Сила незнання часто переважає над раціональним аналізом, так само, як і сила уявлень часто заважає докласти зусилля, аби побачити неспроможність Москви здійснювати ефективну соціальну, демографічну, економічну, національну політику. Надмірні зусилля, докладені Кремлем для переконання західного світу в «необхідності» існування старої імперії, її ледь не есхатологічну місію бути тюрмою для різних народів, численні параноїдальні образи щодо НАТО та ЄС, дали результат.
На рівні дипломатичних корпусів, штатних та позаштатних аналітиків США та ЄС, розпад російської імперії далі сприймається як зло, в той час як абсолютно наївна віра в «демократизацію» або справжню «федералізацію» Росії досі присутня.
Книга Януша Бугайського, перекладена та видана в Україні в перший рік другої кампанії російсько-української війни під промовистою назвою «Неспроможна держава. Інструкція з розшматування Росії», поки не стала підручником для українських та іноземних еліт. А мала б, як мінімум, стати причиною для більш уважного ставлення до країни, яка живиться пропагандою минулої «величі» та здійснює щораз більші порушення як системи міжнародного права, так і, зрештою, здорового глузду.
Правдою є те, що виключно оборонна позиція як Вашингтону, так і Брюсселю дала московському керівництву велику надію на те, що щоб вони не чинили проти своїх сусідів або які б операції не провадили в Європі, Азії, Близькому Сході чи навіть у самих США, з ними будуть поводитися так само, як і з СССР часів Сталіна. Тобто, максимально уникати конфронтації, спостерігаючи за тим, як російські спецслужби підривають систему міжнародної безпеки і здійснюючи цілком косметичні спроби впливу на Росію.
Демонтаж Росії не розглядається поки ані як криза, ані як потенційна можливість отримати набагато стабільнішу територію, здатну відмовитися від агресивної політики.
Януш Бугайський справедливо зауважує, що у фокусі дослідників досі немає численних розломів та суперечок, які існують на теренах так званої федерації. Адже жодною федерацією вона не є – політичний устрій тримається на намісниках, надісланих з Кремля, а також на багатомільйонній репресивно-каральній системі, в той час, як гра в «Єдину Росію» (такий зрозумілий концепт позірної «єдності») є всього-на всього формою доступу до ресурсів країни.
Поразки російської армії в Україні, неспроможність запровадити масові репресії всередині Росії, не дали ані українському, ані західному політичному керівництву усвідомити та прийняти факт слабкості російської держави, яка, переживаючи численні внутрішні кризи, намагається вирішити їх за рахунок агресії проти сусідів.
Під слабкістю варто розуміти не бажаний факт завтрашнього розпаду Росії, а дисфункціональність внутрішньої бюджетної політики, занепад інфраструктури, хижацьке ставлення до ресурсів та кричущий розрив рівнів розвитку регіонів і демографічний занепад.
Чи міг би Сталін дозволити собі випустити мільйони нехай не відкритих, але незгодних з країни? Ні. Але путінський режим вирішив, що вижене з країни тих, хто має хоча б якусь мінімальну незгоду з ним. Решту призначили іноземними агентами, які добровільно прийняли це тавро.
Практично всі національні меншини Росії, які мешкають на своїй території або територіях, куди їх було переселено, демонструють демографічний приріст, в той час, як етнічна частка росіян продовжує неухильно зменшуватися. Це найкраще видно на прикладі Татарстану та Інгушетії. Тому постає питання, а чим насправді є Росія, як не старою імперією, яка існує за інерцією не тільки власною, а й західного світу, який не хоче визнати помилковість своїх уявлень про неї?
Помилково вважати, що реактивний підхід до дій Росії може дати результат. Її участь в дестабілізації на Близькому Сході, Сирії, Ізраїлі, війна проти України, диверсії в Балтійському морі – це все відчайдушні спроби заявити про свої імперські амбіції та переконати власне населення в тому, що вони оточена фортеця.
Страхи російського політичного керівництва не випадкові, вони чудово розуміють, що централізована система управління, муміфікований цар та репресивно-каральні методи матимуть вплив не вічно.
Варто нарешті бачити і працювати з реальними, а не вигаданими вразливостями та поразками російської федерації, як цілком прагматично радить Януш Бугайський.
Своєю агресивною політикою Путін прислужився до майбутнього вступу ще двох країн до блоку НАТО, а також не міг нічого вдіяти з вступом до Альянсу Північної Македонії та Чорногорії, примусив керівництво НАТО розпочати відновлення контингенту військ у Східній Європі та розпочати модернізацію військово-промислового комплексу. Альтернативна енергетика та нові шляхи постачання енергоносіїв на території ЄС стали реальністю, яка має всі перспективи для подальшого розвитку.
Підтримка Заходом України, в тому числі різними видами озброєнь, показала, що страх перед Росією є достатньо необґрунтованим, так само як і зволікання з наданням зброї.
Дослідження вразливостей Росії має стати пріоритетом як для аналітичних центрів, так і для наших безпекових та розвідувальних структур. Справжня перемога полягатиме в розподілі старої імперії, який відбуватиметься за тими реально існуючими регіональними, етнічними, клановими розламами, які існують.
Росія повинна втратити не тільки порожній статус наддержави, а й попрощатися з навіть найменшою можливістю здійснювати агресію проти сусідів чи планувати операції на території чужих держав. І це задача як для союзників, так і для самої України.
Бути жертвою історії просто. Але геополітичні революції стаються незалежно від уявлень і марень пенсіонерів від геополітики, які прагнуть старого статус кво.
Станіслав Федорчук
