60 років тому:
1.05.1965 – у столиці Грузії м. Тбілісі в день одного з найбільших комуністичних празників ієромонах Габріел (Гавриїл) Самтаврійскій, під час проходження багатотисячної «демонстрації трудящих» біля будівлі Ради міністрів Грузинської РСР облив бензином та підпалив 12-метровий портрет Леніна. Ченця відразу схопили кадебісти в цивільному одязі та, напевно зі злості, що недогледіли таку страшну «диверсію», жорстоко побили, заподіявши йому 18 переломів. Перший допит сміливця проводив особисто міністр охорони громадського порядку Грузинської РСР Едуард Шеварнадзе, який після розвалу СРСР став другим президентом Незалежної Грузії. Розповідають, що Шеварнадзе наказав отцю Гавриїлу зняти хрест, на що чернець відповів, щоби він сам спробував зняти хреста. Дивно, але комуніст та радянський міністр не наважився цього зробити. Коли слідчі запитали навіщо він це зробив о. Гавриїл відповів: «Я це зробив, бо не можна боготворити людину. Там, на місці портрета Леніна, має висіти Розп’яття Христа. Навіщо ви пишете: “Слава Леніну!” – Коли слава не потрібна людині? Потрібно писати: “Слава Господу Ісусу Христу”». За скоєне «терористу» міг загрожувати розстріл або великий термін ув’язнення. Проте психіатрична комісія визнала його психічно хворим (діагноз – параноїдальна шизофренія) та всього лише на 6 років позбавила права священнодіяти. Вже в листопаді 1965 о. Гавриїл опинився на волі.
Габріел Самтаврійскій (Ургебадзе) – чернець, священник, архимандрит Грузинської Православної Церкви, православний святий (2012). Народився у м. Тбілісі 1929, помер у Мцхета в Грузії 1995. Цікаво, що 2014 ім’я святого вписано до календаря Російської (Московитської) Православної Церкви.
В цій історії цілковито незрозумілими є мотиви комуністичного режиму, який так м’яко повівся із не просто латентним ідейним противником системи, але відвертим ворогом, що вчинив прилюдний вияв непокори та показову диверсію. В тодішніх реаліях це мало бути потрактовано як особливо важкий ідеологічний злочин. В Україні в ті часи за набагато менші «провини» давали тривалі терміни ув’язнення, а якщо ворога влади оголошували психічно хворим, то такого без суду на багато років закривали в психіатричних лікарнях. Ймовірних причин може бути чимало. Можливо вирішальним чинником було те, що в ті часи Грузія мала дещо більшу автономію як Україна і влада остерігалася народного збурення та протестів. Є варіант, що в Грузії, порівняно з іншими республіками СРСР, була сильніша релігійна традиція та вплив Церкви на суспільство і за неверифікованими даними за священника клопотав Католікос (Патріарх) Грузинської Православної Церкви Єфрем ІІ. Але сумнівно, що ці чинники були надто дієвими, бо рішення в таких справах приймалися виключно в Москві, а там не звикли надто церемонитися з неугодними й десятиліттями практикували метод радикально вирішення будь-якої, навіть дрібнішої справи. Достатньо пригадати як криваво придушили народні невдоволення в Новочеркаську (1962) або Кривому Розі (1963). Можливо влада намагалася уникнути зродження та зростання культу мученика за віру й вирішила представити народу о. Гавриїла як «божевільного фанатика». Але тоді таки незрозуміло чому його на довгі роки не закрили в психушці, тим більше, що він вчинив гучний та резонансний злочин? Можемо лише здогадуватися та будувати найрізноманітніші версії. А ще можемо констатувати, що в Україні репресивний апарат надовго ізолював від суспільства або й позбавляв життя неугодних для режиму. І можливо таке неоднакове ставлення до різних етнічних частин Союзу склалося через те, що Москва панічно боялася втратити не якусь маленьку республіку, але Україну, без якої не мислить себе як імперія. Підтвердження цього є всі багаточисельні війни Московії проти України разом із останньою кривавою агресією.
