80 років тому:
20.01.1945 – танкова розвідувальна група Червоної армії чисельністю близько 10 машин увірвалася в селище Круппа-Мюле, що у Верхній Сілезії та впритул відкрила вогонь по житлових будинках і розстрілювала усіх, хто намагався втекти. Відтак радянські танки заїхали на територію табору, в якому мешкали остарбайтери (робітники вивезені на працю в Німеччину) з України та Московії. Вияснивши, що робітники є громадянами Радянського Союзу танки зупинилися. З люку одного з танків висунувся командир і наказав усім мешканцям табору зібратися у дворі. Переважно це були дівчата та жінки, у тому числі й діти. Коли беззбройні цивільні люди, нічого не підозрюючи, зійшлися в одному місці, то за наказом командира їх почали розстрілювати з кулеметів, а тих хто кинувся утікати червоноармійці розчавлювали гусеницями танків. За декілька хвилин було вбито декілька сотень людей. Після безглуздого та звірячого злочину танкова група повернулася в розташування своїх військ, очевидно по нагороди, а горстка вцілілих бідолах рятувалася втечею на захід Німеччини.
Цей злочин був не поодиноким випадковим інцидентом, але одним із незчисленних актів системного та масового терору, що московські «освободітєлі» чинили в нібито визволених від фашистів країнах Західної Європи. Масові насильства, тотальні грабежі та зґвалтування жінок і дівчат солдатами та офіцерами Червоної армії були нормою поведінки так званих визволителів і в ході війни та після її завершення ніхто не поніс відповідальности за ці злочини. Попри те, що подібні звірства чинились систематично, трагедія у Круппа-Мюле стала знаною через рафіновану жорстокість, масштабність наслідків, та розголос у тогочасній пресі.
Із публікацій в газеті Комітету визволення народів Росії (білогвардійського) «Воля народа»:
«Злочину в Круппа-Мюле… не можна знайти навіть божевільного пояснення. Нехай командир радянського танка був тричі фанатик-комуніст. Нехай це була неперевершена мерзота, яка звикла до крові і злочинів. Але, адже, читав він виступи Сталіна та інших більшовицьких вождів, читав листівки і звернення, що закликають червоноармійців «врятувати братів, насильно вивезених у німецьке рабство»? Звичайно, читав. Чому ж він, впритул зустрівшись зі своїми співвітчизниками, яких ще так недавно більшовицька пропаганда оплакувала, як жертви німецького свавілля, чому цей радянський танкіст кинувся до кулемета, а не до «звільненого брата», який стояв перед ним? Нелюди чули рідні голоси, благаючі про пощаду. Кати бачили розгублених жінок і дітей, що плачуть, своїх по крові і по батьківщині. І тиснули їх гусеницями танків. Що це? Помста? Але, адже, мстяться тому, хто в чомусь винен. У чому ж була вина немічних бабусь, нещасних дівчат, п’ятнадцятирічних діточок? Що рухало рукою червоноармійця, коли він випускав кулеметну чергу по беззахисним дітям?… Але червоноармійців ведуть в бій не красиві гасла. Червоноармійцям давно вже не говорять: «На тебе чекають твої брати». Навпаки, їм всіляко доводять, що тепер навколо них – одні вороги. Над масою радянських бійців панує несамовитий крик Еренбурга: «Бий! Ріж! Знищуй!»». /Від нашого кореспондента на східному фронті/
Дивно… минуло 80 років від тих подій, а нічогісінько не змінилося – сьогодні московські пропагандисти так само волають до недоумкуватих московитів, що навколо них «одні вороги» і тому «Бий! Ріж! Знищуй!».
«Злочин в Круппа-Мюле – початок божевільного плану знищення наших співвітчизників, які перебувають на цій стороні фронту. Цей божевільний план чітко сформульований żидом Еренбургом. Знищувати всіх, хто, волею чи неволею, пожив без радянської влади. Вони небезпечні для сталінського режиму. Вони приречені на смерть». /В. Терехов/
