60 років тому:
6.03.1964 – у Києві помер Анатоль Петрицький, художник театру, живописець, сценограф, книжковий ілюстратор. Навчався у Київському художньому училищі (1912-1918) у Василя Кричевського. Одночасно відвідував заняття в Олександра Мурашка. Від 1914 почав брати участь у виставках Товариства київських художників, а в 1916 дебютував як театральний художник. Також у 1922-1924 навчався в Москві у Вищих художньо-театральних майстернях (ВХУТЕМАС). Головний художник Молодого театру Леся Курбаса (1917-1919), головний художник Першого державного драматичного театру УСРР та Української музичної драми в Києві. Учасник літературних об’єднань «Біла студія» (1918) та «Фламінго» (1919). У 1927 співзасновник (разом з Г. Шкурупієм, Д. Бузьком, Л. Скрипником, О. Полторацьким, О. Влизьком та В. Меллером) футуристичної організації «Нова генерація». На Венеційській бієнале (1930) картина «Інваліди» отримала схвальні відгуки та згодом виставлялася в Цюріху (1931) і два роки мандрувала Америкою. У 1929 в Харкові вийшов друком альбом «Театральні строї Петрицького», який сьогодні на світових аукціонах оцінюється тисячами доларів. Цим альбомом зокрема користувався Пікассо, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.
У 1922-1932 створив унікальну галерею із понад півтори сотні портретів українських діячів культури, яку планувалося надрукувати у вигляді альбому, проте в ході кампанії погрому здобутків періоду українізації колекція була знищена. Судити про масштаб втрати можна хіба лише з неякісних репродукцій у тодішніх газетах, журналах та випадково зроблених фотографій. Плідно працював як книжковий журнальний ілюстратор, проте ця царина його творчости до сьогодні є недослідженою. На зламі 1920-1930-х входив до числа найвидатніших радянських художників і був серед перших мистців, що виставлялися за кордоном. У 1941 доброволець до народного ополчення в Харкові, з підходом німецьких військ з дружиною евакуювався до Алма-Ати. В мистецтві шукав новаторських рішень, не сприймав радянську цензуру й нерідко прохоплювався уїдливими репліками стосовно пануючого режиму, проте задля можливости творити змушений був пристосовуватися до реалій та працювати для системи. Член КПРС, народний художник СРСР (1944), заслужений діяч мистецтв УРСР, двічі відзначений Сталінською премією (1949, 1951) та орденами й медалями. В приватних стосунках з колегами по малярському цеху керувався принципами об’єктивності та шляхетності. Перебував у взаємно неприязних відносинах з Касіяном, але коли як члену художньої ради довелось давати оцінку новим роботам Касіяна, то Петрицький однозначно висловився: «Які гарні твори! Я голосую за них».
Від 1947 професор Київського художнього інституту, керівник майстерні монументального мистецтва. Згодом головний художник Київського державного театру опери та балету. В останні роки життя співпрацював із заслуженим ансамблем танцю України під керівництвом П. Вірського. Вважається одним з найбільших сценографів Європи першої половини ХХ століття та фундатором українського театрально-декоративного мистецтва. Саме праця в царині театрального живопису давала можливість уникати диктату з боку офіційного соціалістичного реалізму. Був визначним монументалістом та колористом, творив новітні мистецькі концепції та постійно звертався до багатства традиційного української народної творчости. Народився у Києві 1895.
