160 років тому:
19.10.1864 (за іншими даними 9.10.1864) – в Ужгороді на Закарпатті від запалення легенів помер Василь Попович, Мукачівський греко-католицький єпископ. Батько Юрій Попович був сільським священником.
Закінчив гімназію в Ужгороді. Вивчав філософію в Пештському університеті (доктор філософії) та богослов’я в Генеральній семінарії в Пешті (1814-1818). У квітні 1820 рукоположений на греко-католицького священника, душпастирював у Сваляві та Сиготі. 1822 переведений до новоствореної Пряшівської греко-католицької єпархії, секретар єпископа (1822-1837), канонік капітули. 18 березня 1838 у Львові митрополитом Михайлом Левицьким (співсвятителі Перемишльський єпископ Іван Снігурський, Львівський латинський архиєпископ Францішек де Пауло Піштек, Львівський вірменський архиєпископ Самуїл Стефанович) хіротонізований на єпископа Мукачівського. Єпископське служіння розпочав з наведення ладу в єпархії та дисципліни серед духовенства. З іншого боку постійно дбав про забезпечення гідного матеріального стану підлеглих священників, розвитку фонду підтримки вдів та сиріт із священничих сімей, завершив будівництво сиротинця (1840). Відстояв право на доплату священникам від держави, якщо коштів парафії не вистачало на прожиття. Власним коштом щороку утримував 12 малозабезпечених студентів, в часі голоду 1855 в єпископській кухні годував понад 200 голодуючих. На початку єпископського служіння в єпархії було 30 мурованих церков, наприкінці – 234; збудував учительську семінарію, ґрунтовно оновив інтер’єр кафедрального собору (1857-1858), відновив єпископську резиденцію (1859). За період перебування на єпископській катедрі висвятив 536 священників. В богослужіннях вимагав строгого дотримання східного обряду, а в діловодстві використовувати виключно руську (українську) мову. Дбав про розвиток церковного співу та збереження національного колориту закарпатського наспіву, турбувався про навчання фахово підготованих дяків. Багато уваги приділяв поширенню освіти серед вірних та друку підручників руською (українською) мовою, мав намір заснувати школу при кожній парафії єпархії. Наприкінці життя заснував «Товариство св. Василія Великого», завданням якого було активно протидіяти мадяризації краю.
Активна суспільна діяльність владики, міжнародні зв’язки, зокрема постійно листувався з Львівським митрополитом Михайлом Левицьким, зродили підозри з боку влади в його шпигунській діяльности на користь Московії. Впродовж 1845-1847 за єпископом здійснювалося таємне стеження, однак жодних протидержавних дій не виявлено. Під час революції 1848-1849 владика підтримав угорських повстанців під проводом Лайоша Кошута, наслідком чого після придушення революційних виступів 13 місяців перебував під домашнім арештом. Під час слідства проти владики виступив угорський примас Іоан Сцитовський, запропонувавши йому зректися єпископського уряду, на що владика Василь відповів відмовою. Після цього угорські симпатії єпископа Василя пригасли і у війні Австрії та Сардинії (1859) він виразно підтримав Австрію.
У 1850, попри перешкоди з боку угорської адміністрації, офіційною мовою в єпархії проголосив руську (українську), домігся викладання руською мовою в Ужгородській духовній та учительській семінаріях, а також в Ужгородській, Мараморошсиготській (нині в Румунії) і Шаторольйоугельській (нині в Угорщині) гімназіях. Всі листи, які надходили до єпархіальної канцелярії написані не руською мовою, дав розпорядження повертати адресатам. Проте угорці та мадярони також провадили активні заходи й у 1855 примас Іоанн Сцітовський домігся, щоби частину предметів у семінарії перевести на викладання латинською мовою. У 1863 змадяризована частина духовенства, зібравшись у Гайдудорозі, уклала меморіал до єпископа з вимогою перевести богослужіння з церковнослов’янської на угорську мову. Владика Василь переслав цей меморіал до Риму, а, до вирішення питання в апостольській столиці, 11 листопада 1863 суворо заборонив в єпархії в богослужіннях використовувати угорську мову. Вже після смерти владики з Риму 7 грудня 1866 надійшла заборона використання угорської мови в Літургії. Похований у крипті кафедрального собору. Народився у с. Великі Ком’яти на Закарпатті 1796.
Сьогодні адепти неомосквофільства чи «неорусинства» на Закарпатті намагаються переконати легковірних та малоосвічених, що владика Василій та чимало інших видатних діячів не мають жодного стосунку до української нації, чим виявляють свій печерний анальфабетизм, бо від тисячі років русини були автохтонними мешканцями не лише маленького Закарпаття, але й Галичини, Волині, Переяславщини, Київщини, Чернігівщини, тобто усіх сучасних українських земель. На нашу недолю замішання в умах якоїсь частини нетямущих зумів зробити північний загребущий сусід, вкравши у нас наші питомі самоідентифікаційні назви «Русь» і «русин», а ми в більшости на тривалий час перестали їх використовувати. І тільки Володимир Антонович повернув нам назву «Русь-Україна», а відтак підхопив її Михайло Грушевський.
