80 років тому:
8-10.03.1944 – у Львові в будинку НТШ (тодішня вулиця Чарнецького, нині Винниченка, 24) відбувся черговий раунд переговорів між українським і польським націоналістичним підпіллям, задля примирення обох народів та пошуку шляхів спільної боротьби проти німецького й більшовицького окупантів. Подібні контакти велися раніше і, як звикло, крім багато в чому правильних, але не підкріплених реальними домовленостями заяв, так нічим і не завершувалися. Зокрема в підсумковому протоколі переговорів 10.02.1944 із 20 пунктів (викладених у двох примірниках польською та українською мовами) було констатовано: «5. Обі сторони визнають, що існування самостійних держав, української і польської, лежить в інтересі обох народів, українського і польського, та для тривалого майбутнього обох народів є історичною необхідністю. 8. Обі сторони стверджують, що в боротьбі за їх національні ідеали, державну самостійність мають спільних ворогів. 10. Обі сторони визнають, що мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосяганні по землі одної чи другої сторони. Обі сторони стали на становищі, що питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішено урядами обох суверенних держав, української і польської».
Здавалось обидві переговірні сторони усвідомлювали абсурдність міжнаціонального конфлікту, складність тодішньої ситуації, необхідність координації зусиль в боротьбі проти тих самих як для поляків, так і українців окупантів, проте вкотре не було досягнено жодних конкретних домовленостей. Переговірники хіба лише домовились продовжити домовлятися, в той час як ріками лилась українська і польська кров. Провадячи переговори з українським підпіллям, провідники польської нації, перебуваючи в полоні нездійсненних фантазій про відновлення Польщі в кордонах до 1939, зробили фатальну для свого народу ставку на СРСР. Тож попри формальне визнання «інтересів обох народів», «непосягання на землі другої сторони», усвідомлення абсурдности та згубности міжнаціональної польсько-української війни керівництво польського підпілля 13.04.1944 видало інструкції про самооборону від українців в яких серед іншого вказувалося на необхідности створення спеціальних загонів «з метою очищення терену від елементу, винного у злочинах», а оскільки таким «елементом» вважався весь український народ, то саме від нього необхідно було «очищувати терен». Про це вже відверто засвідчено в листівці «Комітету визволення Львова» поширеній в ході реалізації акції «Буря» в липні 1944: «Вояки! Ідете карати! Але не ворога, а бунтівника. Не вояка неприятельського, а бандита… Українська «інтеліґенція», яка стоїть на чолі катів, як і богохульні українські попи, що закликають до різні, є такими самими злочинцями, як і українські хлопи, що йдуть з ножами і сокирами… Тільки тверда, безжальна рука польського вояка може врятувати східні землі для Польщі, вигубити злочинців, показати, що польський народ гідний незалежного життя».
Сьогодні часто з польського боку можна чути, що в кривавому протистоянні поляків і українців були зацікавлені Провід ОУН та командування УПА, що жодним чином не відповідає дійсности. Особливо на території Волині УПА перебувала в критичній ситуації, оскільки доводилося воювати відразу на декілька фронтів. Найперше необхідно було протистояти вишколеному та добре озброєному німецько-угорському війську та німецькій і польській поліції, які немилосердно винищували все українське. Відтак не менш грізною силою були червоні партизани і диверсійні групи, що також повною мірою були забезпечені командним складом (переважно НКВС) та зброєю. Тому відкривати третій польсько-український фронт не було жодної рації. Тож бої УПА з 27-ю Волинською дивізією АК були зумовлені не політичними візіями керівництва українського визвольного руху, але мареннями еміграційного польського уряду в Лондоні відродити Річ Посполиту в кордонах до 1939, тобто разом із Західною Україною, Білоруссю та частиною Литви.
