Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ у залі Львівського музею історії релігії провели до дня пам’яті Тараса Шевченка круглий стіл «Посланіє Пророка нації «І мертвим, і живим, і ненарожденним…».
У слові-привітанні поет Євген Салевич висловив ідею проекту – читання та інтерпретації твору «Посланія» Тараса Шевченка у дні його пам’яті, подання звернення Пророка у ці дні до нації. Цей проект проголосило Українське національне середовище у 2021 році. А тепер він набув нового смислу – великого задуму для нації, задуму творити Український національний храм або Храм української нації як національний символ.
За задумом на чільному місці українського світу має стояти символічний образ Українського національного храму. У храмі української нації мають бути національні святині, мають читатися свята українська історія, вшановуватися українські святі, мають читатися «Посланія» Пророка нації Тараса Шевченка, посланія інших великих подвижників нації, мають виголошуватися проповіді національних духовних лідерів. Храм необхідно постійно розбудовувати в національній свідомості і в реальному сучасному українському просторі. Тобто, окрім символічного простору, Храм потрібно творити в реальному світі. Необхідно перетворити національну історію на священну історію й так піднести український світ і тривання української ідентичности.
Посланіє Пророка нації «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» артистично прочитала мисткиня Наталя Білоус: аби мертві духовно українці воскресали, аби ненароджені народжувалися, а живі жили для слави України.
Професор фольклористики Ганна Сокіл подала на круглому столі інтерпретацію «Розритої могили» як посланія Пророка до українців у контексті понять молитва, традиція, звичай, душа. Тарас Шевченко запитував українську матір про те, чи навчала вона рідних звичаїв та молитви своїх дітей і чому народжуються перевертні в Україні й гине Україна. Відвічна українська душа й український дух не раз повставали, коли ворог розривав могили наших предків. Та скільки б не руйнували нашого світу чужинці, наша нація є вічною як Боже творіння.
Поет і дослідник давньої української літератури Павло Салевич подав інтерпретацію образу «дідної слави» в міфоепічній мові Тараса Шевченка. Почавши із того, що окремого пошанування заслуговує Шевченко за збереження традиційної української міфологічної мови, українського традиційного міфологічного мислення, доповідач спершу навів кілька прикладів міфопоетичних прикладів мови Шевченка, а далі усю увагу приділив образу «дідної слави».
Серед численних згадок образу «дідної слави» у Шевченка, учений навів, зокрема такі контексти: «дідної» «слави (яка) сяє»; «великої дідної слави», свідками якої є «Високії… могили (що) Чорніють, як гори…»; «Живої слави дідів … І (слави побляклої) батьків лукавих»; «дідної слави», за яку пролито багато крові, слави безсмертної і вічної, «Слави, яка не поляже…», врешті зупинившись на останньому контексті – контексті дідної Слави, яка не поляже навіть тоді, коли все згине, на позачасності й вічності «дідної слави».
Цю позачасність і вічність «дідної слави» Павло Салевич пояснив, виходячи з її міфологічного значення. За міфологією, продовжував доповідач, – перші події (конструкції), закладені в основі нашого світопорядку існують у своїй реальності вічно. Тому вічно існує й перша слава, яку заклали в наш підмурівок наші діди. Кожна нова здобута слава (наших батьків, синів, онуків) не є відокремленою від «дідного» її прообразу – і є лише оновленням цієї вічної «дідної слави».
Для того щоб слава наших дідів сяяла або дзвеніла потрібне маґічне втручання ритуалу, який це може зреалізувати, – тобто потрібні героїчні справи наших батьків, внуків чи правнуків. До того ж, якщо старі діла обновити добрими ділами, слава буде сяяти, а коли обновити поганими – вона потьмяніє, поблякне, поблідне.
«Дідна слава» може потьмяніти й у тому разі, якщо її не підновля́ти новими героїчними ділами, але «дідна слава» – слава наших дідів ніколи не зникне, а буде продовжувати своє буття в позачасовóму світі.
Культурний діяч Юрко Антоняк, інтерпретуючи посланія Тараса Шевченка, висловив думки про нероздільну єдність Пророка нації та національного міфу. Шевченко творив у контексті міфоепічної традиції. Символічна історія української нації у творах геніального поета твориться як міфи про національне відродження, про цивілізаційне призначення України, про героїв та останню переможну битву (за Дмитром Донцовим). Традиційний національно-культурний міф Тараса Шевченка в контексті давньої традиції став основою формування української національної свідомості. Доповідач згадав також символічний образ освячення ножів гайдамаків, як чин жертвоприношення, і висловив переконання, що пролита кров ворожа поверне український світ до нашої слави й стане запорукою сильної держави.
Після інтерпретацій у формі виступів, прозвучали й ліричні інтерпретації – пісні на слова Тараса Шевченка у виконанні заслуженого артиста України Романа Ковальчука («По діброві вітер виє»), молодого талановитого співака Юрія Іванишина («Така її доля», «Думи мої, думи мої…») та обдарованих співачок Надії Іванців і Вікторії Тітарової («Як умру, то поховайте мене на могилі», «Реве та стогне Дніпр широкий»).
На завершення учасники заходу висловили думку, що пам’ять про Тараса Шевченка буде вічною, як і вічним буде наш український народ.
Окрім уже згаданих учасників, пом’янули Пророка нації громадсько-політичний діяч, архітектор Ігор Кузьмак, громадські діячі Надія Бавуляк, Ольга Назаревич, Петро Кемський, редактор журналу «Наша спадщина» Андрій Левик, доктор технічних наук Роман Базилевич, доктори економічних наук Ольга Мних, Олег Підхомний та Ірина Ревак, культурна діячка, голова Клубу імені Юрія Липи Зоряна Іванків, підприємці –меценати Олег Подвірний та Іван Вівчарівський, діячка освіти Ірина Даць, завідувач відділу ЛОУНБ Леся Колодій та провідний бібліотекар ЛОУНБ Мар’яна Москва, юний музикант Святослав Салевич та інші.
