100 років тому:
24.04.1926 – у Чернівцях помер Володимир Репта – православний митрополит Буковини і Далмації, богослов, педагог, ректор Чернівецького університету. Походив із заможного шляхетського роду.
Навчався у І державній цісарсько-королівській гімназії у Чернівцях (1857–1864). За успіхи у навчанні був звільнений від оплати, а через два роки навіть отримував стипендію. У графі «майбутня професія» записав – теологія, а в графі «примітка» – українець. У 1864 році гімназист Володимир Репта спільно з двома семінаристами організував перше на Буковині публічне вшанування річниці смерти Тараса Шевченка. Після закінчення гімназії вступив до Чернівецької православної духовної семінарії; у 1868/1869 навчальному році був призначений суплентом (помічником учителя) з латинської, грецької та німецької мов у гімназії, де раніше навчався. Після семінарії з 1871 року за кошти Релігійного фонду вивчав теологію та філософію в університетах Відня, Бонна, Мюнхена та Цюріха.
Професор кафедри Святого Письма (1873) Чернівецької духовної семінарії, ординарний професор теологічного факультету Чернівецького університету (1875), декан богословського факультету (1878/1879, 1885/1886, 1888/1889 та 1893/1894 навчальні роки), ректор університету (1883/1884). Почесний професор теологічного факультету Чернівецького університету (1896). Водночас інспектор народних шкіл у Чернівцях (1876–1895).
У 1886 році рукоположений на ієромонаха, піднесений до гідности архимандрита (1890), радник консисторії, генеральний вікарій Буковинської митрополії. 30 червня 1899 року в Чернівецькому катедральному соборі архиєпископом Аркадієм Чуперковичем разом із єпископом Никодимом Мілашем рукоположений на єпископа Радівецького. Від 1902 року, після смерти владики Чуперковича, – архиєпископ Чернівецький і митрополит Буковини і Далмації.
Релігійне життя на Буковині мало свою особливу специфіку. Хоча Австро-Угорщина, як конституційна монархія, законодавчо гарантувала релігійну толерантність в краю, а Буковинська православна митрополія мала статус автокефальної Церкви (не підпорядковувалася Константинопольському патріархату чи іншим православним центрам, хоча перебувала під державним контролем), всередині самої інституції вирувало гостре етнічне суперництво між українцями та румунами за вплив у митрополії. Найперше це проявлялося у боротьбі за мову богослужінь, церковного управління та освіти. Українське духовенство дедалі енергійніше домагалося забезпечення національних прав у церковному житті, тоді як румунський клир прагнув утримати панівне становище в адміністративному управлінні митрополією. У цих умовах владика Володимир обрав позицію безстороннього статиста, який намагався не розв’язати конфлікт, а лише утримувати баланс між протиборчими сторонами, що, на його переконання, очевидно мало би забезпечити стабільність в єпархії. А це означало збереження існуючого стану справ, коли румунський вплив у церковному управлінні залишався переважаючим. Надмірна обережність у питанні міжнаціональних стосунків доходила до абсурду навіть у, здавалося б, дрібніших справах. Наприклад, він не підтримав ініціативи української інтелігенції офіційно вшанувати пам’ять першого митрополита Євгена Гакмана, якого українці вважали національним, релігійним і просвітницьким діячем, а румуни, натомість, таврували його як «ренегата», «зрадника нації», «гнобителя румунів», «інструмент Відня». Відповідно, українське духовенство вважало владику «прорумунським» ієрархом, а українська громадськість часто критикувала його, звинувачуючи в ігноруванні прав українського православного населення Буковини.
Така політика урядування митрополією, зважаючи на усвідомлення митрополитом свого етнічного походження та навіть патріотичні прояви в юнацькому віці, виглядає, принаймні, дивною. Важко сказати, як саме відбулася еволюція його поглядів та життєвої позиції, тому ми можемо лише здогадуватися та продукувати різні версії на пояснення феномену цієї трансформації. Можливо, його дії випливали з намагання втримати мир усередині сильно перемішаної багатонаціональної пастви, аби уникнути дестабілізації релігійного життя в митрополії і, відповідно, не увійти в конфлікт із владою та не втратити посаду (як ієрарх він залежав від влади, яка фактично затверджувала ієрархів). Така, так би мовити, «кар’єрна доцільність» і сьогодні притаманна багатьом людям, які заради «професійних дивідендів» готові обміняти первородство на юшку із сочевиці, вдатися до соціальної мімікрії, обрати конформізм як стратегію виживання.
Ми не знаємо, як мислив і чим керувався владика Володимир, проте він намагався «ладити» з будь-якою владою. Він був лояльним до австрійської держави та відчував себе патріотом монархії. На самому початку Першої світової війни владика Володимир видав сповнений австрійським патріотизмом пастирський лист, яким закликав вірних молитися за імператора, військо і перемогу, усіма силами підтримувати владу, чоловікам зголошуватися до війська тощо. Від перших днів війни очолював публічні вірнопіддані богослужіння. Проте, як тільки до Чернівців увійшли московитські війська, митрополит разом із керівництвом міста передав окупаційному командуванню ключі від міста, а ввечері біля ратуші з міськими очільниками та консисторськими радниками митрополит у повному облаченні зустрічав генералів О. Павлова і Т. Аратюнова. Напевно, що мотивом таких дій була не радість від зміни влади, а сподівання, таким чином, зберегти спокій в місті. Коли ж генерал Аратюнов наклав на місто контрибуцію у 600 тисяч карбованців золотом і сріблом (на прохання митрополита знижену до 300 тисяч), то частину коштів вніс особисто митрополит. Щоправда, невдовзі генерал Павлов відмінив цю контрибуцію.
Під тиском цивільного губернатора Сергія Євреїнова владика Володимир вимушений був 2 жовтня 1914 року видати циркуляр до духовенства за № 7941, яким зобов’язувалося православне духовенство під час богослужінь молитися за московитського царя і його родину, «дарованіи победы всероссійскому православному христолюбивому воинству, а в проповадяхъ приглашать населеніе принимать русское войско и русскихъ людей какъ братьевъ, пришедшихъ освободить ихъ отъ иноверного гнета и насилія, съ тьмъ, чтобы они подъ державой русского царя слились въ едино съ Великой Россіей». Проте, незважаючи на великі поступки та демонстративну лояльність митрополита новій владі, її найвищі чиновники розуміли, що робив він це не з щирих патріотичних почуттів, а під диктатом обставин, тому й не довіряли йому і лише до часу толерували його владу в митрополії.
Коли московські війська відступили, митрополит одразу надіслав до крайового управління Буковини телеграму (31.10.1914), в якій виправдовував своє підпорядкування окупаційній владі необхідністю захисту населення, примусом молитися за московського царя та його військо, і що при цьому молився за перемогу Німеччини й Австрії. Також владика відкликав свій попередній циркуляр, мотивуючи це тим, що підписаний він був під тиском багнетів. Проте це не дуже допомогло – довіра з боку австрійського уряду була втрачена. Жандармерія розпочала арешти усіх, хто співпрацював з московитським режимом, однак Буковинського православного митрополита вони не зачепили. Цісарський уряд плекав сподівання на вступ Румунії у війну на боці Троїстого союзу, а владика Володимир мав великий авторитет і повагу в румунського уряду, тож з огляду на це митрополиту лише переконливо «порадили» виїхати до Відня. Пізніше австрійський уряд перевів керівництво Буковинської митрополії до Праги, звідки до кінця війни митрополит формально урядував своєю єпархією. [За цей час московити ще двічі окуповували Чернівці й Буковину і лише на початку серпня 1917 року австрійські та німецькі підрозділи вибили їх остаточно].
В цій історії надто очевидною є паралель з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким, який в часі московської окупації Галичини відмовився співпрацювати з царською владою, публічно озвучив власну позицію, за що був заарештований та вивезений у глиб Московії. Ця паралель наочно ілюструє дві різні моделі поведінки церковного ієрарха в часи випробувань: модель виживання та модель свідчення (ісповідання) віри. Щоби проглянути в сутність цих моделей, варто пригадати слова Христа: «Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може…». Владика Володимир Репта обрав шлях збереження «тіла» інституції (Церкви), поступаючись її «душею», тоді як владика Андрей Шептицький, навпаки, «душу» (істину та ідентичність) поставив вище за «тіло» (інституцію та власне життя). Владика Володимир був адміністратором, мислив категоріями порядку та рівноваги і залишився одним із історичних діячів свого часу, тоді як владика Андрей став символом незламности віри та опору неправді.
Увесь час, поки митрополит із консисторією перебував поза межами єпархії, розслідування кримінальної справи щодо зради владики та членів консисторії велося мляво. Лише у червні 1918 року цісарю Карлу І було подано детальний звіт у цій справі, на основі якого цісарською постановою митрополита Володимира звільнено з посади, проте йому залишено титул та прибутки. Новими консисторськими архимандритами (керівниками Буковинської архиєпархії) призначено настоятеля монастиря Драгомирна архимандрита Іполита Воробкевича та парафіяльного священника Тита Тимінського. Такі зміни в управлінні митрополією суттєво покращили становище українського духовенства в Православній Церкві Буковини. Проте невдовзі війна завершилася, Австро-Угорська імперія розпалася, і Румунія анексувала Буковину. Першим кроком нової влади стало усунення єпископів-номінантів І. Воробкевича та Т. Тимінського і повернення владики Володимира на митрополичий престіл. Разом із тим для українців настав період великих утисків та насильницької румунізації.
У 1919 році владика Володимир був обраний почесним членом Румунської академії наук. У листопаді 1924 року вийшов на пенсію за станом здоров’я. Похований в архієрейському гробівці на міському кладовищі в Чернівцях. Народився у с. Банилів на Буковині 1841.
