10 жовтня відбувся творчий вечір поета Павла Вольвача – з нагоди його 60-ліття.
Формотворче враження на нього змалечку справив поет Микола Холодний – “вища полиця української поезії” (вислів П. Вольвача), а в зрілому віці – “маршал Вінграновський”. Взорувався Павло Вольвач і на Валерія Іллю.
Привітали ювіляра вояки ЗСУ Юрій Сиротюк, Ігор Мазур-“Тополя” та Дмитро Крапивенко, а також Олександр Положинський, Роман Коваль, брати Капранови і Анна Лупинос із Запоріжжя. На лірі грав Михайло Гречкин. Співав соліст гурту “Рутенія” Анатолій Сухий.
Вів вечір Антон Санченко.
Вечір організований за сприяння Історичного клубу “Холодний Яр” (Марко Мельник, Надія Віннік та Ірина Оксинь).
Пропонуємо Вашій увазі виступ Романа Коваля.
1996 року, в часи Кучми і медведчуків, у Запоріжжі вийшла перша поетична збірочка Павла Вольвача “Маргінес”. 52 сторінки, м’яка обкладинка, папір жовтуватий, наклад чималий – 1000 примірників.
Вона мене вразила своєю поетичною агресивністю, ностальгією за часами козацькими, гайдамацькими… Тож уже у травні 1997 р. на 1-й шпальті газети “Незборима нація” вийшла моя рецензія “Вибираю Ґонту!”
Це була, як я розумію, перша рецензія на Павлову творчість.
“Чи є воля до Батьківщини у Павла Вольвача? – запитував я і відповідав. – Гадаю, він відповість на це питання новою збіркою – новим “блакитним спалахом нерва”, який осліпить “старих катів”, їхніх “муштрованих нащадків”, вибухне в “ситих грудях глевких хахлів”. І несподівано Павло Вольвач побачить хребти там, де раніше бачив лише “шар сала і лою”. І здивується, що його слово перетворює “хароших людей”, не здатних на “крутобровий гнів”, на українців, які люто борються за свою Батьківщину”.
Книжка “Кров зухвала” не забарилася. Як і моя рецензія на неї – у серпні 1998 р. у “Незборимій нації”. / Починалася вона так:
“Туга за Батьківщиною – головний мотив нової збірки віршів українського поета Павла Вольвача “Кров зухвала”.
Для Вольвача, уродженця Запоріжжя, Батьківщина – це насамперед Наддніпрянщина: Дніпро, що “шепоче не на хінді чи на івриті”, і степ, що колись весело – під дзвін шабель та посвист куль – біг до Азовського і Чорного морів. Сьогодні над степом ще “витають рідні тіні” та вже “ніяково вимовити: “Мій”,
Бо він не мій і взагалі не степ,
Розорані “колхозные угодья”.
“Степовий націоналіст” Вольвач гостро відчуває, що його степова дідизна втратила широту, розмах, у ній вже не почуєш закличного звуку козацьких тулумбасів, хіба матюччя нудних і п’яних “посьолків”, які замінили Запорозьку Січ.
Ще недавно його рідна земля палахкотіла вогнем повстань проти північного наїзника, тепер же вона стала “приземистою, притихлою, спорожнілою”. Тут навіть “вимова сільська” не звучить, а “гнеться”. Справді, “застрелитись отут – хіба тут жити?”.
Убогість сплюндрованої дідизни, яку він досі не дістав у спадок, хоч уже давно “в родинний епос помандрував дід”, автор підкреслює тоскною пісністю індустріальних пейзажів.
Майже надобридливим рефреном густо розкидані далеко не поетичні образи – рейки, домни, “паркани похилі”, “понурі задвірки посьолків”.
Серед цих “безкровних новітніх ландшафтів” живуть, точніше скніють у духовних злиднях “тожеукраінци” – “екс-морозенки”, “червиві брати”. Їхні обличчя та кроки вже, здається навіки “всохли”. Вольвач знаходить для них точний образ – “телятина”. Може, й образливо, але хто скаже, що несправедливо, надумано?!
Оці “тожеукраінци” спільно з гнітючими виробами своїх рук – домнами, трубами, “жилимі постройкамі” – і є отим “згарищем з присмаком Батьківщини”, яким тиняється “причинний”, “невпізнаний Батьківщиною син” Павло Вольвач.
Справді, “холоне світ”, коли бачиш, як “животіє Вітчизна між труб”.
І відчуваєш пронизливий щем, коли “іноді висмикнеться в електорату спідня сорочка напівзабутої мови”.
Невипадково Вольвач відчуває себе “дрібним камінчиком в чужому черевиці”. І він стає “озлобленою часткою”, що з надією озирається назад – в часи славної гайдамаччини. Він не плаче, / більше того, в українській трагедії знаходить підстави для оптимізму, і оптимізму агресивного.
Аргументів для оптимізму в нього нема – де ж їх візьмеш?!
Підставою є його віра, і віра в кількох, яких любить “до спазми в горлі”.
Віра в перемогу в нього ірраціональна, вона не потребує аргументів.
Так станеться, і все! По-іншому не буде!
Він вигукує:
Хай криві. Хай накульгуємо на ногу.
Пізнаєм по каліцтву своїх.
Та тобі щось шепоче: “Нічого.
Наша правда ще вріже їх сміх”.
І справді, “сходить на небі місяць, кований в Чигирині”, з’являється невідомо звідки “жовтий відблиск булави”, і виринають із пітьми минулих епох “прадідів голови голені”. І “вервечкою сподівання білозубі і вперті сторожко сходяться до Холодного Яру”.
І нас уже не дивує, що дальній, колись наш, а нині – чужий берег здригається “в передчутті пожеж”.
Викликавши затятий і безкомпромісний дух козацького минулого з “веселими свяченими ножами”, автор і сам відчуває, як довкола нього починає тремтіти повітря “карбованими і горбоносими епітетами”. У той час коли для когось уже вицвіли небесно-пшеничні барви, до Вольвача “прийшли слова і в узголів’ї стали: “Бери!” Він, не вагаючись, взяв їх і поклав на войовничу степову музику.
“Та невже ж ми всі оце минулі?” – з викликом вигукує Вольвач.
І відразу:
Землетрусів дай, Месіє, в кров!
Правду шаблі і жагучість кулі.
Бо яких ще треба молитов?!
І враз постає антитеза Україні нинішній – зрабованій, спідленій – Україна минувшини з її лицарством і легіонами – піших та кінних – захисників.
Вольвач не тільки висунув дух Коліївщини як орієнтир для сучасників – “екс-морозенків”, а й щиро стремить, щоб кров коліїв, що й тепер “гоготить, ніби полум’я”, не бур’яном проросла, а вибухнула червоною калиною в душах мільйонів. Він вірить, що це станеться, що “екс-морозенки” відкинуть рабську приставку “екс”.
Павло Вольвач упивається войовничими мріями, він навіть у соняшнику бачить “замашний вигин шаблі”. Й велич козацької звитяги відлунює гарячими строфами у зухвалій крові поета. І “з’являється кисень незбутніх повстань”, яким пожадливо дихає читач.
Читач, гортаючи поетичні сторінки збірки Павла Вольвача, чує посвист гайдамацької шаблі. Ясний, чіткий і такий мелодійний відгомін Коліївщини та Холодноярщини нагадує читачеві, підкреслює, що його життя прісне, банальне і нудне.
І читач, як завзятий токсикоман, пожадливо втягує криваві випари епох, занурюється в епоху, коли найкращою мелодією був передзвін шабель і переможний крик козацької лави, / втішається жорстокістю справедливих пращурів.
Може, я захопився і не те мені привиділось у словах поета?
Розгортаю знову книгу і наштовхуюсь:
Мої мрії густі
І від крові солоні…
“Боже мій! – вигукне екс-українець або кінчений правозахисник. – Звідки ця кровожерливість у інтелігентної людини, з такими гарними рисами обличчя?.. Що за мара?!”
Вольвач переляканим відповідає лірично – він не хоче “одцвітать чорноземним барвінком в угро-фінській глинистій крові”. Та ще й тішитись, “мовляв, ми ще живі”.
Вольвач у Запоріжжі відчув на власній шкурі, легенями, кістками / “міцні, як смерть, чужі світи”, що нахабно буяють на нашій землі, “надіям не лишаючи щілини”.
Він хоче – і має на це право – жити там, “де чужинців нема”, / там, “де тільки вилиці брата”. Він категорично заперечує долю “дрібного камінчика” в чужому черевикові.
І тому прагне долі “прямої, наче ствол автомата”.
У нього вихоплюється:
Затанцюємо зікр,
Хоч не брались ніколи.
І тоді – угризіть
Кам’яне наше коло
Із твердих підборідь
Та з молитви до Бога.
І підіть – заберіть
Те, що звуть “Перемога”!
Роман Коваль
