За яку Україну?
Роздуми з причини недавно прочитаного мною літератури спомини деяких галичан коли прийшли у Західну Україну більшовики в 1939, а також застановлення над близькими вже президентськими виборами в Україні.
Юрій Дерев’янко на висуваючому З’їзді його партії “Воля” розповів свою біографію у якій він описав, що ще у час вищих студій він пішов у бізнес і це було для нього насолодою чесної праці. Але коли вродилася його доня він побачив, що цієї насолоди замало і почав думати у якій країні вона буде жити. На цьому зібранню були делегати відносно молоді, їхні малі діти, та навіть їхні песики, мабуть тому, що для усіх включно з песиками, було цікавим у якій країні вони будуть жити.
Коли у 1939 році прийшли більшовики в Галичину, існувала певна доза непевності. Не було великих надій бо “країна рад” вже по той бік Збруча була відомою своєю бідністю та терором. Але Польща теж не буда симпатичною до українців. Були особи які поїхали у той час до Києва і навіть Харкова, щоби краще запізнати “майбутнє”. Ось така Софія Парфанович більш чи менш відома лікарка і письменниця котра поїхала у Київ по службових справах у 1940. Її розчаруванню не було меж. Правда були такі, котрі гарно жили, як талановитий хоч нещасний, віршо-роб Павло Тичина, який славив партію, якого Парфанович запізнала у той час. Звичайний народ жив дуже погано.
Микола Лебідь, який після арештів Степана Бандери і Ярослава Стецька виконував функції голови Проводу Організації Українських Націоналістів у звідомлення, яке він зробив для американського імміграційного бюро на початку 1950-их років пояснив, чому ІІІ Великий Збір ОУН з 1943 року зокрема взявся за соціальні та економічні питання:
“Соціально-економічні питання були впроваджені членами центральних та східних областей України та тих членів з західних областей котрі працювали і жили у тих східних областях. У той час для членів ОУН та взагалі населення Західної України вистарчало боротися за українську державу, але для центральних і східних областей, члени і народ хотіли знати за яку вільну Україну , а особливо за яку суверенну державу вони борються.”
Ось найбільш суттєве питання сьогоднішнього дня. У виборах президента України приймуть участь понад тридцять кандидатів з різними намірами. Деякі дійсно мають надію, другі просто висуваються для реклами власної або партійної. Більшість мабуть окрім найбільш одіозних проросійських типу Юрія Бойка висуватимуть патріотичні лозунги. Сам діючий Президент Порошенко проголошуватиме найбільш патріотичні з огляду на його недавні заслуги зокрема у духовній площині. Юля Тимошенко висуватиме гасла популізму. Володимир Зеленський гратиме на повну пару роль слуги народу. Всі матимуть свою публіку.
До найважливіших питань повинно належати, наскільки даний кандидат спосібний обдурити народ. Напевне, найбільш певна себе у цьому — це Тимошенко. Її політична кар’єра, як політика при владі, а також політика в опозиції, багатогранна. Одначе найбільше мене турбує її нещирість, зокрема щодо звітності, наприклад, у декларації, поданій у зв’язку з реєстрацією кандидатом, вона показалася одна чи не найбідніша економічно. Ніхто цьому не повинен вірити. Про Порошенка найбільше мене турбують його погані бізнесові зв’язки. Його категоричність проти Москви похвальна, тільки не його бізнесові контакти з особами, які не далекі Москві. Про Зеленського найбільш турбує його акторські здібності, очевидний брак досвіду. Він чи не маріонетка одного чи двох з олігархічних махінаторів виборів. Інші скромніші кандидати типу Гриценка, Смішка, Наливайченка, Богомолець, Дерев’янка — чи не взагалі без найменшого шансу.
Рятує країну, мабуть, система двох турів, тобто набравши заледве 15 відсотків ніхто не може стати президентом. Одначе, навіть другий тур не забезпечує кращу майбутність країни, бо президентом країни безперечно буде олігарх, правдоподібно або Порошенко чи Тимошенко. У цих найбільші ресурси мимо декларацій Тимошенко. А народ залишиться бідним.
Недавно завершився судовий процес над Віктором Януковичем з вироком 13 років ув’язнення (хіба віртуального) в основному за державну зраду. Цей процес був позаочним мимо участі адвокатів для підсудного. Вирок ніколи не виконуватиметься. В міжчасі ще може бути апеляції Януковича до Європейського суду людських прав. Яка іронія! Прокуратура жадала 15 років, а суд призначив два роки менше. Може на підставі зізнання свідків для Януковича, як наприклад, колишньої його спів працівниці Анни Герман, яка давала свідчення про його характер. Тут іронія яку не можна придумати! Свідчили і другі на його захист.
Суд над Януковичем запишеться в історії як ще один фарс в історії нашої держави. Хіба він стане початком серйозного потягнення до відповідальності його співпрацівників, включно з друзями та співробітниками також Порошенка і Тимошенко. Є чутки що Генеральна Прокуратура України розглядає кримінальні обвинувачення проти Віктора Медведчука за державну зраду. Медведчук належить до друзів Тимошенко, Порошенко і Путіна. Коли б відбувся дійсний суд над Медведчуком з ним під дійсним арештом, щойно мабуть тоді країну можна буде уважати нормальною. А за Медведчуком повинні прийти і інші включно з Ахметовим та другими. Пані Герман також повинна очікувати покликання. Іспитом часу не буде результат виборів в першій чи другій турі, а щойно наслідки і поведінку переможця виборчого процесу. Щойно тоді переможцем буде народ!
5 лютого 2019 року Аскольд С. Лозинський
