130 років тому:
13(1).06.1894 – на хуторі Іванівський, нині с. Шевченка на Чернігівщині помер Микола Ґе, видатний живописець, майстер портретів, історичних та релігійних полотен. З 1840 навчався у Київській гімназії, де в числі прогресивних викладачів працював професор М. Костомаров. У 1847 вступив на математичне відділення Київського університету й невдовзі перевівся до Петербурзького університету. В столиці під впливом свого товариша П. Забелло (Забіли) полишив навчання математики та 1850 вступив до Академії мистецтв. У 1856, отримавши Велику золоту медаль Академії, виїхав з дружиною Ганною (сестра П. Забіли) на навчання за кордон. Крім природного бажання навчатись художник переслідував ще одну мету – втекти з нестерпного середовища московської казенної фальші та формалізму, про що зрештою сам відверто засвідчив: «Якщо б мене спитали: навіщо ви їдете? Я б, можливо, відповів: займатися мистецтвом; проте це була б відповідь зовнішня, не та. Собі б я відповідав: залишатися тут я не можу; там, де шир, де свобода — туди хочу». У творчих пошуках працював в Італії, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію. Проте був незадоволений своїми роботами і навіть думав покинути малярство, мотивуючи «відсутністю у себе мистецького таланту». Порятувала мистця Біблія та змалку виплекана органічна віра в Бога. 1863 за картину «Тайна вечеря» отримав звання професора Петербурзької Академії мистецтв. Картину за 10 тисяч рублів сріблом купив для Академії імператор Олександр ІІ. У 1870 повернувся до Петербурга. Співзасновник Товариства пересувних виставок. Проте чужа столична атмосфера гнітила мистця і 1876 з дружиною оселився на Чергінівщині, де займався сільським господарством і творчістю. Провадив студії у Київській рисувальній школі М. Мурашка (1886) та Одеській рисувальній школі (1887). Був простої вдачі, безкорисливо любив усіх людей, що зустрічались у житті, до грошей ставився байдуже, жив скромно, фінансово допомагав учнівській молоді, потребуючим. Народився у Воронежі, нині В Московії 1831.
В тому, що духовним рейдерством займаються московити, привласнюючи своїй «культурі» особистостей в яких немає й краплини московської крові та які ментально не переходили на московство, нікого уже не здивуєш. Але дивним виглядає український духовний мазохізм, коли ми не тільки як належне сприймаємо в їхніх виданнях ідентифікацію тисяч українських діячів та інтелектуалів як московитів, але й часто повторюємо цю неправду у різного роду власних джерелах.
Претензії захланного північного сусіда на «рассєйство» Миколи Ґе аргументовано розвіяв професор Ю. Шевельов в есе «Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті» (1990). Дивне прізвище мистця звісно не українське, але й не московське – походить від прадіда, який в часи «Великої» (тобто Ганебної) французької революції втік до імперії. Народився мистець на Вороніжчині, яку в ті часи у великому числі заселяли українці. Від народження формувався в українському середовищі, тож коли вирушив у світи мав сталу українську ментальність. Так само його брат Григорій відчував себе українцем і став українським культурним і громадським діячем. Дружина Миколи була з давнього українського роду Забіл. З усього «російства» в нього було хіба московитське підданство, зрештою воно було в усіх окупованих Москвою народів, освіта отримана у Петербурзі, яка важкою академічністю довгі роки тяжіла над ним, але з якої він таки зумів вирватись, звання професора їхньої Академії, але від якого він з легкістю відмовився. Його релігійні картини всеціло випадають з контексту тогочасного московитського формального і неформального малярства, тому, зрештою, одна за одною знімаються з виставок і підпадають під заборону. А навіть й ті твори, в яких відтворена суто московська історія не навіюють великого оптимізму для прихильників «великодержавія». У 1872 імперія відзначала 200-ліття з дня народження Петра І і, звісно, всіма силами та засобами розносилась слава царя як прогресивного діяча, будівничого та реформатора імперії. Микола Ґе до цього ювілею пише зловісне полотно «Петро І допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі», підтекст якого виносився на спостережливість вдумливого глядача. Згодом художник зізнався, що коли вивчав документи пов’язані з особою імператора, то побачив, що «симпатії до нього не може бути». Тож з якого дива в українських публікаціях нерідко українського художника називають «російським» або як компроміс «російсько-українським»? Коли врешті позбудемося вади меншовартости тай перестанемо погоджуватись з культурним та рейдерством і не почнемо голосно, на весь світ злодія називати його правдивим терміном – злодій, чи тут можна, щоби було переконливіше, зрозумілим для нього словом «ВОР»?!
Ілля Рипін (моск. Рєпін), після відвідин М. Ґе: «Ґе нудить світом, про Петербург говорить зі злістю й відразою, про передвижницькі виставки з презирством, Крамського [лідер Товариства] ненавидить, зайшов навіть так далеко, що вважає мистецтво непотрібним, а Росію — країною без культури».
Під час прогулянки, коли співрозмовник до дерев, що почали брунькуватися використав слово «бринить» М. Ґе вигукнув: «Бринить!» що за слово! а яке змістовне! тут ціла картина! «Бринить!» Це означає — ледь виднітися, ледь проклюнутися, отак, як зоря займається. Чи вам не здається, що ні одна мова не має стільки багатозначущих слів, як малоросійська?».
З листа М. Ґе до дружини, коли у серпні 1861 дорогою до Італії затримався на кілька днів у Львові: «Тут у Галичині русинська партія дуже сильна… Також був я вперше в житті на [Богослужбі] в уніятській церкві, і мене здивувало, як багато малоросійського збереглося там і в людях, і у відправі… Точнісінько, як у Малоросії [тобто в частині України окупованій Москвою]: жінки бурмочуть, чоловіки голосно моляться і зідхають, навіть зовнішньо типи цілком малоросійські».
https://www.youtube.com/watch?v=Z2gCA6fAEIo
