130 років тому:
2.07(20.06).1895 – у м. Софія в Болгарії помер Михайло Драгоманов, історик, літературознавець, фольклорист, публіцист, економіст, філософ, політичний і громадський діяч ліберально-демократичного напрямку, фундатор українського соціалізму, ідеолог українців-автономістів. Брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки.
Походив з шляхетської козацької родини. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853), Полтавській гімназії, історико-філологічному факультеті Київського університету (1859-1863). Після завершення навчання залишився в університеті для викладацької роботи, доцент (1864-1875). Спільно з Володимиром Антоновичем керував Київською Громадою – органом української ліберальної інтелігенції, пізніше названий Старою Громадою. Був одним з діяльних членів Південно-Західного Відділення Російського географічного Товариства. В культурних колах Московської імперії став відомий аналітичними статтями, що вияснювали українське ставлення до політики царського уряду. Під його впливом гурток студентської молоді у Львові, що притримувався москвофільських поглядів 1875-1876 перейшов на українські національні позиції. Серед навернених О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та ін. У 1881 І. Франко до перекладу “Фауста” написав “Посвяту М .Драгоманову”:
Тобі сей труд! Таж смілим словом ти
Розбив круг нас невіжості границі!
На світло вирвав нас із темноти,
На волю вирвав з мертвоти темниці!
Та ти ж вказав нам путь, куди іти,
Як жизнь і кров до людської скарбниці,
До поступу будови докладати,
Добра собі в добрі для всіх шукати…
Через активну проукраїнську діяльність 1875 за наказом царя Олександра II звільнений з Київського університету і підданий негласному нагляду. В порозумінні з Громадою, виїхав до Женеви (1876-1889), де очолив українську політичну еміграцію і почав видавати збірник “Громада” – перший український політичний журнал, а також брошури українською та іноземними мовами, які інформували європейську громадськість про українську проблему. Ці видання відіграли значну роль в історії вільної української преси. Важливим також було видання позацензурних творів української художньої літератури, зокрема П.Мирного, Т.Шевченка. З його ініціативи у Женеві друкували книжечки невеликого формату, зручні для перевезення і переховування, що прислужилося національно-визвольній справі. Найближчими співробітниками Драгоманова були С. Подолинський, М. Павлик, Ф. Вовк, Я. Шульгин. “Женевський гурток” став першим зародком українського соціалістичного руху. 1878 для Міжнародного літературного конґресу в Парижі Драгоманов підготував і видав франкомовну доповідь: “Література українська, поскрибована урядом російським”, яку передав голові конґресу Вікторові Гюго. Згодом її надруковано українською, німецькою, італійською, іспанською та сербською мовами. Видавничу діяльність Драгоманова фінансувала Стара Громада, проте її керівництво було невдоволене радикальним характером часопису “Громада”, як і всією діяльністю редактора. Відверті виступи проти царату перелякали керівників Старої Громади, які побоюючись подальших протиукраїнських репресій, припинили фінансування його діяльности та 1886 розірвали стосунки з Драгомановим. В скрутних матеріальних обставинах 1889 прийняв запрошення на посаду професора новозаснованої Вищої Школи (пізніше університету) в Софії (Болгарія). Його учнями були згодом видатні болгарські вчені: академік М. Арнаудов, проф. І. Шишманов, проф. С. Младенов, та інші. Попри педагогічну працю не полишав зацікавлення політикою. Був одним з ініціаторів утворення в Галичині «Русько-української радикальної партії» на чолі з М. Павликом та І. Франком, отримувані від українського громадського діяча М. Ковалевського кошти передавав на видання органів партії – журналу “Народ” і газети “Хлібороб”. Мав також вплив на розвиток політичних процесів і на Наддніпрянській Україні, хоч цей вплив був дещо слабшим через конфлікт із Старою Громадою. На Наддніпрянщині діяли його прихильники, в майбутньому чільні діячі українських визвольних змагань 1917-1920. Очевидно, що за Драгомановим в Болгарії стежили московські агенти. У списку “неблагонадійних осіб”, яких царський уряд вимагав повернути з Болгарії в Московію, на третьому місці стояло його ім’я. 16 грудня 1894 громадськість Львова і Галичини відзначила 30-ліття суспільно-політичної і літературної діяльності М. Драгоманова. Через кілька місяців у Софії Михайло Драгоманов помер. Похований на центральному цвинтарі Софії в Болгарії. Народився у м. Гадяч на Полтавщині 1841.
Ім’я М. Драгоманова увійшло до скарбниці не тільки української але й світової культури. Про нього переважно писали як про історика, філософа-позитивіста, міфолога, а щонайбільше – як про політика, що стояв на порозі зародження радикального руху і його партії в Галичині. Водночас М.Драгоманов зробив вагомий внесок в україністику, в етнокультуру, історіософію, в український менталітет. Це був учений, що став активним учасником історико-культурного процесу; він заявляв, що «воліє краще сам творити історію, ніж про неї писати». Автор понад 2 тисяч праць з історії, літературознавства, фольклористики та інших галузей.
За часів царату, а тим більше в радянський період про нього воліли мовчати, бо надмірна зацікавленість чи, «не доведи Господи», цитування вченого могло коштувати кар’єри. І це зрозуміло, бо усе життя Драгоманов присвятив просвітництву та відродженню української нації. Як науковець обґрунтовував психологічну та етнічну окремішність українців, правда далі за федералізацію Московитської імперії з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням регіонів й національно-культурною автономією України таки не зміг вирватись. Нова федерація, перебудована на європейських правових засадах, мала забезпечити пріоритетність прав і свобод громадян. Але навіть це в розумінні царських, а відтак більшовицьких «собіратєлєй русскіх зємєль» було найвищим злочином. Ще з гімназійних часів вважав себе соціалістом, проте не був ортодоксальним соціалістом і в цьому вченні його приваблювала хіба теза про соціальну справедливість. Ба більше вважав марксизм помилковим і шкідливим для українського національного буття. Він не сприймав насильницької революції і диктатури пролетаріату, але обстоював мирний шлях боротьби за конституційні свободи і громадянські права кожного члена суспільства. Саме за це та популяризацію ідеї національно-культурної адміністративної автономії України був критикований лідером московитських більшовиків Володимиром Леніним. Одним з найважливіших чинників відродження українського етносу вважав національне виховання високосвіченої особистості, формування новітньої національної еліти, що безперечно має бути пріоритетом й сучасної держави Україна. Його освітня концепція базувалась на трьох ключових постулатах. По-перше, духовним стрижнем просвітницької справи повинна бути українська національна ідея. По-друге, родинне виховання з його традиційними багатовіковими сімейними цінностями є важливою формою (поряд з школою) творення нації. І третє, навчання та виховання повинне здійснюватись на ґрунті неповторної і самобутньої української культури. Відповідно до цього пріоритетними цінностями української педагогіки мають бути рідна мова, патріотизм, історизм, народність, духовність на основі усталених релігійних морально-етичних норм. Ми вже тридцять років судомно вишукуємо широким світом найкращі системи реформування освіти, а вона ще півтори століття тому напрацьована нашим видатним земляком і треба так мало – лише припасувати її до сучасного рівня знань людства та впровадити в систему українського шкільництва й вищої освіти.
