30 років тому:
22.07.1995 – у с. Дубровиця Мала на Південному Підляшші, нині Люблінського воєводства в Польщі помер Василь Альбічук, художник, поет. З дитинства малював, ліпив та грав на скрипці. Закінчив 4 класи початкової школи (1920-1924). Відбув військову службу у Війську Польському (1929-1932), як польський жовнір брав участь у воєнній кампанії на початку Другої світової війни (1939). Після падіння Польщі виїхав до родини у підрадянську Україну. Рік навчався у Київському художньо-промисловому училищі. Наприкінці війни мобілізований до Червоної армії (1944-1945); після завершення війни повернувся у Дубровицю. Щоби заробити на прожиття займався розписом костелів та церков (1951-1959), писав портрети, картини, як музикант грав на весіллях.
У 1960-х при своїй садибі створив «диво-город» з розкішними квітами та рослинами, які слугували йому живописними «моделями». У 1965 створив першу картину з циклу «Сад», що відразу привернула увагу критиків; відтоді експонувався на мистецьких виставках у Польщі та за кордоном, відзначений декількома преміями. Почав отримувати замовлення на картини від приватних колекціонерів (саме через розпорошеність по приватних колекціях доля багатьох творів майстра невідома). Жив самотньо, сім’ї не мав; до безтями був закоханий у природу.
Сьогодні в польських мистецтвознавчих публікаціях, і зокрема у польській вікіпедії, про Альбічука пишуть «polski malarz prymitywista» (польський художник примітивіст). Найперша неточність (чи пак неправда) те, що художник, попри відсутність професійної художньої освіти, примітивістом себе ніколи не вважав, а навіть протестував проти цього: «Дивуюся. Як довго будете мене включати до чужого мені Світу Мистецтва, яким є примітив, наївність… від котрого тікаю якнайдалі зі своїми картинами». Зрештою самі твори свідчать про майстра, що подібно до Катерини Білокур аж ніяк не належить до сфери наївного мистецтва. А вже свідомою фальсифікацією є привласнення майстра до польської національности. Він був свідомим своєї української приналежности та православного віросповідання. Вже після смерти майстра виявилося, що він ще й писав вірші (видані окремою книжкою 2021) чистою українською мовою мережаною місцевим українським діалектом. Зокрема Василь Альбічук наголошував, що «Не можу походже[ння] свого я встидатись». Або в інших рядках виразно засвідчував про усвідомлення ним всієї несправедливости та всіх кривд завданих українцям великодержавним польським шовінізмом:
І неповинна підлягати
Нація одна другій,
Повинна кожда зберегати
Етноприродній звичай свій.
Або у вірші «Рік 1947»:
Хто допче віру і свободу
І мову слабшого народа,
Свій взносить егоїзм над ним.
Той людську вартість утрачає,
Себе ганебно понижає
пред світлим Розумом людським!
Картини розійшлися переважно по приватних колекціях Польщі та Європи, найбільша музейна колекція зберігається у Музеї Південного Підляшшя (Muzeum Południowego Podlasia) в Білій Підляській. Сьогодні майстру присвячено багато статей, досліджень та фільмів. Народився у с. Дубровиця Мала 1909.
