90 років тому:
28.04.1936 – Рада народних комісарів СРСР прийняла спеціальну постанову № 776-120сс про виселення до Карагандинської области Казахської РСР «політично неблагонадійних» поляків і німців, які проживали на території Вінницької, Житомирської, Київської та Кіровоградської областей. Постановою визначено до переселення 15 тисяч господарств, для розселення яких було створено 13 сільськогосподарських трудових селищ НКВС. За різними підрахунками дослідників, було депортовано від 35 820 до 36 045 осіб, з яких 75,7 % становили поляки, 23,4 % – німці, 0,8 % – українці та 0,1 % – представники інших національностей.
Квітневе виселення польського населення 1936 року було лише одним із серії депортаційних актів щодо цієї національної меншини з боку комуністичного режиму. У 1920–1923 роках відбулися перші масові переміщення польського населення з території Великої України (репатріація до Польщі, переселення, втечі з-під більшовицького режиму), які, за неповними даними, могли охопити понад 100 тисяч осіб. Тоді дуже пощастило тим, кого переселили до Польщі, але багато також було розпорошено по різних районах Сибіру, звідки пізніше практично ніхто не повернувся. Відтак переселенчі кампанії відбувалися з регулярністю добре відлаштованого механізму.
У 1927-1929 роках на Херсонщину та в інші райони з Волині, Київщини та Вінниччини переселяли польських мешканців, звинувачених у належности до білопольського руху. Після вбивства Кірова (1.12.1934), у рамках всесоюзної кампанії проти «ворогів народу», на підставі Постанови ЦК КП(б)У від 20 грудня 1934 року «Про переселення з прикордонних районів німецького та польського населення», у січні 1935 року до Сибіру було вивезено 9470 господарств, або близько 40 тисяч осіб. Однак і цього виявилося недостатньо, і управління НКВС Мархлевського району (та інших районів) у вересні–жовтні 1935 року додатково депортували сотні господарств «контрреволюційного польського національного елементу» в інші райони України та до Біломоро-Балтійського концентраційного табору.
Рішенням ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи» розпочато чергову хвилю масових депортацій у східні райони УРСР і СРСР. Тоді було виселено понад 35 тисяч польських родин (орієнтовно близько 170 тисяч осіб). А вже від вересня 1939 року, коли московсько-більшовицька влада прийшла на землі Західної України та Білорусі, масові депортації поляків розпочалися і з цих територій. При цьому вони були значно інтенсивнішими, ніж із земель центральної України, і за неповні два роки (до червня 1941 року) проведені у чотири великі етапи:
– лютий 1940 року. Здійснено згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 4.12.1939 р. і Постановою Ради народних комісарів СРСР від 5.12.1939 р. До Сибіру та Європейської Півночі СРСР депортовано 17 215 сімей (89 062 особи), з яких поляки – 81,7 %, українці – 8,8 %, білоруси – 8,1 %, німці – 0,11 %, представники інших національностей – 1,4 %.
– квітень 1940 року. Здійснено відповідно до постанов Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 2.03.1940 р. До шести областей Казахстану виселено близько 61 000 осіб із польських, українських та єврейських родин.
– кінець червня – початок липня 1940 року. Загалом із західних територій виселено 76 246 осіб, у тому числі із Західної України – 52 617 осіб (зі Львова близько 30 тисяч). У цій групі депортованих, крім українців і поляків, значний відсоток складали євреї.
– травень – червень 1941 року. Здійснено відповідно до постанов Політбюро ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14.05.1941. На цьому етапі, за визначенням Ореста Субтельного, «режим уже депортував людей без розбору», і виселення зачепило в більшій масі українські родини.
Крім цих чотирьох хвиль депортацій, відбулися також дві великі акції: переселенням у зв’язку зі створенням Яворівського полігону (знищено 128 сіл і виселено близько 150 тисяч мешканців; за іншими даними 170 сіл і хуторів) та відселення жителів із 800-метрової прикордонної смуги вздовж усього кордону (у Волинській, Львівській, Дрогобицькій, Станіславській і Тернопільській областях виселено майже 103 тисячі осіб).
Але, крім депортацій, упродовж усього цього періоду відбувалися масові розстріли. Так, наприклад, тільки (!) у Кам’янець-Подільській области в рамках «польської операції» у 1937-1938 роках було засуджено до розстрілу 13 774 осіб; загалом у справі «Польської військової організації» розстріляно майже 111 000 осіб. А ще було сумнозвісне «Катинське» масове вбивство польських офіцерів та інтелігенції, коли в одній злочинній акції розстріляно 21 857 поляків. А також тисячі польських військовополонених, вивезених до сибірських концтаборів, багато з яких там загинули.
Сьогодні вже нереально встановити точну кількість поляків, що постраждали від московсько-більшовицького режиму: орієнтовно історики оцінюють її від 1 до 1,5 мільйона осіб, у тому числі від 150 до 250 тисяч фізично знищених. Ці цифри вже навіть у своїй абсолютній величині є страхітливими і приголомшливими, але якщо врахувати, що в Україні поляки були національною меншиною, то вони однозначно мали би підпадати під означення геноциду. В цій історії дії Москви не викликають найменшого здивування, бо століттями вона проводила щодо окупованих народів політику асиміляції та тотального фізичного винищення тих, хто не хотів московщитися. Нерозуміння і подив викликає дивна позиція польського політикуму та великої частини польського суспільства, які воліють не помічати цієї давньої московської політики, натомість уже багато років поспіль виставляючи українців чи не найбільшими злочинцями за всю непросту історію Польщі. В жахливих подіях на Волині 1943 року, за різними підрахунками, загинуло від 40 до 60 тисяч поляків, з яких поіменно встановлено близько 30 тисяч. [Польська преса твердить про 200 тисяч і більше, тільки чомусь не здатна порахувати, скільки часу минуло від липня 1943 року до зими 1944 року, коли Волинь уже окупувала Червона армія, і якою фантастичною ця цифра стане, якщо перерахувати її на один день].
Та якою б не була кількість убитих, смерть кожної людини є трагедією. Водночас не можна приховувати, що масова різня була взаємною і вибухнула вона не раптово й не безпричинно влітку того року, а була закорінена у два попередні десятиліття польсько-українського протистояння та невидиму «допомогу» третіх сторін. Не можна «не помічати», що в цій трагедії було вбито також десятки тисяч українських селян. У 2005 році найвищий ієрарх Української Церкви Любомир Гузар звернувся до польського народу з формулою «Пробачаємо і просимо прощення» (Przebaczamy i prosimy o przebaczenie), подібно звертався і патріарх Святослав Шевчук. Але у відповідь замість спроби примирення лише власне вибілення, односторонні звинувачення українців та щораз то більше азарту ненависти.
У 2003 році Сейм Республіки Польща ухвалив першу парламентську заяву щодо Волинської трагедії, яка була сформульована в дусі польського-українського діалогу того часу та наголошувала на примиренні. Проте наступні ухвали Сейму перетворились вже на жорсткі у формулюваннях односторонні звинувачувальні вироки: у 2009 році – «злочин з ознаками геноциду», у 2013 році – «етнічна чистка з ознаками геноциду», у 2016 році – «геноцид, вчинений українськими націоналістами», а також встановлено 11 липня Днем національної пам’яти жертв геноциду. І як на глум, не ухвалено жодного офіційного урядового чи парламентського документа Польщі (резолюції Сейму, Сенату, постанови Ради міністрів чи заяви президента, встановлення дня пам’яти), який би засуджував або бодай нагадав польському суспільству про незмірно більші жертви серед їхніх співвітчизників під час «Польської операції» НКВС (1937–1938), що сталась приблизно в ті ж часи. Є, щоправда, державні акти щодо розстрілів у Катині, проте це лише один невеликий епізод політики винищення поляків Москвою, і ці документи не є такими жорсткими й непримиренними, як останні заяви щодо українців.
Чому така кричуща різниця в ставленні до українців та московитів – важко сказати: можливо, у випадку зі звинуваченнями Москви політики не бачать можливости здобути значні політичні дивіденди, а може, продиктована вона звичайним страхом перед Кремлем, який, як загальновідомо, жорстокий і непередбачуваний у своїй відповіди. Тільки така «яловість» польського політикуму та суспільства в бік Московії лише роз’ятрює її, і ось у квітні цього року (10.04.2026), саме в річницю Смоленської авіатрощі 2010 року, «Російскоє воєнно-історічєскоє общество», яке очолює помічник Путіна Владімір Медінскій (тобто фактично московська влада), на території меморіального комплексу в Катині провело низку заходів, домінантою яких стала виставка «Десять століть польської русофобії», що звинувачує поляків у ненависти до Московії, захопленні її територій та «нищенні рускаго народа» (siс! Це якась фантасмагорія, суцільний сюр). Це був відвертий міжнародний ляпас Польщі, на який, звісно, були реакції від МЗС Польщі, Інституту національної пам’яти, реконструкторів історичних подій, але все ж не були вони так жорсткими та непримиренними, як…
Доволі часто від польських політиків чи пересічних громадян можна почути погрозу: «Ми вас не допустимо до Євросоюзу, якщо ви не покаєтесь». Класичний приклад сентенції, що «історія вчить того, що вона нічого не вчить». Саме на ґрунті польсько-української ворожнечі та протиборства впала перша Річ Посполита та відбулися чотири поділи Польщі, і якщо відштовхнути Україну від Євроунії, то й п’ятий виглядає доволі реалістичним. Бо сьогодні уже очевидно, що нейтральним апріорі бути нереально. Якщо Україна не стане рівноправним членом європейських держав, то уникнути їй «добровільно-примусового» союзу з північним деспотом навряд чи вдасться. Але хочеться вірити, що в Європі ще достатньо тверезих голів, які цього разу не допустять фатального промаху, який знову може повторитися багатомільйонними жервами.
https://www.kyivpost.com/post/74164
