80 років тому:
1.04.1944 – невідомими злочинцями замордований Степан Навроцький, стигматик, на тілі якого незбагненним чином проявилися усі Христові Рани, включно з ранами на чолі від тернового вінця. Зростав як усі сільські діти, вирізнявся більшою побожністю, в юнацькі роки працював на залізниці. Пізньою осінню 1939, коли надвечір вертався з роботи у селі, біля каплиці, мав перше надприродне видіння старця у присутности якого присягнув служити Богові і Україні. З цього часу розпочалися постійні видіння під час яких впадав в екстаз (за словами молодшої сестри «завмирав») і говорив дивні промови про Бога, Церкву, молитву, але нерідко й проти нової безбожної влади. Невдовзі з близьких і дальших сіл почали сходитись люди, проте ним зацікавилась і влада. Час-до-часу приходила побачити «завмирання» радянська міліція, проте у їх присутності екстази не наставали. Степана ув’язнили в тюрмі НКВС у Галичі, на короткий час випустили, а потім запроторили до лікарні у відділ для нервовохворих, де він пробув до початку німецько-радянської війни. Відразу з приходом німців пішки вирушив до Львова, де у нього періодично на руках, ногах, в боці та на чолі почали з’являтися також стигми, інколи з великою кровотечею. В той час стигматиком зацікавився Митрополит Андрей Шептицький і навіть подарував йому свій підрясник з дозволом ходити у ньому. Після загибелі понівечене тіло знайдено через два тижні на полі між селами Малі Нагірці, Соколів і Великосілки Кам’янко-Бузького району. Похований на сам Великдень у с. Ракобовти, нині Буського району. Народився у с. Залуква на Івано-Франківщині 1922.
Стигмати – рани (часто кровоточиві), що відкриваються на тілі окремих глибоко релігійних християн і відповідають ранам розп’ятого Христа. Цей феномен відомий переважно у Католицьких Церквах. Явище стигматизму надзвичайно рідкісне та не прогнозоване. В Західній Україні з незрозумілих мотивів воно у більшому числі випадків проявилось у міжвоєнний період. До нині немає одностайних та раціональних пояснень цього явища. Скептики пояснюють їх появу самонавіюванням чи стресом внаслідок яких може статись порушення роботи окремих органів людського організму, а виникнення шрамів на серцях деяких канонізованих святих тлумачать наслідком інфарктів; окремі невіруючі навіть фальсифікацією Православна Церква ставиться до них, як до хибних чудес, які є наслідком емоційного стану стигматика на фоні католицької ментальності. В Католицькій Церкві стигмати визнаються як правдиві прояви змін на (в) тілі людини, проте не є підставою для беатифікації чи канонізації – до початку ХХ століття Вселенська Церква проголосила святими 62 особи із загально відомого на той час числа стигматиків понад 300 осіб. Проголошення Церквою особи святою чиниться не через отримані надприродні рани чи знаки на тілі, але через святість її земного життя.
Переважна більшість стигматиків є жінками – у чоловіків стигматизм проявляється рідко. Також в числі стигматиків є як духовні особи, так і миряни. Стигматизм проявляється раптово не залежно від країни замешкання особи, способу життя чи її віку. Наприклад, відомі українські дівчатка-стигматички 11-річна Гануся та 13-річна Оля. Окремі стигматики відходили у вічність через декілька років після отримання стигм, інші з ними жили усе життя, окремі особи з часом втрачали ці з’яви. При цьому отримані рани не спричинені запальними чи гнійними процесами і не піддаються лікуванню. Не рідко стигми поєднуються із даром яснобачення, пророкування, читання людських думок, володіння чужими мовами, яких ніколи не вчили, і що найбільш загадкове – окремі можуть роками жити без приймання їжі.
Сьогодні при появі стигм Церква, щоби виключити подвійні трактування чи звинувачення у фальсифікації запрошує для дослідження незалежних медиків. А на загал, навіть при нинішньому розвитку науки та технологій (зокрема медичних), людина все ж мала би погодитись з тезою, що не всі прояви фізичного та духовного життя людини можна витлумачити раціонально.
