80 років тому:
25.03.1944 – у концтаборі Майданек у Польщі, за офіційною версією від серцевої недостатності, помер Омелян Ковч, священник УГКЦ (1911), блаженний священномученик (2001), покровитель душпастирів УГКЦ (2009). Батько Григорій Ковч був священником УГКЦ.
Омелян здав іспит зрілости в Українській державній гімназії у Львові (1905), за сприяння митрополита Андрея Шептицького закінчив Папський Урбаніанський університет у Римі (1905-1911). Одружився з Марією Анною Добрянською, в шлюбі народилося шестеро дітей. Рік душпастирював у с. Підволочиськ на Тернопільщині, а відтак зголосився на місійну працю серед українських емігрантів на парафії містечка Козарац (нині Боснія і Герцоговина) у Югославії (1912-1916). Після повернення в Галичину сотрудник на парафії с. Сарники Горішні Рогатинського повіту. Польовий духівник (капелан) Бережанського коша УГА (1919-1920), поручник. Рідний брат Євстахій був вояком УГА, батько Григорій – капеланом УГА та помер 1919 у Староконстантинові на тиф. Омелян Ковч потрапив у більшовицький полон. Коли полонених везли на розстріл вартовий московит випустив священника з проханням «молитися за Луку». Після поразки визвольної боротьби ув’язнений в польському концтаборі, де, опікуючись важкохворими, сам захворів на тиф. Після війни парох у м. Перемишляни та в с. Коросно на Львівщині (1922-1943). Душпастирське служіння та все своє життя присвятив допомозі ближнім не залежно від релігійної чи національної приналежности. Організатор релігійного, суспільного та культурного життя мешканців містечка. Ініціатор ґрунтовної реконструкції та внутрішнього оздоблення парафіяльного храму, відновлення Народного Дому, заснування читальні «Просвіти», створення Українського банку, опікун українського передшкілля, аматорського театру, парафіяльного та гімназійного хорів, пластового гуртка, організації студентської молоді, організатор Євхаристійних та Сокільських здвигів, повітових віч, кооперативних курсів та багатьох інших акцій. Обстоював проведення молитов та богослужінь літературною українською мовою. Завжди опікувався сиротами та знедоленими, то ж з часом в народі про нього почали говорити, що «над його хатою янголи пролітають». За свідченнями ігумені Олени Вітер та провідника КЕ ОУН Богдана Кордюка о. Омелян був членом ОУН і керівником районної референтури пропаганди. В період польської окупації Західної України (1944-1939) в його помешканні поліція здійснила близько 40 обшуків, а сам священник постійно зазнавав затримань, короткотривалого ув’язнення та грошових штрафів. У поліційних звітах того часу кваліфікований як: «особливо небезпечний державний злочинець», «ворог всього, що є польське», «фанатичний, непримиренний українець-бойовик», «сумлінно виконує священичі обов’язки, без будь-якої вигоди організував кооператив», «кандидат в українські мученики». Та незважаючи на системні переслідування з боку влади о. Омелян завжди залишався відкритим для всіх, приязно спілкувався з багатьма місцевими поляками та євреями, що нерідко приходили до нього на пораду.
В період першої радянської окупації Західної України в міру можливого продовжував суспільну та душпастирську працю, організовував масові церковні заходи. З перших днів нова влада розпочала арешти поляків, що були офіцерами, працівниками поліції, державними службовцями, політичними діячами. Отець Омелян відразу поспішив до сімей, в яких чоловіки були заарештовані та вислані на Сибір, із допомогою продуктами та грішми, розрадою та добрим словом. Інколи здивовані дружини запитували його, чому він допомагає їм, коли ще недавно їхні чоловіки проводили в його домівці обшуки, на що священник усміхався та відповідав, що не може чинити інакше. У червні 1941 на початку німецько-радянської війни, коли НКВС без розбору хапало та розстрілювало усіх освічених, діяльних українців і священників місцеві мешканці (за свідченнями очевидців це була єврейська громада) заховали священника й таким чином врятували від смерти. У вересні 1941 німецькі карателі в Перемишлянах запальними набоями підпалили наповнену людьми синагогу та зачинили двері. До о. Омеляна прибігло кілька євреїв з благаннями про порятунок. Священник не задумуючись побіг на місце трагедії та досконалою німецькою мовою крикнув до солдатів, щоби залишили божницю й відійшли. На диво ті посідали в мотоцикли та поїхали. Священник з допомогою інших людей відкинув важку колоду, що підпирала двері, кинувся всередину синагоги й став витягати напівпритомних з полум’я. Серед врятованих був також відомий белзький рабин Аарон Рокеах.
Вже від початків німецької окупації людям, які покладали сподівання на визволення їх «культурним європейським народом» із більшовицького пекла роз’яснював: «Не дуже радійте, на місце одних прийшли інші окупанти, тільки ґудзики на мундирах змінилися». Коли в Перемишлянах німці організували єврейське гетто священник на власний ризик пробирався туди, щоби передавати їжу, медикаменти, одяг. Для порятунку євреїв, попри заборону окупаційного режиму, хрестив її та видавав їм метрики про хрещення; загалом видав понад 600 метрик. До того ж написав листа Гітлеру, в якому засудив масові вбивства євреїв і вимагав дозволити відвідувати гетто. Зрозуміло, що така активна та відкрита діяльність не могла залишатись без наслідків і на початку січня 1943 заарештований гестапо й утримувався у львівській в’язниці на Лонцького (нині – вул. С. Бандери). Родина та особисто митрополит Андрей Шептицький докладали надзвичайних зусиль, щоби визволити священника і здавалось, що його звільнення вже полагоджено. Але слідчі СД поставили вимогу, щоби о. Омелян письмово зобов’язався більше не допомагати євреям, на що священник відповів відмовою. Після катувань у львівській тюрмі його відправили в концтабір Майданек (біля Любліна). Вдень майже 60-річний в’язень тяжко працював нарівні з іншими, а ввечері та вночі служив Літургію, причащав, давав духовну розраду всім потребуючим, незалежно від віри чи національности. В листі до рідних, який вдалося передати, просив не турбуватися про його долю, бо в цих жахливих умовах найдосконаліше міг сповняти своє душпастирське покликання та відчував себе найближче до Бога:
«Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священник між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться.(…) Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічности. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».
«Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічности з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи».
Важка праця та нелюдські умови існування остаточно підірвали здоров’я в’язня № 2399 (о. Омеляна), а через поранення розвинулася флегмона правої ноги (гнійне запалення м’яких тканин), наслідком чого потрапив до в’язничної лікарні. Лише декілька місяців не дожив до визволення. Тіло мученика спалено в крематорії. Ще у вересні 1999 Єврейська рада України надала о. Омеляну Ковчу звання «Праведник України», тільки ось чомусь «Яд Вашем» досі зволікає з наданням йому звання «Праведника народів світу», хоч сам блаженний Омелян ніколи не барився з допомогою потребуючим. Народився у с. Космач на Івано-Франківщині 20.08.1884.
