30 років тому:
14.07.1995 – у Києві помер Володимир (в світі Василь) Романюк, правозахисник, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату (1993-1995). Походив із багатодітної бідної селянської сім’ї. Закінчив рільничу школу в Косові. 12 липня 1944 викликаний на призовний пункт для мобілізації до ЧА, проте там був заарештований і доставлений у тюрму НКҐБ у м. Снятин. Звинувачений у приналежности до ОУН (чи насправді був членом ОУН не встановлено) та у вересні засуджений на 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах; вирок пом’якшено до 10 років таборів. Покарання відбував на Полтавщині У квітні 1945 батька Омеляна Романюка, матір Ганну Романюк та двох братів Дмитра і Володимира вислали на 5 років в Іркутську область. Третій брат Танасій в Коломиї втік із вагона, переховувався у родичів, проте енкаведисти його вбили у 1947. Батько помер на засланні у 1946.
У березні 1946 Василя, разом з іншими в’язнями, за надуманими звинуваченнями в «антирадянській пропаганді» та «підготовці втечі з метою приєднатися до УПА» засуджено на 10 років (прокурор вимагав розстріл) і вивезено в спецтабір «Холодний» на Колимі (Магаданська область). В таборах присягнув, що коли вийде на волю присвятить своє життя служінню Богові. У серпні 1953 випущений з ув’язнення на спецпоселення (без права повернення в Україну). Через рік (24.08.1954) одружився з політрепресованою Марією Антонюк (родом із Волині); в шлюбі народився син Тарас (1959). Закінчив десятирічну освіту, працював кіномеханіком, посилено студіював богословську літературу.
Після перегляду кримінальної справи та скасування вироку повернувся до Косова на Гуцульщині (1958). Закінчив дворічні Вищі богословські курси у Станіславі (нині Івано-Франківськ) при єпархіальному управлінні (1958-1959), які провадили колишні богослови УГКЦ, що перейшли в московське православ’я. Висвячений на диякона. Невдовзі, в період хрущовської кампанії боротьби з релігією богословські курси по західноукраїнських єпархіях (як непідконтрольні КГБ) закрито. Для рукоположення на священника не давав дозволу колишній енкаведист, а на той час уповноважений у справах релігій при Івано-Франківському облвиконкомі Бібіков. 1961 Василь Романюк без сім’ї виїхав в Сибір до м. Омськ, де мав катедру єпископ Веньямин, який з ним у 1950-х був ув’язнений в колимському концтаборі. Єпископ влаштував Василя дияконом при катедральному соборі, проте через пресинг КГБ не наважився його висвячувати. Зрозумівши, що священником стати не вдасться Василь через півроку повернувся в Косів, але тепер йому тут не дали дозволу приписатися та поставили вимогу покинути Франківщину. З дружиною та сином переїхав у селище Курган на Харківщині, де після заслання мешкала його мати з братами Дмитром і Володимиром. Працював кіномеханіком. Тільки після раптової смерти уповноваженого Бібікова зміг отримати священничу хіротонію (1964, Івано-Франківськ) та парафію (1968) у с. Космач Косівського району.
Заочно закінчив Московську духовну семінарію у м. Загорськ, а згодом духовну академію. Розгорнув активну душпастирську працю серед дорослих та дітей, у власному помешканні створив музей гуцульських старожитностей. Потоваришував з правозахисниками істориком Валентином Морозом, В’ячеславом Чорноволом, якого охрестив, Михайлом Осадчим, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Опанасом Заливахою, Борисом Антоненком-Давидовичем та іншими «нерадянськими» людьми, які приїздили до Космача під приводом оглянути місцеві пам’ятки та на відпочинок. Цілком закономірно, що через це мав конфлікти з головою парторганізації села, головою сільради та комуністичними активістами. Зокрема сільський голова доносив «на гору», що священник не перечить своєму синові, щоби той ходив до школи та до церкви, що закликав парафіян «не ходити до сільського клубу та не слухати комуністів», що на Різдво організував колядування на церкву.
Про це колядування районні урядовці відразу доповіли в КГБ, що «колядники у нетверезому стані, з криком, співами релігійних пісень всю ніч 7 січня 1970 року ходили селом, заходили до будинків громадян, шуміли, вимагали грошей, що викликало законне невдоволення мешканців та скарги». Все, що відбулося далі описав Валентин Мороз у «Хроніці опору»: «Ухвалою Косівського райвиконкому оштрафовано близько 30-ти жителів села Космач по 50 крб. кожний за колядування на Різдво. Допитано з цього приводу близько 100 чоловік (у сільраді і в районі). Священник космацької церкви о. Романюк усунений на місяць від виконання обов’язків. Так постановив… уповноважений в справах Церкви по Івано-Франківській області. Що ж то за феномен, врешті-решт – ота т. зв. російська православна церква, де священника усуває від виконання обов’язків не єпископ і не митрополит, а… представник держави — тієї самої держави, яка, згідно з конституцією, відділила церкву і не втручається в її внутрішні справи?». Після появи «Хроніки опрору» у самвидаві, КГБ в о. Василя здійснило обшук (4.05.1970) під час якого вилучено 51 одиницю «антирадянської літератури та рукописів» і заарештувало В. Мороза (1.06.1970). У лютому 1971 священника переведено з Космача на Покуття, у с. Прутівку (біля м. Снятин).
Після суду над В. Морозом (14 років позбавлення волі) Романюк спільно з іншими дисидентами в листопаді 1971 написав заяву до Верховного Суду УРСР на захист товариша. У січні 1972 Романюка заарештовано; під час слідства рішуче відкинув пропозиції відкрито зректися своїх переконань взамін за обіцянку випустити на волю. В липні 1972, як особливо небезпечний рецидивіст, засуджений на 7 років таборів особливо суворого режиму та 3 роки заслання. Покарання відбував у таборі с. Сосновка в Мордовії. Учасник політичних голодувань та акцій протесту, вимагав надати йому можливість читати Біблію і приймати Євхаристію, писав заяви в міжнародні інституції про порушення в СРСР свободи віросповідання. Після цього у вільному світі Предстоятель УАПЦ митрополит Мстислав розпочав кампанію за його звільнення, які підтримала світова громадськість та президент США Рейган. 1 липня 1976 о. Василь відмовився від радянського громадянства, цього ж року із заявою звернувся до митрополита Мстислава про перехід до УАПЦ. Через прикрі випадки конфліктів в середовищі політв’язнів (переважно на міжнаціональному ґрунті) 1977 разом з Е. Кузнєцовим і Д. Шумуком створив комітет сприяння дружнього клімату та взаємної поваги між політв’язнями.
Після відбуття терміну ув’язнення у січні 1979 звільнений та відправлений на заслання в Якутську АРСР. Від лютого 1979 член Української Гельсинської спілки. Після заслання повернувся на Гуцульщину, однак був позбавлений можливости душпастирювати, тому працював сторожем та двірником при Косівській районній лікарні, перебував під постійним наглядом КГБ. 1982 сім’я Романюків подала документи на еміграцію (на виклик проф. о. Івана Чинченка з Вінніпегу), але отримали відмову. Тривалі тюремні ув’язнення спричинили важке захворювання серця (згодом пережив декілька інфарктів), через постійне нервове напруження померла дружина (1985), а сина Тараса позбавили можливости отримати вищу освіту: через відмову засудити батька 1978 відрахований з другого курсу факультету журналістики Львівського університету та призваний до армії, а після служби не міг влаштуватися на роботу. П’ять разів Тарас намагався поступити на навчання до духовної семінарії в Одесі, Ленінграді, Москві, проте очікувано «не проходив за конкурсом».
Після смерти генсека Брежнєва кадебістський режим почав слабшати і о. Василь отримав можливість душпастирювати у гірських селах Гуцульщини: Бабин, згодом Рожнів (1986), Пістинь (1987). У 1984 за самовіддане служіння єпископ Української Православної Церкви Америки (Константинопольський патріархат) владика Андрій за благословенням Вселенського Патріарха Дмитрія нагородив о. Василя митрою. Романюк відновив зв’язки з М. Осадчим, В. Чорноволом, З. Красівським, Б. Ребриком та іншими правозахисниками, їздив на зустріч з московськими дисидентами. У 1987 написав листа екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету із закликом українізувати церковні богослужіння, повертати храми, відкривати семінарії, видати українською мовою Біблію. На парафії закликав молодь колядувати: «Вам ніхто тепер нічого не зробить. Часи безкарного атеїзму відійшли в минуле, і ніхто не зможе їх повернути назад!» Тепер все на що спромоглася влада – це скликати в районі збори та засудити священника.
У липні 1987 на запрошення Консисторії УПЦ в Канаді з сином емігрував до Канади. Зустрівся із закордонними членами УГГ, Президентом США Р. Рейганом, прем’єр-міністром Канади, Миколою Лебедем, Ярославом Стецьком, Миколою Плав’юком, Миколою Лівицьким, виступав на з’їздах СКВУ, форумах Комітету українців Канади. Син розпочав навчання в Колегії Св. Андрея у Вінніпезі. В кінці 1989 повернувся в Україну та став місійним священником УАПЦ. 28 квітня 1990 у с. Космач прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир та сан архимандрита. Наступного дня митрополитом Галицьким і Волинським Іоаном Боднарчуком, єпископом Василієм Боднарчуком, єпископом Андрієм Абрамчуком та єпископом Даниїлом Ковальчуком хіротонізований на єпископа Ужгородського та Виноградівського. 5 червня 1990 на Першому Всеукраїнському соборі відновлено УАПЦ та митрополита Мстислава Скрипника проголошено Патріархом. Владика Романюк в УАПЦ від 1991 керівник місійного відділу, виконувач обов’язків вікарія Київської єпархії, архиєпископ Білоцерківський (1991-1993).
Один із ініціаторів переговорів з митрополитом Київським Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП) Філаретом Денисенком та скликання Всеукраїнського Православного Собору на якому УАПЦ об’єдналася з частиною УПЦ МП (яка підтримувала Філарета) зі створенням УПЦ Київського Патріархату (06.1992). Архиєпископ Львівський та Сокальський УПЦ КП (17.02.1993). Главою УПЦ КП формально був Патріарх Мстислав, але фактично, перебуваючи за кордоном, не міг керувати Церквою. Заступником Мстислава в Україні був митрополит Філарет. Після смерти Мстислава (11.06.1993) владика Володимир Романюк призначений митрополитом Чернігівським і Сумським (14.06.1993) та місцеблюстителем патріаршого престолу УПЦ КП. На Всеукраїнському Православному Соборі (21.10.1993) обраний Предстоятелем УПЦ КП із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізований у Софіївському соборі в Києві 24.10.1993.
Останні місяці життя Патріарх Володимир постійно отримував погрози розправи, через що звернувся в Управління по боротьбі з організованою злочинністю про захист від свого заступника Філарета Денисенка. В цій же заяві вказував на зв’язки Філарета з криміналітетом Києва та просив допомогти відшукати касу Київського екзархату привласнену Філаретом, в якій станом на 1990 рік було близько 3 мільярдів рублів. Звертався Володимир і до ГУ МВСУ в місті Києві про допомогу в проведенні комплексної перевірки фінансово-господарської діяльности Київської єпархії під орудою Філарета та пошуках зниклої каси. 14 липня 1995 близько дев’ятнадцяти годин, після телефонної розмови Патріарх попрямував на зустріч у Ботанічний сад Київського університету, де зустрівся з двома жінками. Згідно офіційної версії йому стало погано і жінки тривалий час робили йому масаж серця. При цьому за неверифікованими даними при масажі поламано ребра, а також йому роблено прямі уколи в серце. Після прибуття швидкої жінки зникли і їхні особи не встановлено. Син Тарас та низка експертів озвучували підозру про насильницьку смерть проте ці заяви залишилися без уваги. Офіційна версія смерти – четвертий інфаркт.
18 липня 1995 керівництво УПЦ КП, вірні та громадськість мали намір поховати тіло біля Софійського собору, проте загони спеціального призначення МВС «Беркут» похоронну процесію перетворили на криваве побоїще. Лише завдяки бійцям УНА-УНСО Патріарха вдалося поховати перед дзвіницею біля брами Софійського собору. Ганебні події «чорного вівторка» на сумлінні тодішніх: президента Леоніда Кучми (офіційно був в гостях у Лукашенка, але при сучасних засобах комунікації такі питання вирішуються миттєво), прем’єр-міністра Євгена Марчука (офіційно був на оглядинах полів Білоцерківщини), голови Адміністрації президента Дмітрія Табачника, голови КМДА Леоніда Косаківського. Очікувано, що порушена кримінальна справа про масове побиття у діях «беркутів» ознак злочину не виявила.
Народився у с. Химчин на Івано-Франківщин 9.12.1925.
