130 років тому:
4.11.1895 – у с. Волиця, нині у складі м. Пустомити на Львівщині народився Василь-Дмитро Кучабський-«Вука; Яструб; Бой», історик, публіцист, політик, сотник УСС. З відзнакою закінчив Українську академічну гімназію у Львові (1905-1913) та поступив на навчання на юридичний факультет Львівського університету (1913-1914). Член «Пласту» (1911), учасник січово-стрілецького руху (1913). Один із провідників нелегальної парамілітарної організації «Мазепинський курс міліарний» (1913), автор кількох посібників із військової справи. Від початку Першої світової війни доброволець Легіону Українських січових стрільців, командант чети, згодом командант сотні УСС. За хоробрість у боях біля Семиківців нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу. Займався просвітництвом серед стрілецтва, друкував статті та новели у часописі «Шляхи», долучився до видання сатиричного часопису «Самохотник». Підпоручник. Під час боїв за гору Лисоню 21 вересня 1916 потрапив в московський полон, перебував у таборі для військовополонених у Дубровиці, під Царициним.
У січні 1918 разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, командир запасної сотні Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців (01.1918), 2-го піхотного полку (12.1918-02.1919); член старшинської ради СС. Учасник оборони Києва від більшовицьких військ Муравйова (січень-лютий 1918), боїв з Червоною армією та Добровольчою армією генерала Денікіна (1918-1919). Член української дипломатичної місії у Швеції (літо 1919). Учасник боїв з польськими окупантами в Галичині. Інтернований поляками в Луцьку (грудень 1919), виїхав до Чехо-Словаччини (весна 1920). Співзасновник Української Військової Організації.
У 1920 повернувся до Галичини. Мав намір продовжити навчання в Українському таємному університеті у Львові, проте після замаху Степана Федака на Юзефа Пілсудського (09.1021) Кучабського 22.12.1921 заарештувала польська поліція. Через півроку за браком доказів звільнений з ув’язнення. У грудні 1922 разом із Євгеном Коновальцем виїхав до Німеччини. Одружився з Ганною Залужною, яка також була ув’язнена у справі замаху на Пілсудського, в шлюбі народився син (1933). Закінчив відділення історії та державознавства філософського факультету Берлінського університету (1923-1930), доктор філософії (1932). Викладач університету в м. Кіль (1935-1939). Дійсний член Наукового товариства імени Шевченка.
Співредактор першого націоналістичного журналу «Заграва» (1923-1924; головний редактор – Д. Донцов). Попри свого часу критику Гетьманату, на еміграції долучився до гетьманського руху, зблизився з В’ячеславом Липинським, член «Братства українських класократів-монархістів-гетьманців». Співробітник Українського Наукового Інституту в Берліні, активно працював в царині наукової публіцистики, регулярно друкувався в численних українських виданнях.
На переконання Кучабського успішне функціонування та розвиток держави є можливим лише за умови наявности в народі провідної «верстви, яка несе на собі відповідальність за державну справу, забезпечує тяглість державної політики й гарантує стійкість внутрішнього устрою держави на тривалий історичний період». Без еліти народ перетворюється на «етнографічну масу, існування якої не є цінністю ані для світу, ані навіть для даної маси». Роздумуючи над потребою та шляхами польсько-українського примирення наголошував, що Польща даремно намагається поглинути західноукраїнські землі і в тогочасному світі (зрештою в теперішньому також, бо за століття нічого не змінилося) є пріоритет вищий за національні інтереси, а саме «інтерес порятунку Європи перед чимсь, що з кожним днем чимраз більш зловісно на Європу насувається – чимсь, що у випадку своєї перемоги погрібає під собою все, чим Європа була великою». І цим «щось», що є спільною загрозою для обох народів є більшовизм та імперська Москва. В народі кажуть «як у воду дивився», бо швидко прийшов час і Москва на довгі десятиліття окупувала західноукраїнські землі, а Польщу перетворила на слухняну маріонетку. Ця загроза й сьогодні є надзвичайно актуальною для обох народів і подібно як в минулому столітті багато поляків воліють її не бачити.
В період німецької окупації – директор бібліотеки у Любліні в Польщі. Від початку радянської окупації Польщі родина Кучабських «зникла безвісти». Довгий час історики вважали, що був заарештований СМЕРШем у Відні та розстріляний, за іншою версією вбитий бойовиками Армії Крайової. Лише 2007 з’ясувалося, що після війни з сім’єю замешкав у німецькому містечку Бланкенбург, яке опинилося в радянській зоні окупації. Зміг сховатися від радянських спецслужб завдяки досконалому володінню німецькою мовою, знанню німецьких звичаїв та ретельному приховуванню свого українського походження. Навіть його онук Детлеф Кучабський дізнався про українське походження лише тоді, коли почав досліджувати свій родовід. Працював в муніципалітеті, учителював у школі. Помер у м. Бланкенбург у Німецькій Демократичній Республіці 1971.
