Олександр Шкурпела не дуже любить говорити про себе.
Точніше, про глину – будь ласка! Про горно – скільки завгодно! Про синів – без проблем! А от, коли питаєш, чи вважає він себе відомим майстром, чи є в нього улюблена робота і чи пишається він тим, що зробив за свій творчий шлях, тут починаються труднощі.
– Немає такого виробу, щоб я сказав: оце я молодець!
Пауза…
– Ну, може, є. Але я ж ще той критик!
І сміється.
У нього взагалі багато відповідей починаються приблизно так: «Та я не знаю…», «Та ні…», «А хто зна?..».
А потім раптом виявляється, що за цим «та я не знаю» – сорок три роки копіткої, нелегкої роботи талановитого гончаря.
Але Олександр Шкурпела, схоже, не дуже має час рахувати роки. Бо зранку треба зайти в майстерню й спершу подивитися на заготовки. Чи не пересохли? Чи не сирі? Може, щось треба переставити? Чи відкрити? А якщо горно палиться – тоді вже точно не до ранкових домашніх справ. Туди треба йти.
І це, мабуть, найточніший портрет Олександра: людини, яка весь час кудись поспішає, але при цьому може десять років шукати потрібну глину…
Усе почалося, коли йому було сімнадцять.
Олександр прийшов улаштовуватися на роботу в творчу майстерню на перший цех заводу «Художній керамік». Дуже хотів побачити Трохима Назаровича Демченка – знаного майстра, який згодом став його вчителем.
Трохим Назарович був чоловік строгий. Не став довго розпитувати хлопця про мрії, творчі плани чи те, ким він бачить себе в майбутньому.
Просто дав глину.
– Ану, зліпи що-небудь, що ти там умієш.
Сімнадцятирічний Олександр зліпив собаку-попільницю. Трохим Назарович подивився і сказав:
– Діло буде!
Ось і вся співбесіда.
А далі – життя…
Правда, життя не завжди дозволяло займатися тим, чим хотілося. Були часи, коли гончарство стало майже непотрібним. Купони. Безгрошів’я. Прикро згадувати, але це була наша історія.
Тоді Олександр вирішив спробувати знайти іншу роботу й пішов улаштовуватися водієм. Не взяли. На одне місце була черга з п’ятнадцяти чоловіків.
Можна сказати, не пощастило. А можна й навпаки – що пощастило! Тоді обставини самі повернули його назад. До глини. До майстерні. До того, що вмів робити найкраще.
І, можливо, саме тоді він остаточно зрозумів: бувають речі, від яких можна відійти на якийсь час, але не можна залишити назавжди.
А після армії було ще одне повернення, уже зовсім інше. Олександр сів ліпити своїх улюблених баранів. І раптом зрозумів, як сильно він скучив.
– Я сів і почав робити. Я так за цим скучив… Ото тоді, в оті перші хвилини, й зрозумів.
Що саме – здається, зрозуміло й без пояснень.
Сьогодні Олександра Шкурпелу називають одним із найвідоміших опішненських майстрів. А про його талант знають далеко за межами Полтавщини. Але сам він до цього ставиться спокійно. Якщо запитати, чи думав сорок три роки тому, що стане відомим, відповість:
– Та ні.
І сміється.
Так само говорить і про свої макітри. Великі. Дуже великі! Ті, які стали впізнаваними. Але й тут не погоджується:
– Ні, бо я не гончар.
Ось тут він уже серйозний. Бо для нього гончарство – це окреме мистецтво. І він одразу згадує гончаря Миколу Варвинського. Мовляв, от він – справжній гончар.
-
Якщо ми змагатимемося, то я, може, переможу один раз із десяти. А решту дев’ять переможе Микола.
А в самого Олександра руки – до іншого: баранів, левів, коней, свічників, барил, куманців тощо. От тільки не свистунів. Свистуни йому не до душі. І, мабуть, це теж важливо. Адже майстер – це не той, хто вміє все. Це той, хто знає, що саме його. І все тут.
Глину для роботи Олександр шукає сам. Іноді разом із синами. Іноді один йде її добувати. Це не романтична прогулянка на природі за матеріалом для майбутнього шедевра! Це важка робота, адже глина може залягати глибоко під землею. Для цього є спеціальний бур (три см в діаметрі) – ним можна пройти в землю на десять метрів і більше. Спочатку майстер має взяти пробу, щоб зрозуміти, яка усадка, як поводиться глина з водою, чи витримає випалювання. І лише тоді вирішує, чи варто копати.
Старі майстри колись розповідали Олександрові, де ходили по глину. Яка для чого годиться. Де лежить хороший пласт. Він слухав. Запам’ятовував. Тепер ці знання живуть у ньому. І коли народжується новий задум, він згадує: де лежить потрібний пласт; яка глина витримає велику форму; яка підійде для барана; яка – для горщика. Іноді потрібну глину знаходить швидко. А іноді шукає десяток років. Бо з віком, каже, приходить розуміння: де варто копати, а де – ні.
-
Але навіть якщо глину знайшов – не поспішай. Їй потрібен час, щоб влежатися. Хоча б три роки. Я колись привіз глину й одразу взявся до роботи. Нічого не вийшло. А як полежала, стала «люба-мила».
Так і каже. І, здається, це слово дуже йому пасує. Бо в нього все якось по-людськи.
У дворищі в Олександра два горна (гончарні печі). Одне він фактично спроєктував у голові. Без креслень. Десять тисяч цеглин (це добра хата). Чотири каменярі. Двоє підсобників. Креслень не було. Олександр просто ходив і показував руками, який ряд і як класти.
До цього було інше горно. Його будував пічник. Але щось не склалося. Коли Олександр уперше його запалив, диму було стільки, що навіть прийшов сусід подивитися, що там відбувається. Горно довелося розібрати.
Ще ода кумедна історія вийшла з горном.
-
Наробив я великих баранів, красивих таких. Завантажив їх у піч. Розпалив ледь-ледь. І приліг. Бо попереду мала бути безсонна доба біля горна. Крізь сон почув запах сажі. Вийшов. А там син Андрій дрова підкидає. Питаю. Що ти робиш? А він: «Я тобі допомагаю. Ти ж заморився й спиш».
Допоміг… Так, що після випалювання довелося викинути все, що було в горні. Але сварити батько сина не став. Бо дитина хотіла допомогти.
Якщо ти зростаєш у родині майстра гончарної справи, то маєш усі шанси рано чи пізно опинитися з глиною в руках. Принаймні так сталося зі старшим сином Олександра – Анатолієм. Глина була поруч із ним змалку.
-
Толя ще говорити не вмів, а вже місив її ногами. Падав. Сердився. Підводився.
Поринув у приємні спогади Олександр.
Тепер вони працюють поруч. Іноді радяться. Іноді роблять один одному зауваження. А іноді син робить щось по-своєму й батько переймає ідею.
-
Бо чого б і ні? Якщо добре – то добре. Нам комфортно працювати разом. Ми як ото на одній хвилі.
І в цих словах, мабуть, більше, ніж лише про роботу.
Його дім поступово став схожим на музей. Хоча сам Олександр, здається, цього навіть не помітив.
– Наробили робіт, поставили та й стоять собі. Потім хтось приїжджає. Щось купує. Стає порожньо. І знову треба робити.
Але з точки зору відвідувача назвати це просто «домашнім музеєм» – якось мало. Бо заходиш туди – і завмираєш. Навколо стільки робіт, що очі не встигають роздивитися все одразу. І кожна – зі свого часу, зі своєю історією. Тут ніби зібране все життя Олександра. Не на полицях, а поруч із тобою. І ти раптом розумієш, скільки всього може вмістити одна людина.
Є, щоправда, речі в колекції, які не продаються.
-
Не тому, що вони найдорожчі. А тому, що дивишся на них – і хочеться працювати далі. Зберегти родинний орнамент, пластику. Зберегти те, що надихає.
Його роботи стали окрасою багатьох музеїв і приватних колекцій. Зокрема й Національного музею гончарства. Олександр Шкурпела давно став добрим другом музею, невід’ємною частиною його мистецького життя. Завжди поруч, готовий долучитися, підтримати, поділитися своїм досвідом. І, здається, саме тут його історія отримує своє продовження: цього року Олександр уперше став куратором Міжнародної Е-літньої академії гончарства для харизматиків, романтиків, диваків і діячів.
-
Спочатку думав, що більше не піду. Побачив, скільки часу це забирає. А потім почав придивлятися до людей: хто на що здатний, у кого який хист, хто справді хоче цим займатися. І ви знаєте, мені стало цікаво з цим працювати. А на підсумковій виставці взагалі здивувався, які чудові роботи вийшли в академістів.
Схоже, здивувати Олександра після сорока трьох років роботи з глиною все-таки можна. І це добре.
Якщо запитати, яким його не знають люди, Олександр відповідає:
– Я й сам не знаю. Іноді сам собі дивуюсь. Можу бути різним. Знаєте, творчі люди – вони дивні.
Сміється…
За що Олександр вдячний собі? Не знає.
Про що шкодує? Про втрачений час. Про те, що щось можна було зробити раніше. А чогось – не робити взагалі.
Хотів би повернутися назад? Можливо. Просто цікаво було б знати наперед, що буде.
Сімнадцятирічному собі нічого не радив би. Бо той хлопець і так якось розібрався, прийшовши до майстерні.
А якщо запитати його, що він відчуває, коли бере до рук глину, він не говоритиме про мистецтво. Не говоритиме про покликання. Він просто скаже:
– Коли беру глину до рук – мені вже добре!
І, мабуть, у цьому вся його історія.
27 липня Олександр Шкурпела відзначив 60-річний ювілей. Шістдесят років – це ціла епоха, прожита у праці, творчості, пошуках і любові до своєї справи. Сьогодні Олександр Шкурпела – один із тих, завдяки кому гончарство Опішного продовжує жити не лише в музейних залах і на старих світлинах, а й у майстернях, у руках наступного покоління. І поки його руки знову й знову повертаються до глини, ця історія триває.
Щиро вітаємо мистця з ювілеєм! Бажаємо міцного здоров’я, наснаги, нових творчих задумів і радості від справи, якій він присвятив більшу частину свого життя!
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби
Національного музею гончарства
