Мені 14. Я сиджу на лавці біля під’їзду і плачу. Чергова шкільна несправедливість мене надто сильно зачепила, а через те, що ключі залишила вдома — не можу, як зазвичай, заритися з головою під ковдру.
Повз мене проходять сусіди. Одні співчутливо посміхаються, інші не звертають уваги, бо заклопотані власними турботами.
Але є вона. Сусідка, яка не може залишити жодну подію поза своєю увагою. Скільки себе пам’ятаю — Матвеевна була недовірливою бабкою, яка все мусила мати під контролем, хвилини не прожила б, щоб не роздати усім порад.
Здається, без її втручення ніхто з нашого під’їзду не ходив би до школи і на роботу, не виходив би заміж і не одружувався, не їхав на відпочинок і, звичайно, забував би про надважливі українські свята на кшталт 23 лютого чи 9 травня.
Вона людина, на совість якої я тоді сміливо вішала розстріл мого прадіда через його вигадану колаборацію з німцями, «нквдешниця», яка все своє життя лише збирає свідчення і, здається, має на кожного справу. Саме вона поспішає надати мені невідкладну допомогу у вигляді поради. І, знаєте, що вона мені каже: «Да, єсли бы у меня были штани з такими дырками – я бы тоже рыдала»…
Мені 18. Я приїхала додому на вихідні. Захоплено розповідаю шкільній подрузі про Могилянку, де я навчаюся, про революцію, яку ми розпочали. Довго ми гуляємо щасливі. Мріємо про те, що змінимо владу, станемо частиною Європи…
На тій же лавочці, що і я колись, сидить дівчинка. У неї жахливо пофарбоване волосся, брудні черевики і заплакані очі. З великими навушниками, вона активно набирає якісь смски. Я не розумію чому, але ми з подругою вирішуємо, що її кинув хлопець і мала занадто усім тим переймається. Ми трохи з цього сміємось і продовжуємо наші домисли. Нам здається, що вона втекла з дому і такі як ця дівчина часто ріжуть вени з нещасливого кохання. А взагалі, їй треба частіше дивитися на себе в дзеркало, бо на місці її хлопця я б теж втекла.
Я ледь не вимовляю: «Да, єсли бы у меня были такие синие волосы — я бы тоже рыдала»…
І з почуттям власної вищості прощаюся з подругою і йду додому.
Коли проходжу позаду цієї дівчинки — погляд інстинктивно падає на екран її мобільного. І тут я бачу причину сліз. Сідаю на східці під’їзду і мені так гидко від себе.
Вона схилилася над відео з Майдану — з’явилися перші жертви.
Мені стає страшно від себе. Все життя я зневажала стереотипне бачення своєї старої сусідки, яка, була типовим продуктом рядянської дійcності. «Тільки я знаю що відбувається, тільки я знаю як зробити правильно»…
Коли? Навіщо? А, головне, як? Як Совок проникає у мою підсвідомість?
Я не хочу бути такою.
І поки «дорослі» вирішуюсь складні питання декомунізації в моїй країні. Поки вони про щось сперечаються та називають це «неоднозначним». Особисто мені, ровесниці незалежної України, хочеться кричати: «Матвеевна, ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ!».
