Брак візіонерства (бачення майбутнього) в часі мирному чи воєнному, є проблемою для сучасних стратегів та тактиків. З якого боку ми не підійшли б до питання теперішньої російсько-української війни, робити вигляд, що наступ Росії та спроба ліквідувати українську державність несподівані, буде виглядати неправдоподібно. Правдою є те, що маючи цілий корпус української суспільно-політичної думки ХХ століття (особливо тих авторів, які намагалися осмислити причини поразки Визвольних змагань 1917-1921 років), ані українські політики, ані політичні оглядачі чи популярні блогери не брали собі його до уваги.
Тепер, в часі чергового двобою між силами Зла і Добра, маємо добру нагоду не тільки прочитати вибрані твори Миколи Сціборського «Шлях націоналізму» (Київ, УВС, 2022 р.), а й зробити добрий та чесний звіт перед собою. Тим більше, що мова йде про уродженця Наддніпрянщини, родом з Житомира, який спромігся обʼєднати українців з Центру та Сходу України в Леґію Українських Націоналістів у Празі (пізніше стала часткою Організації Українських Націоналістів).
Найвідомішим твором Миколи Сціборського тривалий час була «Націократія», яка не тільки виступала з критикою комунізму, націонал-соціалізму та фашизму, а пропонувала бачення майбутньої української держави. «Шлях націоналізму» це яскравий твір української політичної думки, який поза сумнівами, належить своєму часові. Однак, в сталій політичній культурі багатьох країн є цілком обовʼязковим для політичної еліти та активних політичних громадян не тільки цитувати окремих політичних мислителів, але й читати їхні твори.
Для мене великий знак, що ця книга вирушає в світ під час нашої визвольної війни проти окупантів, бо вона містить абсолютно чіткий незамулений погляд на історичного (а не новознайденого) ворога. Український націоналізм був народжений аби протистояти цьому ворогові та творити власну державність. Це був усвідомлений активний вибір дії, а не млявого спостереження за діями різних сторін.
Сціборський оголошує свій присуд російській культурі, яка народила саме такий тип мислення, який не передбачає ані мирного співіснування з сусідами, ані визнання їхньої окремішності. Тому Сціборський як автор вкрай важливий, бо розглядає Росію та всі інкарнації культурного нейтралітету як ворожу діяльність, демаскуючи спроби росіян під маскою культурних «надбань» спростити роботу російському імперіалізму.
Те, що для багатьох українців було несподіванкою в 2014 році, а пізніше в 2022 році, було самоочевидним для Миколи Сціборського, який, перебуваючи на чужині, не тільки активно готував кадри для майбутньої боротьби за державність України, а й думав над причинами поразки державності. Як підполковник Армії Української Народної Республіки, він не раз був свідком хаосу та непрофесійності у кабінетах військового міністра та Кабінету міністрів УНР. Тому, ми маємо справу не тільки з теоретиком української політичної думки, але й людиною, яка на власні очі бачила ціну безвідповідальності та невігластва.
Сподіваюся, що в короткому часі твори Миколи Сціборського читатимуть аби не тільки віддати шану йому як політичному мислителю минулого та учаснику Визвольних змагань, а насамперед для того, аби зрозуміти, що процес визволення від Москви має тривати і після фізичної перемоги над окупантами. Мусимо відкрити для себе сплюндровані джерела нашої самостійності, занесені намулом байдужості та свідомої роботи ворожих сил. Історія та наша сучасність визнала повну правоту Миколи Сціборського та його ідеї побудови національної української держави, проти якої так гостро виступали представники різних українських політичних кіл на чужині, вважаючи, що питання звільнення від духу та присутності окупантів можна відкласти на дальню перспективу.
Микола Сціборський вчить нас опановувати мистецтво панування на власній землі, а не плазування перед умовними друзями чи справжніми ворогами, пропонуючи безкомпромісний шлях до побудови власної, ніким не подарованої державності. Однак, не варто вважати його виключно теоретиком, його зусиллями та працею багатьох змогла постати Організація Українських Націоналістів, яка обʼєднала практично всі сили, які були готові боротися за відновлення незалежності України. Попри переслідування спецслужбами, замахи на життя, Микола Сціборський до останньої хвилини лишався українцем, який прагнув власного осмисленого бачення майбутнього, а не безвольну пасивність та оглядання на червону чи білу Росію.
Навіть його трагічну смерть, яка сталася восени 1941 року в Житомирі, вороги намагалися використати для поборення українського націоналістичного підпілля. Відомо, що керівника однієї з Похідних груп ОУН під проводом Степана Бандери Миколу Климишина було заарештовано за фальшивим звинуваченням у причетності до вбивства Миколи Сеника та Миколи Сціборського. Ворогам України було вкрай важливо показувати цей терористичний акт як результат взаємопоборення українців.
Час читати Миколу Сціборського давно настав, бо нарешті український народ чинить супротив, органічно відчуваючи, що немає і не може бути альтернативі ані Самостійній Соборній Українській Державі, ані українському націоналізму, як ідеї, яка обʼєднує тих, хто є українцем за духом, думкою та вчинками.
Станіслав Федорчук
