90 років тому:
26.11.1934 – у с. Ксаверівка на Київщині в сім’ї сільських вчителів народився Юрій Литвин, поет, публіцист, журналіст, правозахисник, політв’язень, жертва московсько-комуністичного режиму. Батько воював на фронті, був партизаном у загоні Сидора Ковпака, помер від поранення у 1944. З матір’ю переселився у с. Барахти на Київщині. Навчався в гірничо-промисловій школі в м. Шахти Ростовської области, працював на Донбасі, проте через хворобу залишив навчання та повернувся додому. Формувався в умовах тотального панування радянської ідеології, коли згадувати про ще не так віддалену в часі національно-визвольну боротьбу 1917-1922 та часи державности УНР було вже надто небезпечно. В школі був комсомольцем, навіть секретарем шкільної комсомольської організації, але водночас мав загострене почуття справедливости, яке й визначило його подальшу долю оборонця правди. У 1953 з ровесниками захотів виїхати на роботу до міста, проте голова колгоспу відмовився видати відповідну дозвільну довідку – до 1974-го селяни не мали паспортів та міцніше за кріпаків були прикутими до колгоспної землі. Виник конфлікт, голова Ніколаєнко подав заяву в правоохоронні органи і Юрія засудили до 12 років, а товаришів до 10 років ув’язнення. На суді в Юрія ще залишалися сліди від побоїв і мабуть, що там приходило усвідомлення чим насправді був комуністичний режим.
Покарання відбував на будівництві Куйбишевської ГЕС у Московії (1953-1955). Матір змогла дістатися до С. Ковпака, тоді заступника Голови Президії Верховної Ради УРСР і виклопотала звільнення сина (1.02.1955). Проте щойно він приїхав до свого дядька в Ленінград, як 14 квітня заарештований вдруге. Звинувачений у створенні в таборі підпільної організації «Братство вільної України». Литвину, як керівнику, загрожував термін 25-річного позбавлення волі, однак оскільки слідство жодних матеріалів про діяльність організації не виявило, то в числі інших 16 українців засуджений «За зраду батьківщини» до 10 років ув’язнення та 3 років обмеження в правах. Правда на суді разом з товаришами визнав причетність до створення підпільної організації. Покарання відбував у таборах Іркутської области та в Мордовії. Ув’язнення та спілкування з такими визначними українськими діячами як Михайло Сорока, Володимир Горбовий, Павло Дужий, Данило Шумук, митрополит Йосиф Сліпий та багато інших стало найвищою школою національного становлення. З юних літ почав писати вірші; в ув’язненні уклав збірку про злочини комуністичної системи проти українського народу «Трагическая галерея», яку присвятив Левкові Лук’яненку. Писав як українською, так і московською, хоч останньою почував себе більш впевнено. Проте виразно відчуваючи свою українську ідентичність звернувся з проханням до Миколи Лукаша, щоби перекласти збірку українською мовою.
Звільнений у червні 1965, відразу поїхав до Москви, попри опір міліціонера-охоронця зумів прорватися в посольство Канади, де передав інформацію про становище в’язнів в тюрмах СРСР; працівники посольства зуміли непомітно його вивезти в машині, з якої на одній з вулиць він вискочив на ходу. Оселився у с. Барахти, одружився з Вірою Мельниченко, у 1967 народився син Ростислав (син пішов у батька і вже у 18 років був ув’язнений). Працював на заводі у м. Василькові, випадково за недоглядом стукачів обраний до керівництва профспілки, намагався скерувати профспілку на захист прав робітників внаслідок чого отримував постійні погрози від КДБ і змушений був переїхати до Красноярська в Московії. Після повернення у м. Рівне 14 листопада 1974 знову заарештований і за «наклепницькі вигадки на радянську державу» засуджений до 3 років таборів суворого режиму. Утримувався в колонії в Комі АРСР, переніс операцію на виразку шлунку.
Звільнений у листопаді 1977, повернувся у с. Барахти, перебував під адміністративним наглядом. У червні 1978 вступив до Української Гельсинської групи. Написав програмну працю «Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи» (квітень 1979), високо оцінену Петром Григоренком. Затриманий та доставлений у відділок міліції, побитий, відпущений та оштрафований на 15 рублів (на той час це була пристойна сума). У зв’язку з цим інцидентом 17 грудня 1979 «за погрози розправи та опір працівникам міліції» (це п’яти кремезним міліціонерам та ще після двох перенесених за рік операцій на шлунок та варикоз) засуджений до 3 років таборів суворого режиму. Для історії та вічної ганьби вартує назвати імена цих п’яти прислужників-нелюдів: Гурський Віталій Антонович, Ткач Олександр Іванович, Устюжанин Валерій Іванович, Поліґанов Володимир Борисович, Кернер Володимир Миколайович. Мати Литвина на суді сказала: «Мій син простив би вам. Але люди вам не простять». Ще одне прізвище цього судового процесу на всі подальші віки вкрите вічною ганьбою – це офіційний «захисник» сумновідомий зрадник України, тоді ще адвокат Віктор Медведчук. Ось як про цей судовий фарс і його акторів в останньому слові сказав сам засуджений Юрій Литвин: «Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей “інакодумаючих”. Щодо потерпілих, то вони сказали самі про себе більше і краще, ніж хто. Десь 60 років тому Дзержинський (насправді М. Калінін) назвав міліцію дзеркалом радянської влади. Воістину, що правда. Ось вам дзеркало Василькова. Дзеркало нашої влади. Ганьба всім присутнім у цьому залі. Цей суд є однією з найганебніших сторінок за свою історію судочинства у Василькові, і він буде лежати на совісті не лише тих, хто мене судив, але й на вашій совісті, мої громадяни-земляки». Маючи феноменальну пам’ять, це останнє слово виголошене на суді Литвин в ув’язненні зумів викласти на папері та передати на волю, згодом воно було опубліковане за кордоном.
Ув’язнення відбував у м. Біла Церква, с. Буча під Києвом та в Херсоні. За півтора місяці до завершення терміну Київський обласний суд визнав особливо небезпечним рецидивістом і присудив 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання; утримувався в таборах Пермської области. Кілька разів оголошував голодування через заборону побачення з матір’ю 1 раз на рік. В таборі в с. Кучино стоматолог під приводом встановлення коронок обпиляв зуби та більше не з’являвся; наслідком цього була нестерпна біль на гаряче чи холодне, не міг говорити. Крім того загострилися шлункові болі. 21 серпня 1984 через кватирку переказав Миколі Гориню, що не може ходити і майже нічого не бачить; був звільнений від роботи та лежав у камері сам і марив. 23 серпня після обіду в камері виявили, що в нього розрізаний живіт, а кишки вивалися назовні. Помер у табірній лікарні с. Чусовий Пермської области в Московії 5.09.1984.
До сьогодні невідомі докладні обставини смерти Юрія Литвина. Згідно з офіційною версією в стані афекту, можливо через нестерпні болі, вчинив самогубство. При цьому прихильники цієї причини наголошують, що останні місяці мав сильні емоційні потрясіння: смерть дружини, О. Тихого та Б. Антоненка-Давидовича, а також постійні фізичні страждання. Проте достатньо вірогідною є версія цільового вбивства непокірного в’язня, на користь якої свідчить обставина, що в камері не було нікого, коли це сталося, а також відсутність в камері предмету, яким можна було би розрізати живіт і перерізати вени. 19 листопада 1989, попри величезні перешкоди з боку влади, за участи близько 30 тисяч людей тлінні останки Юрія Литвина, Василя Стуса та Олекси Тихого перевезено до Києва та поховано на Байковому кладовищі (ділянка № 33). Прожив всього 49 років, з яких 20 відбув у тюрмах. Більшість творів написав в ув’язненні, з написаного більшість була вилучена при обшуках та можливо донині зберігається в кадебістських сейфах (якщо не знищені). Посмертно нагороджений Орденом «За мужність» І ступеня (2006). У 1992 стараннями Дрогобицького «Меморіалу» в с. Барахти для матері Юрія Литвина Надії Парубченко побудовано нову хату, в якій вона доживала віку.
«Я правозахисник, і за будь-якої влади моє найімовірніше місце – у в’язниці». Юрій Литвин.
З останнього слова Юрія Литвина виголошеного на судовому процесі у м. Василькові 17.12.1979: «… Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Вбити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду і свободу – вам не вдасться, панове прокурори. Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її карні органи. Не боїться, знаючи, що ви маєте фантастичні засоби знищення людей, що ви знищили мільйони безневинних співвітчизників. Не боїться, бо не вірить у всепереможну силу вашого зла, що становить суть вашої справи. Український поет Василь Симоненко писав: “Кожному катюзі слід зрозуміть: можна прострелити мозок, що думку породить, думку не можна вбить!”. Моя любов до правди сильніша вашої смерти, панове вбивці. Так, любов дужча за смерть! Це істина над усі істини. І безперечним доказом її святости, її сили, її вічности є Ісус Христос – його безмежна і свята любов. Судді і кати Христа вважали, що розіпнувши його за слово Правди, вони знищили Його і духовно. А де ті судді і кати? Що з ними сталося? А Син Божий існує – живе в гущі самого життя, живе в серцях кращих людей планети, вселяючи віру в наше безсмертя, і частка Христової любови живе і в душі Литвина, дає йому сили нести свій хрест, і Литвин не шкодує, що йому випав цей хрест.
Я люблю людей, і це правда мого життя. Бо людей створила сила любови. Знаю, що є люди, які й мене люблять, і я вірю, що завтра їх буде більше, ніж сьогодні. А хіба це не щастя – любити інших, знати, що й тебе люблять? Я не маю зла і ненависти ні до кого з людей, навіть до тих, хто чинить мені зло. Думаю, що й вони не мають до мене ненависти. Зло прийшло в їхні душі ззовні, його накинули, як зашморга. Прийде час, і їх палитиме сором за те, що вони мені заподіяли. Але мої кати – ті ж жертви режиму, як і я. Наша спільна трагедія полягає в тому, що, вбивши в людині віру в Бога, людині прищепили віру в партію, державу, які по своїй природі є сили зла. Вся історія радянської держави є свідченням того, що насильство стало єдиним інструментом управління, єдиним важелем партійної диктатури. Культ “Октября” – це культ насильства, культ зла. Тобто це той же фашизм, але не коричневий, а “червоний”. А фашизмові треба сказати своє рішуче ні!
Я вірю, що любов лежить в основі життя і вона подолає і будь-який фашизм – і це свята правда, правда, яку нам дарує небо».
Євген Сверстюк, філософ, політв’язень: «Бракує нашим патріотичним силам науки, яку залишили Стус, Тихий і Литвин. Бракує їхнього гарту. Щось не чути тієї офірности, тієї безкорисливости, тієї принциповости, без якої не можна організувати жодної партії і втримати її».
