140 років тому:
16.02.1885 – у Львові помер Володимир Шашкевич, письменник, перекладач, публіцист, громадсько-політичний діяч. Син священника УГКЦ о. Маркіяна Шашкевича. Після смерти батька (1843) виховувався у діда, о. Феодора Крушинського. Навчався у домініканській школі в Жовкві, домініканській та бернардинській гімназіях у Львові. Вищу освіту здобув на правничому відділі Львівського університету (1861-1865) та Віденського університету (1865-1869). Працював вчителем, кореспондентом віденської газети «Вісник» (1864), редактором львівського часопису «Русалка» (1866), чиновником суду, службовцем фінансових установ Львова, Тернополя, Коломиї, Тарнова (нині в Польщі). Літературні твори друкував у львівських часописах «Слово», «Вечорниці», «Русалка», «Правда», альманасі «Зоря Галицька», часописах «Основа» (Петербург), «Вісник» (Відень». Ініціатор створення та активний діяч першої народовецької громади у Львові (кінець 1861), яка обстоювала національну самобутність українців, займалась популяризацією національних ідей серед народу, відстоювала використання фонетичного правопису. Співредактор (1862-1863) та редактор (1863) народовецького часопису «Вечорниці», член редакції часопису «Русь» (1867). Член товариства «Просвіта», редактор двох читанок для селян «Зоря» (1871-1872). Автор перекладів творів Генріха Гайне, Огюстена Скріба. Чимало його віршів галицькі композитори поклали на музику (М. Вербицький, В. Матюк та ін.). За браком коштів на життя деякий час мешкав у с. Деревня, містечку Великі Мости. Після виходу у відставку повернувся до Львова (1883). Помер від тривалої хвороби, в забутті та матеріальній скруті. Перепохований (1908) на Личаківському цвинтарі біля батька та матері, поле № 3. Світлину Володимира Шашкевича використано для створення уявного образу його батька – о. Маркіяна Шашкевича. Народився у с. Нестаничі на Львівщині 1839.
«В. Шашкевич як поет виявив дуже гарний, симпатичний талант, гідний стати обік свого батька, але життя його склалося так, що не дозволило розвинути той талант, як можна було надіятися». Іван Франко.
«Благословіть! погуляєм у чистому полі!
Не чужої ми шукаєм, а своєї долі!
Не чужого ми бажаєм, а свойого права;
Де полягла, там воскресне наша руська слава!»
* * *
«Та й зведеться удовиця, мучениця стане,
І упадуть тяженькії залізні кайдани.
А сини їй рани змиють втішними сльозами,
І пропаде раз неволя, а воля настане!»
