90 років тому:
7.03.1935 – у Вятці, нині Кіров в Московії, помер Леонтій (світське Леонід) Федоров, екзарх Російської Греко-Католицької Церкви, блаженний священномученик.
Батько Іван був власником ресторану, проте збанкрутував і незабаром помер. Виховувала Леоніда мати Любов, з грецького роду, художниця, яка виплекала у сина любов до Бога та тонкий естетичний смак. Згодом, за прикладом сина приєдналася до Католицької Церкви і стала активним членом першої греко-католицької парафії у Петербурзі.
Закінчивши із золотою медаллю навчання в гімназії, поступив (1901) в Православну Санкт-Петербурзьку духовну академію, проте на другому курсі виїхав до Риму, де перейшов до Католицької Церкви. Рішення прилучитися до Вселенської Церкви визріло ще під час навчання в гімназії після самостійного вдумливого вивчення творів Отців Церкви та історії Вселенських Соборів. Це був непростий вибір, бо в Московитській імперії до 1905 перехід з православ’я до іншої конфесії потягав за собою конфіскацію майна, заслання, втрату прав виховання дітей та інші кари, тому за кордоном мусів ховатись під прибраними іменами. Дорогою до Риму вісім днів гостював у Львові, у Митрополита А. Шептицького, який на все подальше життя став для нього духовним батьком і порадником.
Продовжив навчання в папській семінарії «Леоніанум» в Ананьї біля Риму (1902-1907), півроку в колегії Пропаганда Віри, Фрайбургському університеті в Швейцарії (1908-1909). Учасник Першого Велеградського з’їзду (1907), префект і викладач наукового інституту «Студіон» у Львові (з 1909), на доручення Митрополита Андрея у 1910-1912 тричі в церковних справах інкогніто виїздив до Московії. Щоби убезпечитись від можливих майбутніх звинувачень у співпраці з українськими уніатами дияконську і священичу (22 і 25.03.1911) хіротонію прийняв у Галаті (передмістя Константинополя) з рук болгарського греко-католицького єпископа Михаїла Мірова. Весною 1912 з благословення Митрополита Андрея вступив до новіціату студійського монастиря в Камениці (Боснія) і 12.02.1913 прийняв монаший постриг з іменем Леонтій.
У червні 1914 повернувся в Петроград, де був заарештований і засланий у Тобольськ як «агент Шептицького». Звільнений за амністією після лютневої революції 1917 з дозволом повернутись в Петербург. Тоді ж звільнено й Митрополита Андрея, який відразу 11-13.06 (нс) скликав Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о. Леоніда обрали екзархом РГКЦ. У день відкриття Собору виступив як співорганізатор «Товариства поборників об’єднання Церков», яке відразу повело активні діалоги для зближення Православної і Католицької Церков. Тимчасовий уряд Московії визнав рішення Собору, а 24.02.1921 Папа Венедикт ХV потвердив повноваження екзарха Федорова та правомочність дій А. Шептицького. Заснував жіночий орден «Святої Родини», «Спільноту сестер Святого Духа», «Товариство Івана Золотоустого», виступав з доповідями, брав участь в диспутах з православними священиками, після закриття католицьких храмів у грудні 1922 служив по домівках. Заарештований 23.02.1923, на суді в Москві заявив: «хоч ми й відверто підчиняємось радянській владі, проте бачимо її як покарання Боже за наші гріхи». Засуджений на 10 років в’язниці. Сам суд для багатьох мешканців імперії несподівано виявив, що існує ще й РГКЦ, яка зберігає свою культуру та обряд і не кориться радянській владі. За заступництвом Є. Пєшкової, дружини Максима Горького, 26.04.1926 звільнений з ув’язнення, проте із забороною проживання в шести найбільших містах СРСР. Та 10.08.1926 знову заарештований і засуджений на 3 роки каторги в Соловецьких таборах. Перший день в ув’язненні екзарх розпочав з Літургії, а серед ув’язнених продовжував проповідь єднання Церков. На о. Анзер Літургії служив вночі, на стриху, за вівтар слугувала коробка, а відправа відбувалась навколішки, бо неможливо було стояти на повний зріст. 10.08.1929, після звільнення, засланий в Карелію, а на початку 1931 знову заарештований і відправлений на заслання в Архангельський Край. І знову стараннями Є. Пєшкової звільнений у 1933 із забороною проживання у 12 великих містах. Поселився у Вятці, нині Кіров, де після 6 років ув’язнення і 9 років заслання внаслідок фізичного виснаження і хворіб (астма, ревматизм, гастрит, ішіас) помер. Місце поховання невідоме.
Незадовго по смерті Митрополит Андрей започаткував беатифікаційний процес. В Унівському монастирі засновано гурток «Федорівців» монахи якого молились за прославу слуги Божого о. екзарха Л. Федорова. 27.06.2001 у Львові Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженним. Народився у Петербурзі, у православній міщанській родині 1879.
З листа матері до Митрополита Шептицького (1910).: «Від першого дня народження я поручила його Божій Волі, я виховувала його для Бога, і для Нього я розсталася з ним. Протягом семи років я пильно слідкувала за ним, і бачила, як Божа Рука вела його життєвим шляхом».
З листа о. Леоніда Федорова до владики Андрея: «Стало зрозумілим їхнє [більшовиків] ставлення до возз’єднання Церков: вони бояться його, як чорт ладану. Воно виглядає для них тільки як спільний фронт проти більшовизму. Мої десять років в’язниці я отримав саме за це. Прокурор охарактеризував мене, як такого, що йде наперекір радянській владі, заявив, що мій фанатизм не може пом’якшити моєї долі. “Це він, – закричав він, вказуючи на мене патетичним жестом, – зібрав разом православних і католиків для протидії владі. Це він зорганізував спільний фронт проти комунізму… Церква і радянська влада – це антиподи і разом не можуть вжитися. Будь-яка проповідь з кафедри проти атеїзму вже є політична контрреволюційна агітація…”. Так, із сатанинською злобою, захлинаючись від скаженства, кричав на суді прокурор».
