180 років тому:
26.05.1845 – у с. Білітівка, нині Білинівка на Тернопільщині народився Володислав Федорович, земельний магнат, культурно-просвітницький і громадсько-політичний діяч, публіцист, меценат. Один із небагатьох українських шляхтичів, що відкрито маніфестував свою національну приналежність та переконання. Батько української письменниці Іванни Кароліни (літ. псевдонім Дарія Віконська). Походив із шляхетського роду гербу Огінець, який в глибину сягає часів руських чернігівських князів. З роду вийшов Іван Федоренко (Іван Федорович Яцковський) – полковник у війську Богдана Хмельницького, який наприкінці ХVІІ століття переселився в Галичину. Закінчив Першу класичну гімназію в Тернополі (1864). Вивчав право у Віденському університеті (1866-1868), завершив юридичну освіту у Львівському університеті. У Відні заприятелював з Артуром Ґротґером, який навчав його основам рисунку. Продовжив навчання в Сорбоні та Французькій колегії (1868-1870). Подорожував багатьма країнами Європи та Московією. Успадкував маєток батька (1871) та швидко його потроїв. Запровадив передові методи ведення сільського господарства, організував ткацьку майстерню з виготовлення килимів у с. Вікно, боднарсько-ковальсько-гончарську школу у с. Товсте. Домігся створення у с. Товсте пошти й телеграфу, відділку жандармерії, фінансової прикордонної сторожі, збудував мурований млин з системою підведення води. У 1883 запросив для впорядкування родинного архіву Івана Франка, який написав біографічну книжку про батька Володислава Федоровича та низку інших історичних досліджень.
Голова товариства «Просвіта» у Львові (1873-1877; третій з черги), почесний член товариства; пожертвував для «Просвіти» 12 тисяч золотих (24 тисячі корон) для видання шкільних книжок. Фінансував археологічні розкопки в Галичі та археологічну виставку у Львові. З нагоди відвідин архикнязем Рудольфом Тернополя (1887) організував там велику українську етнографічну виставку (секретарем і кореспондентом працював Іван Франко). Фінансував український етнопавільйон Виставки у Львові (1894). Посол до австрійського парламенту (1879-1882), досмертний член Палати панів Імперської ради (від 1902). Послідовно відстоював інтереси українців, зокрема домігся від імператора Австро-Угорщини викладання українською мовою в старших класах академічної гімназії у Львові. Його суспільно-політичне кредо лаконічно сформульовано в промові після обрання головою «Просвіти»: «Нехай-же руською полїтикою буде праця над просвітою народу. Тільки власною працею можемо вибороти собі наші права…. Отже я хочу, щоби всяка чужа геґемонїя над нашим народом скінчила ся, щоб нїхто не опікував ся нами прати нашої волї. Русь для Русинів!».
У с. Вікно розбудував великий маєток, в якому зібрав великої мистецької та історичної цінности колекцію, що розпочав збирати ще його батько. В збірці нараховувалося близько 300 полотен італійської та фламандської школи ХVІ-ХVІІ століть і знаних сучасних мистців, зберігалися зразки кераміки, зброї, велика колекція слуцьких поясів і старих килимів, що вироблялися в околицях, архів близько 15 тисяч документів починаючи від ХV століття, бібліотека близько 20 тисяч томів, серед яких багато стародруків тощо. 27 липня 1917, коли московитське військо відступало все це було по варварський знищено (не)«культурними» ординцями-кацапами. Ось як ці трагічні події та непоправну втрату для української культури описав дослідник О. Кравченюк: «В час відвороту москалів з Галичини в його палаці в Вікні з’явилися московські старшини. Він велів відчинити палац, думаючи, що знайде в старшин охорону перед солдатами. Тимчасом за старшинами вдерлися теж і солдати і почали все грабувати, а старовинні книги й грамоти викидали на подвір’я, щоб ними розпалити вогнище. При тому дійшло до бійки між старшиною і солдатом, в якій старшина його застрелив. Серед солдатів надворі хтось пустив чутку, що це “памєщік” убив одного з них; вони кинулися до палацу, витягли Федоровича з постелі на подвір’я, а самі продовжували грабувати. Серед заколоту Федорович дістався до килимарні, переодягнувся в селянську одежу, втік до села і там у селян переховувався два тижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і тоді жертвою пожежі впали неоціненні культурні надбання і скарби, які збирали протягом цілого століття батько Володислава Федоровича і він сам, бібліотека, архів, картини тощо. Зі зразково влаштованих будинків не лишилося нічого». Федорович виїхав шукати справедливости до (не)«культурної столиці» Європи – Петербургу. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, де захворів і помер 1917.
У 1943 гітлерівці, запобігаючи перед галичанами у важкі для них часи, перейменували у Львові вулицю Хотинську на Володислава Федоровича. Більшовики у 1944 повернули попередню назву вулиці – Хотинська. На жаль до сьогодні львівські урядники не спромоглися відшукати вулиці для цієї неординарної та заслуженої для української справи постаті.
