Запізніле пробудження по-прибалтійськи
Тарас Колісник, журналіст, м. Київ
Нещодавно троє міністрів іноземних справ Естонії, Латвії та Литви підписали дивний меморандум про співпрацю в напрямку висунення вимоги до Росії – як правонаступниці колишнього СРСР – щодо відшкодування збитків, завданих за період окупації тих республік СРСР. На мій погляд, таким чином трьома поважними особами проявлено абсолютне невігластво. А хто й коли визнавав, що саме Росія є правонаступницею радянської імперії?! З цього приводу в 90-х роках минулого століття було чимало дискусій по всьому світу. Її керівництво в багатьох випадках якраз наполягало на цьому. Проте далеко не всі визнали нинішню Росію повноправною правонаступницею. Адже якщо тоді чи нині визнати таке, то водночас визнати за Росією і право на все майно, яке було в СРСР за кордоном. А чи погодяться з цим інші республіки, що були у складі тієї держави? Окрім того, тим міністрам мало б бути відомо, що міжнародного органу, до якого можна звертатися з такою вимогою, не існує. Як не існує і механізму розгляду таких справ, визнаного всіма державами-учасницями, – типу колишньої Гельсінської угоди. А серед учасниць, за логікою, мала б бути і Росія. Чи хтось повірить, що вона пристане на таке?Нарешті, нічим не вмотивовано, чому аж через чверть століття комусь спала на думку така ідея і прагнення здивувати світ. Не відразу після розвалу СРСР, не через п’ять чи десять років… Дивно. Що воно за пробудження? Проте сказати з цього приводу і в українському аспекті є що. Бо десятиліттями Росія чинить масштабний грабунок, на який світ чомусь не звертає уваги.
Нині вже мало кому захочеться з’ясовувати, що з кредитами, наданими свого часу СРСР різним зарубіжним країнам. Ті гроші бралися зі спільної скарбниці всіх п’ятнадцяти республік союзу. Не варто думати, що про них забуто чи їх якось геть списано. Адже нині частина позичальників їх погашає! І так само не варто нікому пропонувати здогадатися з трьох раз, хто тепер успадковує погашення.
Для прикладу візьмемо кредити, отримані від СРСР Індією. Ця країна досі повертає борги, але не п’ятнадцятьом державам, як за логікою, належало б, а чомусь лише одній з них. Багато хто з покоління, котре пам’ятає період, коли в союзі генсеком Компартії був Леонід Брежнєв, може пригадати численні візити до СРСР тодішнього прем’єр-міністра Індіри Ганді, а відтак і її сина, обійми двох лідерів, пропаганду індійської культури через сентиментальні художні кінофільми… Очевидно, у той час брежнєвською владою найбільше і надавалися ті кредити дружній країні. Чи здійснювалося кредитування пізніше, за інших радянських лідерів, сказати не можу. Та й не це важливо. Однозначно, що борги залишилися, і про них не забула Росія. Одна з доньок померлого батька-кредитора вирішила, що повертати позики всіма боржниками належить саме їй.
Але чому така позичальниця, як Індія, змирилася з цим порядком речей і здійснює погашення як щось належне? Відповісти на це питання не зможуть ніякі фахівці з історії міжнародного права, як би хтось з них не досліджував документи, що саме у цьому аспекті з’явилися після 1991 р. Права на таке виняткове успадкування у Росії немає. За логікою, це право вона могла б отримати зі згоди інших чотирнадцяти членів того союзу. Ось в це якось не віриться. Ніхто такої згоди їй не давав і не дав би. У той період і так було досадно, що всі заощадження громадян СРСР російський Ощадбанк залишив собі, що всі приміщення посольств СРСР по всьому світу теж дісталися саме Росії. Перелічувати можна ще багато що. Наприклад, приміщення радянських банківських установ за кордоном. Хоч одне з них дісталося Україні чи, скажімо, Казахстану?! Що вже говорити про кредити, – кому з колишніх «республік-сестер» Росія тепер надасть інформацію про обсяги їх виділення союзними банками, щоб це повернулося претензіями до себе самої?
Повернення ощадбанківських грошей, якщо й не було захоронено незалежними державами з огляду на вимоги громадян-власників, то здійснюється тепер зі своїх ресурсів з надзвичайними потугами, з неадекватною індексацією і з буквально гидкою поетапністю (коли потрібно аж померти, щоб вам «щось» повернули). Плюс використання його як інструменту в політичному маніпулюванні. А щодо посольств, то ніхто навіть не намагався створити міжнародну експертну групу для оцінки того спільного майна з тим, щоб вимагати від Росії грошової компенсації для всіх. Якщо нею було вивішено свій прапор над усіма тими приміщеннями, то це було б справедливо. А самим зарубіжним державам геть нецікаво було для себе розглядати такого роду питання. Мовляв, яка нам різниця, чий посол тепер буде господарювати у будинку посольства держави, що розвалилася?
Ще раз трішечки повернемося до чарівної, багатої і великої Індії. Не так давно, як повідомляло російське інтернет-видання «Новости ВПК», екс-прем’єр-міністр цієї країни в період свого прем’єрства (травень 2004 р. – травень 2014 р.) Манмохан Сінгх заявив, що борг Індії перед Росією за кредитами СРСР буде погашено інвестиціями. Відтак і його міністр іноземних справ Пранаб Мукерджі теж підтвердив цю тезу і ще й додав, що Росія «сама повинна вирішити, що робити з цими інвестиціями – створювати спільні підприємства на індійській території чи на російській». Про те, щоб, як варіант «самостійного вирішення», поділитися з іншими «сестрами-республіками», індійський дипломат мову не веде. За повідомленням іншого російського інтернет-видання «Antibiotik.ru», Індія поставила Росії в рахунок погашення боргу колишньому СРСР (!) рентгенодіагностичні апарати на загальну суму 15 млн. дол. і основні протитуберкульозні препарати на загальну суму 25 млн. дол..
Чи буде провідником цього курсу у питанні радянських кредитів нинішній прем’єр Неандра Моді, наразі невідомо. За різними оцінками, індійський рупійний борг «перед» Росією складає від 1 до 2 млрд. дол.. Ось так, як ні в чому не бувало, одній Росії впродовж десятиліть повертається те, що по суті належало п’ятнадцятьом тодішнім республікам.
А як те ж питання вирішувалося північним сусідом з іншими країнами? За повідомленням відомого в Росії професора Інституту економіки РАН Бориса Хейфеца, «Росія практично пробачила все усім боржникам Радянського сюзу». Цитую слова цього експерта у тому ракурсі щодо питання «хто кому винен», який він сам вважає справедливим. «В цілому борг західних країн Росії оцінювався на рівні 145 млрд. долл. в перерахунку на курс долара Держбанку СРСР – 0,66 рубля за долар. До 1997 р. ми намагалися якось його реструктуризувати, та, в основному, безуспішно. Деякі країни не визнавали цю заборгованість, не вважаючи Росію правонаступницею СРСР. Тому все не так вдало складалося, хоча й були пропозиції перерахувати борг по курсу 3–4 рублі за долар». «У Росії надто багато амбіцій, – продовжує далі автор. – Вона взяла на себе цілком і повністю борги СССР і активи в різних частинах світу, також заборгованість іноземних держав перед СРСР, золотий запас, майно за кордоном».
По якому праву країна одноосібно бере на себе не свої фінансові та майнові права? – питання явно риторичне. Як і те, чому вона «пробачає» комусь борги, котрих сама не надавала? Але це – Росія. У цьому вся відповідь. Разом з тим російський професор, не наводячи ніяких цифр щодо погашень Росією кредитів СРСР, не вказує на якісь права своєї держави на таке «правонаступництво», оформлені за існуючими міжнародними нормами. Навпаки – змушений констатувати той факт, що частина країн-боржників цієї самопроголошеної спадкоємності не визнала.
Спробуємо все наведене тут спроектувати на нинішній стан взаємин між РФ та Україною.
Момент перший. Виходить так, що ця країна впродовж десятиліть повертає собі, від кого може, кредитні ресурси (не виключено, що з істотними відсотками, помноженими на роки), експлуатує чималий перелік різного майна, що все разом до 1991 одній їй не належало. В якийсь момент – за певну політичну вірнопідданість – надає Україні кредит на три мільярди доларів. А коли у нас народ владу змінив, поспішає волати про повернення цього кредиту достроково. Де ж взялися у неї ці грошенята, як не з грабунку на ресурсах, котрі до розвалу радянської імперії, у тому числі належали і нам? Дає ж бо не зі своєї кишені, а повернення вимагає – вже собі.
Момент другий. Якщо у нас комусь спало на «думку» споруджувати нині якусь середньовічну захисну стіну, котра в разі військових операцій справді може нас захистити від ворога, то далеко не запізнілим і не божевільним сьогодні мало б прозвучати питання про оцінку всіх фінансових ресурсів, котрі до падіння СРСР надавалися різним країнам у вигляді кредитів, всього майна, що за кордоном залишилося від союзу, і поставити питання перед Росією про поділ усього цього на п’ятнадцять – за кількістю тодішніх республік. Не про збитки вести мову, а про активи, які існують досі і якими Росія збагачується. Варто як мінімум поставити, озвучити таке питання. Щоб воно слугувало умовою при вирішенні різних інших питань, різного шантажу з боку сусіда. Мовляв, хочете від України ось цього, то давайте вирішимо питання стосовно кредитів і майна СРСР… Не варто плекати ілюзії: зрозуміло, що коли такому грабіжникові виставляються якісь такі умови, навіть вельми компетентно, то сподіватися, що він їх прийме і практично чимсь поділиться з індійських чи інших погашень даремно. Але в майбутньому він принаймні буде стриманішим у своєму нахабстві вимагати чогось від нас.
Момент третій. Не знаю, чи зважиться нинішня влада на такий жест. В силу вкоренілого і майже несвідомого відчуття меншовартості, вона спершу оглянеться навколо, думаючи про те, як таке сприймуть десь у Брюсселі, Берліні, Парижі, Вашингтоні. І тому відразу вирішить: легше залишити такого роду питання для історії, забути. А легше, ніж що?, – питаємо ми. Ніж домагатися кредитів від МВФ, затягувати паски, збільшувати тарифи на ЖКГ? А ось агресор не оглядався на світ, нахабно забираючи, як наче «своє», Крим… За його, такою ж логікою, й варто ставити питання про його грабіжництво. Адже грабує він впродовж десятиліть.
Авторський проект «Росія у власному дзеркалі»
