30 років тому:
28.05.1995 – у м. Гаар біля Мюнхена в Західній Німеччині помер Євген Побігущий-«Рен», учасник національно-визвольної боротьби 1920-х – 1940-х років. Батько Павло Побігущий 1906 отримав посаду директора двокласної народної школи у с. Воскресінці біля Коломиї, куди й переїхала багатодітна родина. Євген навчався у Коломийській гімназії. Член скаутської організації Пласт. У 1918 зголосився добровольцем в УГА. З війни повернувся у травні 1920 в ранзі старшого десятника. Відновив навчання в гімназії, іспит зрілости склав у 1922. Два роки навчався в Українському таємному університеті у Львові. Призваний на службу до Війська польського (1925), закінчив підстаршинську школу піхоти (1928). В часі служби у вечірні години навчався у Познанському університеті, магістр політичної економії (1936). Офіцер-контрактник Війська польського у ранзі підпоручника, учасник німецько-польської війни у ранзі капітана. Взявши на себе командування батальйоном, вмілими діями врятував особовий склад підрозділу. Півроку перебував у таборі для інтернованих біля Берліну. Після звільнення офіційно влаштувався на курси перекладачів у Берліні, таємно здійснював військовий вишкіл членів ОУН.
Член Військової референтури ОУН, у травні 1941 вишкільний інструктор підготовки Дружин українських націоналістів (ДУН); в бесідах з підлеглими при кожній нагоді наголошував, що крім поневолених Москвою народів ми не маємо більше союзників, «а тому нам треба берегти свої фізичні сили та конечним є опанування військової штуки». Командир батальйону «Роланд». Після початку німецько-радянської війни у липні батальйон (під командуванням німецького обер-лейтенанта Зіберта) врешті скеровано для зачистки та охорони зайнятих територій на схід від Дністра. Однак після арешту Степана Бандери та провідних членів ОУН, через протести українських легіонерів, з ідеологічних мотивів 13 серпня 1941 батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» відкликано з фронту. 18 жовтня 1941 Є. Побігущий (від «Роланду») та Р. Шухевич (від «Нахтігалю») уклали «Меморандум» і за підписом усіх членів ДУН вручили німецькій стороні. У ньому зокрема вимагалося повернути проголошену (30.06.1941) самостійність України, звільнити всіх політичних в’язнів (у т.ч. С. Бандеру та Я. Стецька) та наголошувалося, що оскільки вояки ДУН вже присягнули на вірність Україні, то не можуть присягати іншій державі. У відповідь на «Меморандум» були задоволені дрібні вимоги (як забезпечення для родин), повідомлено, що особливішої присяги Берлін поки що не вимагає, але звільнення членів ОУН є неможливим, оскільки арешти були не «політичними», а «кримінальними». В жовтні 1941 з вояків обох легіонів сформовано 201-й Шуцманшафт-батальйон (охоронний батальйон) і в березні 1942 вислано до Білорусі для охорони території та боротьби з червоними партизанами. Командантом батальйону став Є. Побігущий у званні майора поліції (гауптмана), а його заступником Р. Шухевич. Фактично батальйоном командував німець – гауптман СД В. Моха. Після завершення однорічного контракту (1.12.1942) легіонери (650 вояків і 22 офіцери) відмовилися присягати Адольфу Гітлеру тож батальйон розформовано. Згадуючи ці події пізніше Є. Побігущий написав: «Рішились відмовитись від служби, бо так наказувала вояцька честь. Сталося це тому, що не одержано відповіді на наш запит, за що арештовані наші провідники, чому без розбору вивозять наших рідних до праці вглиб Німеччини, чому ранені українські вояки не сміють бути в тому самому шпиталі що німці […] Леґіон не бажав битися за таку “Нову Европу”, де будуть різного роду громадяни й вояки. На фронті супроти смерти всі однакові […] Та найважливіше – Леґіон побачив, що союзник не має заміру – і немає познак – щоб він змінив політику супроти самостійности України». Невдовзі колишні легіонери у переважній більшости влились в лави УПА.
24 січня 1942 у Берліні одружився з Гедвіґою Баєр (дружину називав Галя). На початку 1943, коли офіцери Легіону були заарештовані, вона увірвалася в головний офіс Ґестапо в Берліні та заявила, що ґестапівці чинять так само як і більшовики, коли заарештовують офіцерів і не вважають за потрібне про це повідомляти їх дружин. До Великодня 1943 утримувався у львівській тюрмі на Лонцького. Своєю поставою вельми дратував слідчого, оскільки тримався гідно, не курив цигарок та не виявляв, що відчуває голод. Від розстрілу чи концтабору врятувало заступництво Альфреда Бізанца, за умови, що після звільнення візьме участь у формуванні нового військового підрозділу. З липня 1943 командир батальйону Дивізії СС «Галичина» (в ранзі майора), згодом командир 29-го полку. Учасник боїв під Фельдбахом. Після битви під Бродами (не був учасником цієї битви – перебував у вишкільних таборах на території сучасної Польщі) продовжив службу в дивізії Української національної армії (УНА), підвищений до рангу полковника.
Після війни був у числі осіб, яких найбільше домагалося керівництво СРСР для видачі, в орієнтуваннях розісланих московським агентам в Європі фігурував під номером 6. Активний суспільно-культурний та політичний діяч. Вчителював в українських гімназіях та школах, військовий референт ОУН, діяч Антибільшовицького блоку народів. З метою убезпечитися від радянських спецслужб часто змінював місце проживання, а у 1950-х разом із дружиною взяв прізвище Рен. У 1954-1957 старшина українських Вартівничих сотень створених в Німеччині англійською армією. Активний діяч та виховник Спілки української молоді (СУМ), співвидавець та дописувач газети «Шлях перемоги», секретар і голова Українського християнського руху в Західній Німеччині, співорганізатор будівництва церкви Покрови Пресвятої Богородиці та св. Апостола Андрея Первозванного в Мюнхені, почесний член Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Папою Павлом VІ відзначений титулом Командора, Лицаря Ордену Святого Папи Сильвестра (державна нагорода Ватикану). Автор двох томів спогадів, виданих у Лондоні. Похований у Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідгоф, сектор 421-ІІІ поруч із могилою Ярослава Стецька. Народився у с. Постолівка на Тернопільщині 1901.
Із спогадів Є. Побігущого:
«Часто сходимося ми, вояки, і дискутуємо, чому ми не відстояли України? В чому були головні причини? (…) Брак підготови до державного будівництва і нехтування власною збройною силою – це, я думаю, були дві найголовніші причини невдачі наших визвольних змагань. (…) Не можна було виграти визвольну війну, коли сотні здорових мужчин у силі віку були “невтральними” до творення рідної держави і боротьби за неї».
«Як ми тоді розуміли творення Леґіону ДУН. (…) Дружини Українських Націоналістів творила Організація Українських Націоналістів у порозумінні з німецькою армією (Вермахтом). Обидві сторони мали, як це завжди буває, свої різні цілі. Наша ціль була – вільна незалежна українська держава. Леґіон мав бути початком української збройної сили. Ми вважали, що нам треба такої збройної сили, бо лише тоді з нами, українцями, будуть рахуватися. Ми теж припускали, що може дійти до того, що обидві воюючі сторони, тобто гітлерівська Німеччина і большевицька імперія так знесиляться у взаємній кривавій війні, що можуть зовсім послабнути чи навіть розпастися, як це сталось 1918 року. (…) Як довго існує цивілізований світ, рахуються в ньому лише зі силою. Без війська народ не має сили. (…)
Ми, маючи вже досвід, як це легко і багато всякі окупанти вміють обіцювати, а як мало додержують своїх обіцянок, вимогли в німців, що Леґіон не є частиною німецької армії, а існує при німецькій армії. Доказом того були українські відзнаки – старшинські, підстаршинські та вояцькі. (…) Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. (…) Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко), бо в цьому Леґіоні був знаменитий хор».
Із спогадів хорунжого ДУН Теодора Корчака про Є. Побігущого: «Вперто впоював він у нас на кожній гутірці, що Україна не потребує, щоб ми героїчно вмерли, а щоб ми героїчно боролись і помагали їй, а тому треба належного фахового вишколу, бо Україна і по війні потребуватиме добре вишколеного війська для оборони кордонів перед відвічним нашим ворогом – москалем».
