120 років тому:
5.09.1906 – з Галичини вирушило перше масове паломництво українців до Святої Землі. Паломництво організував митрополит Андрей Шептицький, який особисто очолив подорож.
У 1904 році, перебуваючи на лікуванні в тірольському Бріксені, Андрей Шептицький познайомився з полковником Генриком Гіммлем фон Агісбургом, організатором паломницьких подорожей до Палестини. Розповіді полковника переконали митрополита, що така мандрівка цілком реальна. Але перш ніж вести за собою сотні людей, він вирішив сам перевірити маршрут і в 1905 році приєднався до паломництва з Тіролю. Повернувшись, почав готувати власну подорож.
У лютому 1906 року по всій Галичині поширилася відозва із закликом «Їдьмо в Святу землю!» Планувалося, що до Єрусалима вирушить близько 500 осіб. Для організації подорожі створили спеціальний комітет, який мав подбати не лише про квитки, а й про закордонні паспорти, проживання, харчування, пересування та детальну програму перебування на Святій Землі. Покровительство над паломництвом взяли митрополит Андрей, перемиський єпископ Костянтин Чехович і станіславівський єпископ Григорій Хомишин, а організаційну роботу очолив о. Андрій Білецький.
Це було не дешеве задоволення. Квиток коштував 300, 400 або 450 корон залежно від класу. На той час це була велика сума: за 100 корон можна було придбати 625 кілограмів пшеничної муки або понад дві тонни картоплі. Та попри це охочих виявилося більше, ніж передбачалося: в дорогу вирушило 556 прочан – 505 українців і 51 поляк. Серед учасників були священники, інтелігенція, ремісники, 298 селян, 116 жінок. Найстаршому паломникові було 76 років, наймолодшому – лише 11. Кожен прочанин отримав паломницький хрест, а уся група – прапор із єрусалимським хрестом з одного боку та золотим левом, який спинається на скелю, з другого.
5 вересня 1906 року перед собором Святого Юра у Львові зібралися прочани та величезний натовп тих, хто прийшов їх провести. Після богослужіння вони вирушили залізницею до Трієста. Для паломників орендували цілий потяг із дванадцяти вагонів та окремим вагоном для багажу. На багатьох станціях їх зустрічали місцеві жителі, організовували процесії, а подекуди до потяга приєднувалися нові прочани. У Трієсті паломники пересіли на спеціально орендований пароплав «Трієст» і вирушили Середземним морем до Яффи. Попереду було п’ять днів плавання та близько 1377 морських миль. На кораблі відправляли богослужіння, проводили катехизацію, сповідалися, причащалися, слухали духовні науки. Водночас молодий учитель із Тернополя Михайло Коцюба, який прихопив із собою мапи Адріатичного та Середземного морів, фактично став для прочан неофіційним екскурсоводом. Прибувши на Святу Землю, група із Яффи вирушила до Єрусалима. Паломники у вишиванках йшли містом колонами, зі співом, а попереду один із селян ніс синьо-жовтий прапор. Протягом тижня прочани відвідали Єрусалим, Вифлеєм, Йордан, Мертве море, Гетсиманський сад, гору Оливну, місця Хресної дороги та численні храми, пов’язані з біблійними подіями. Програму склали таким чином, щоби послідовно пройти основними місцями земного життя Спасителя. А кульмінацією стала молитва біля Гробу Господнього. Там митрополит Андрей звернувся до своїх прочан зі словами: «Де ж знайдемо ласку, як не біля цього гробу? Складаймо тут наші прохання, наші молитви, нехай життя наше розквітнеться тут, з того гробу; наша Церква, наш край, наші міста і села нехай зачерпнуть тут сил до нового життя».
У цих словах, мабуть, і полягає ключ до розуміння того, чому для Шептицького це паломництво було значно більшим, ніж просто побожна мандрівка. Він прагнув не лише привести своїх вірних до святих місць. Він хотів показати їм їхню Церкву як частину великого християнського світу, повернути українському суспільству усвідомлення власної причетности до давньої християнської традиції Сходу і водночас до Вселенської Церкви. Саме тому символічною була й назва книги, яку після повернення прочан упорядкували учасники подорожі священники Юліян Дзерович та Василь Мацюрак: «Як Русь ходила слідами Данила». Йшлося про чернігівського монаха Данила, який здійснив паломництво до Святої Землі ще на початку XII століття. Тобто галичани 1906 року не просто їхали «за кордон» до далекої Палестини. Вони символічно відновлювали перерваний зв’язок із власною руською християнською традицією, згадуючи паломника Данила, який за багато століть до них молився біля Гробу Господнього.
Не випадково разом із прочанами у цій подорожі перебував сам митрополит. Він їхав не окремо від своєї пастви, а разом із нею – спілкувався з людьми у вагонах, проводив вечори, молився, катехизував. Для мешканців переважно селянської Галичини це була зустріч із зовсім іншим світом, але водночас і своєрідне відкриття того, що їхній власний край є частиною значно ширшого культурного та духовного простору. Під час подорожі на Гробі Господньому митрополит Андрей освятив чудотворний образ Пресвятої Богородиці для церкви Святого Миколая в Лучинцях на Рогатинщині. Образ зберігся донині. Того ж року Шептицький своєю грамотою відновив відпусти, надані цьому храмові Папою Пієм IX.
21 вересня паломники залишили Святу Землю і знову вирушили морем до Трієста. Далі – потягом через Галичину. Цікаво, що організатори подбали навіть про таку, на перший погляд, дрібницю: кожному прочанинові заздалегідь видали поштову листівку, щоби він міг написати додому про свої враження зі Святої Землі.
Але, мабуть, найважливіше в цій історії – не кількість учасників, не кілометри залізничного та морського шляху і навіть не те, що понад пів тисячі людей уперше побували в Єрусалимі. Митрополит Андрей Шептицький фактично здійснив те, що для тодішньої Галичини здавалося майже неймовірним: перетворив далеку мрію про Святу Землю на організовану, масову й доступну для звичайних людей українську паломницьку подорож. І це було дуже в його стилі. Шептицький не просто говорив про необхідність духовного відродження українського народу. Він створював для цього реальні інституції, організації, школи, видавництва, музеї – і навіть організовував подорожі, які могли змінювати світогляд людей.
П’ятсот із лишком галичан, які восени 1906 року повернулися з Єрусалима, привезли додому не лише сувеніри та фотографії. Вони привезли досвід побаченого світу, відчуття власної причетности до великої християнської цивілізації та пам’ять про спільну подорож, яку здійснили разом як народ і як Церква. Це була глибоко символічна подія, бо інколи національне відродження починається не з політичної декларації, а з того, що кілька сотень звичайних людей уперше в житті сідають у потяг і вирушають дуже далеко – туди, де, за словами їхнього митрополита, їхня Церква і їхній край могли «зачерпнути сил до нового життя».
