССР, сказані ним на третій день інвазії: «У зв՚язку з тим, що чехословацька армія не виявила спротиву, вважати тамтешні збройні сили дружніми»; щодо втрат серед особового складу армій окупантів, то вони, очевидно, мали місце за рахунок «небойових» ‒ різного роду такі втрати можуть мати місце, як нещасні випадки чи тому подібне.
Чи мав відношення до описаних подій Автор книги? Давайте надамо йому слово: «Відношення західних держав до всіх цих подій в Чехословаччині, на жаль, було пасивним. Вони респектували домовлення зі Сталіном в Тегерані у 1943 році й вважали, що все, що відбувається в Чехословаччині, є внутрішньою справою східного блоку. Для політичних в՚язнів зайшла складна ситуація, тому при першій нагоді їду автобусом до Праги за Павлом Бабцем. Коли у Празі вийшов з автобусу, то вже на власні очі побачив, яка є ситуація. Зараз при автобусній зупинці совєтські танки, гармати, чисельні совєтські солдати. Зустрівся з Павлом і разом замислилися над тим, що нам надалі робити. Залишатися ще довше тут ‒ небезпечно, бо може бути всіляко. Павло говорить, що хто як може відходить до сусідньої Австрії, до Відня. Вже багато в՚язнів відійшло й так є кожного дня. Поки що від державних органів немає жодних перепон на кордоні. Я навіть мав враження, що вони заплющують на це очі, бо хто їхав до Відня на кілька днів, то вже не повертався…»
Разом з дружиною вирішили, що буде краще покинути окуповану Чехословаччину; так Богдан Ковалик опинився в США. Не стану деталізувати, як йому тут велося ‒ скажу так: добре! Разом з дружиною вже на Американському континенті в подружжя народилися двоє дітей ‒ син Володимир (1972; названий на честь стрийка, закатованого більшовиками) та дочка Марія (1975; названа на честь матері пана Богдана):
Родина Богдана Ковалика-«Височана»; зліва направо: внук Стефан (син дочки), дочка Марія, Богдан Ковалик (автор книги), дружина Ірина, син Володимир, дружина сина ‒ Емі; попереду всіх стоїть онук Елійот (син Володимира)
Скажу так: було би несправедливо замовчувати велику роботу, яку провадить Автор в царині популяризації ідей УПА ‒ він є активним учасником Товариства вояків (ТВ) підпільної армії (себто УПА), членом Головної Управи (ГУ) ТВ УПА в США, в якій був довголітнім секретарем. На цій посаді Автор підготував ряд звернень, текст котрих наводиться в книзі. Крім того пан Богдан Ковалик займається благодійністю ‒ він, зокрема, виділяє немалі кошти на допомогу потребуючим ветеранам УПА в Україні.
Богдан Ковалик, друг «Височан» ‒ комбатант УПА
Особливої уваги заслуговує робота Автора у Видавництві «Літопис УПА», в чому він приймав безпосередню участь. Надамо Йому слово: «…Спільною клопіткою працею, спільним зусиллям, при безкорисливій фінансовій і моральній підтримці з боку нашої патріотичної громади, ми зуміли у чотирьох серіях випустити на теперішній час вже 139 книг про боротьбу УПА, ОУН і всього збройного підпілля. 3 червня 2005 року мене призначили секретарем видавництва… Це була велика і клопітка робота». Зазначимо, що друг «Височан» неодноразово провідував Україну, зокрема він бував на сторіччя з дня народження Головнокомадувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича-«Тараса Чупринки» (2007-й рік) й 65-ліття утворення УПА. Разом з Левом Футалою-«Лагідним» вони тоді нанесли візит до музею в Білогорщі.
…У своїй книзі Автор помістив багато ілюстрацій, що робить її цікавою для прочитання. Не оминув увагою і моє привітання з нагоди 94-річчя з дня народження, зa що я Йому сердечно дякую:
Привітання Автору книги в день Його 94-ліття
Книга «Далека дорога, важкий шлях…» підписана до друку напередодні 95-річчя з дня народження Автора; тож бажаємо Йому міцного здоров՚я й довгих років життя!
Василь Гуменюк
