30 років тому:
4.07.1995 – у Києві від інфаркту раптово помер Євген Гуцало, письменник, журналіст, поет, кіносценарист. Член Спілки письменників України (1962), лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1985). Змалку був захоплений читанням, вже з десяти років розпочав перші літературні спроби й стикнувся з першими невдачами, коли редакції дитячих газет і часописів не приймали до друку його опоетизовані замальовки, але без найменшого ідеологічного підтексту. Після завершення навчання в школі на відмінно намагався поступити на факультет журналістики Київського університету, проте на останньому іспиті занизили оцінку щоби не пройшов «за конкурсом». Через рік поступив до Ніжинського педагогічного інституту (1955-1959). Продовжував натхненно та безугавно творити, проте знову редакції літературних часописів відхиляли написане як таке, що не підходило під шаблони соцреалізму. «Шанований» літературознавець Григорій Штонь кваліфікував твори Гуцала як «мазню», а згодом до нього доєднався інший «критик» Лазар Сонов, який пильно стежив, щоби блокувати ідеологічні «відхилення» молодого письменника.
Працівник редакцій газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, «Літературної України» (від 1961; Київ), редактор видавництва «Радянський письменник». Після виходу в світ першої збірки оповідань (1962) плідно пише та активно публікується, твори перекладаються польською, болгарською та німецькою мовами. Швидко увійшов в коло шістдесятників. Сприяла цьому «хрущовська відлига» в радянській імперії, яка допустила бодай невеликі рамки літературної свободи. Твори молодого письменника високо оцінили тогочасні патріархи літературного цеху М. Бажан, М. Стельмах, П. Загребельний. Проте все несподівано та значно ускладнилося із початком затяжного періоду «брежнєвського застою». Розпочалися цькування, переслідування, а відтак арешти багатьох письменників. Одні підкорилися системі та повністю втратили свою письменницьку самобутність, інші стали до боротьби з режимом й потрапили за ґрати. Євген Гуцало обрав третій шлях; 1977 він навіть став членом КПРС. Напевно, що однією з вирішальних обставин, яка спонукала до такого вибору стала трагічна загибель дружини Людмили та двійко маленьких дітей, відповідальність за яких тепер лягла лише на нього одного.
Письменник закрився у собі, уважно слухав та мовчав, проте все наболіле, наскільки це було можливо, викладав на папері в повістях та «химерно-фантастичних» романах. Його твори жодним рядком не співали осанну режиму, не підлаштовувалися під ідеологічні трафарети, але швидше навпаки через двозначну сатиру, трагедію та фарс реалістично висвітлювали, а подекуди й глузували з «героїчних буднів» «найрозвиненішої» та «найгуманнішої» країни світу. В період падіння комуністичного режиму та здобуття Україною незалежности постали умови для направду вільної, ніким не обмежуваної творчої праці, проте тепер дещо стримували проблеми зі здоров’ям. Обираючи пріоритети, Гуцало зосередився на полемічних та аналітичних роздумах про роль в історії України та вплив на свідомість українців загребущого північного сусіда – Московії. Наслідком цих розважань став цикл публіцистичних статей, опублікованих в газеті «Літературна Україна», які 1996 за ініціативою видавництва «Просвіта» вийшли друком у книжці «Ментальність орди». Після виходу книжки (вже після смерти письменника) московська п’ята колона в Україні та колишня партноменклатура намагалися вилучити книжку з продажу та всіляко очорнити її автора, проте часи комуністичної диктатури вже відійшли у небуття, а 2007 вийшло друком друге, доповнене видання роздумів Є. Гуцала. Про мотиви та потребу в написанні цієї праці письменник доволі лаконічно сказав на врученні йому премії від фундації Антоновичів (1995): «Але ж гріх було не задуматися над російською ментальністю (…). Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальности і патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависти до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективности, цивілізація мародерства».
Автор великої кількости поезій, повістей, новел, романів, есе, публіцистичних та літературно-критичних статей, окремі твори перекладені багатьма мовами світу. За обсягом доробку вважається одним із найбагатших кількісно та найрізноманітніших жанрово українським письменником другої половини ХХ століття. Похований на Байковому кладовищі. Народився у с. Старий Животів, нині Новоживотів на Вінниччині в сім’ї сільських вчителів 1937.
