120 років тому:
«Українці народжуються з танцем у крові». Павло Вірський.
25(12).02.1905 – в Одесі народився Павло Вірський, балетмейстер, хореограф, режисер-постановник, реформатор і творець українського сценічного танцю, засновник і керівник Державного Академічного ансамблю народного танцю України (від 1977 – імени П. Вірського). Дружина Валерія Вірська-Котляр, талановита танцівниця. Походив із шляхетської родини: дід займався банківською справою та фінансами, батько був інженером. Павло навчався у Рішельєвській гімназії. Родина регулярно відвідувала оперу, що вирішальним чином вплинуло на майбутній життєвий вибір хлопчика. В період революції 1917, будучи ще дитиною, щоби вижити паралельно з навчанням працював сторожем, вантажником на будівництві, статистом в оперному театрі. Закінчив хореографічний відділ (клас балету) Одеського музично-драматичного училища (1926; викладач Валентин Пресняков), стажувався в Московському театральному технікумі (1927-1928; викладач Асаф Мессерер).
Артист балету (від 1923), соліст-танцівник (від 1928) і балетмейстер (1931-1933) Одеського театру опери та балету; плідно співпрацював з балетмейстером Миколою Болотовим, з яким реалізували чимало балетних постановок. Разом з Болотовим керував трупою Харківського театру ім. М. Лисенка (1933-1934), балетною трупою у Дніпропетровську (нині Дніпро; 1934-1935). Разом із М. Болотовим організатор (1937) та балетмейстер (1937-1940, 1955-1975) Державного ансамблю танцю УРСР (від 1977 ім. П. Вірського). Художній керівник Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу (1940-1943), художній керівник балетної групи Ансамблю пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві (1943-1955), після чого повернувся до Києва в Державний ансамбль танцю УРСР, в якому працював до смерти.
Волею непростих революційних обставин в професійний балет прийшов після 18 років (зазвичай, щоби осягнути пристойний рівень необхідно починати з дитячих літ), проте завдяки вродженому таланту та титанічній праці став всесвітньо відомим танцюристом і балетмейстером. За спогадами артистів на репетиціях працював понад людські сили й того ж вимагав від них; коли танцюристам не вдавалися складні піруети – виконував їх особисто. Міг вилаяти, довести балерин до сліз, проте дбав про кожного працівника, домагався виділення їм квартир, путівок, окладів. На початках його творчої діяльности не існувало українського сценічного танцю як окремого жанру мистецтва – народні танці на сцені з’являлися лише як вставні сценки в театральних музично-драматичних спектаклях чи поодиноких операх. На той час вже вийшла друком праця Василя Верховинця «Теорія українського народного танцю» (1919). Вірський ґрунтувався на принципах Верховинця, проте його не задовольняло відтворення на сцені точних копій народних танців. Вже в перших танцювальних сценах опери «Тарас Бульба» М. Лисенка (1928, Одеса) зумів органічно поєднати фольклорний народний танець з елементами класичного балету. За роки напруженої творчої праці зумів створити професійну народно-хореографічну школу засновану на традиціях українського народного танцю та принципах класичної хореографії. Він першим розпочав відтворювати в танці побут українців та козацьку історію України. Створив понад сотню (частина у співавторстві з М. Болотовим) постановок балетів, танцювальних сцен в операх, балетних мініатюр, танцювальних картин, концертних програм. При цьому усі постановки, навіть ідеологічно регламентовані, опрацьовував на основі українського фольклору, української музики, українського світобачення.
Разом із ансамблем гастролював у більш як 60 країнах світу: Австрія, Англія, Бельгія, Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, Данія, Італія, Греція, США, Канада, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Куба, Андорра, Японія, Китай, В’єтнам, Корея та інші. Знаний іспанський художник Сальвадор Далі не пропускав жодного виступу ансамблю, у захваті від незрівнянно високого мистецького рівня трупи були всесвітньо відомий танцюрист і балетмейстер Серж Лифар, іспанський танцюрист і хореограф Антоніо Гадес, знаний композитор і диригент Ігор Стравинський, культовий американський співак і актор Елвіс Преслі, кіноактори Елізабет Тейлор, Сімона Сіньйоре, Ів Монтан та інші, радо вітали колектив королева Англії Єлизавета ІІ, принц Монако Альберт, голова партії та уряду Китаю Мао Цзедун, голова партії та керівник В’єтнаму Хо Ші Мін. Свого часу навіть Сталін і Хрущов висловили маестро своє задоволення. У захваті від українських виконавців була світова преса, зокрема французькі газети писали: «Це нашестя українських козаків зводить парижан з розуму», або «Такої феєрії фарб, ритму, красивих осіб Париж ще не бачив».
Заслужений артист УРСР (1942), Народний артист СРСР (1960). Член КПРС (1946). Відзначений орденами Червоного прапора та Червоної зірки, радянськими медалями, Сталінською премією (1950), Державною премією УРСР ім. Тараса Шевченка (1965), Державною премією СРСР (1970). Проте своєю творчістю жодним чином не вписувався в державну політику на ліквідацію самобутности окремих націй радянської імперії та створення єдиного «радянського народу». Рятувало мабуть те, що не всі розуміли національну мову танцю. Хоча маестро свого часу таки довелось відчути на собі недремне око комуністичних спецслужб. У 1969 Державний ансамбль танцю УРСР гастролював в Іспанії і на одному з концертів за лаштунки зайшов глядач, який висловив своє захоплення, потиснув руку Вірському і цю сцену зазнимкували кореспонденти. Цим глядачем виявився колишній начальник секретної служби СС, оберштурмбаннфюрер СС Отто Скорцені. Наслідком несподіваного рукостискання стало те, що ансамбль, якого з нетерпінням очікували найпрестижніші сцени світу на п’ять років став невиїзним за кордон, а його керівник на батьківщині був потрактований як «неблагонадійний» та змушений був продукувати стоси пояснювальних записок на своє виправдання. Врешті це спричинило затяжний період депресії, однозначно відбилося на здоров’ї та значною мірою пришвидшило відхід до вічности. Маестро пережив два інфаркти та шлункову кровотечу. Помер у Києві 5.07.1975 (в літературі також 5.06.1975). Похований на Байковому кладовищі.
