Ювілейна виставка «Світло на дотик» Олександра Ворони

У головній виставковій залі президії Національної академії мистецтва (м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 20) відкрито експозицію творів видатного українського художника, заслуженого діяча мистецтв Олександра Васильовича Ворони (1925-2021), з нагоди 100-річчя від його дня народження.  

Тож пропонуємо невеличку екскурсію за мотивами його насиченого творчого та життєвого шляху крізь намисто вибраних мистецьких творів.

Люди у житті зазвичай носять маски (Гі Дебор навіть назвав сучасне суспільство «суспільством спектаклю»). І тільки у творчості людина постає такою, якою вона є насправді, якою є її душа. Бо будь-яке  лукавство у живопису не має сенсу, та видає себе одразу. І мистецтво перестає бути мистецтвом та перетворюється на сміття.

Олександр Ворона лицемірства не терпів, і завжди намагався бути чесним навіть там, де за форматом і контекстом це було практично неможливо. Зрештою, все своє життя він перетворив на мистецтво, в якому знайшлось місце і створенню монументальних держзамовлень, і викладанню, і малюванню просто для душі. Чим і приваблював до себе світ і людей.

Адже Олександр Васильович, попри безкомпромісний строкатий характер був дуже світлою та чуйною людиною. А світло, як відомо, притягує до себе ще більше світло, як темрява – морок. Про це, до речі, писав ще Діонісій Ареопагіт, який вважав, що все світле, всі найліпші якості, від етики до естетики – це сумарна ознака присутності у нашому світі Бога.

Народжений в сорочці

Олександр Васильович Ворона народився 25 травня 1925 року у Скадовську (нині Херсонська обл.), у родині службовця. («Взагалі, все моє життя пов’язано із Кримом: до війни моя тітка там жила, народився я в Скадовську, в перший клас пішов в Асканії-Новій, жили з сім’єю в Бердянську. Саме в Бердянську мене й застала війна, коли я навчався у 9 класі школи й займався в художній студії. Був поранений під Севастополем, потім три місяці лікувався у госпіталі. Багато і приємних спогадів, і трагічних, але всі вони так чи інакше пов’язані з Кримом», – розповідав він в одному з інтерв’ю.). Українське Приазов’я з його яскравими барвами південної природи, щирим сонячним світлом, морем – це справжня наша Італія, рай для художньо обдарованої натури. А першим справжнім вчителем живопису у 12-річного Сашка (родина Ворон тоді вже переїхала до Бердянська) став Яків Соломонович Хаст. Художник, який навчався у самому Парижі, у студії Жерома, жив та викладав у власній студії по-сусідству. (Всі випадковості, всі зустрічі у нашому житті – невипадкові!) Під час війни Яків Хаст потрапив у евакуацію до Уфи, і згодом там помер. Сашко з ним листувався та ще одного разу встиг навідати вчителя по закінченні великої війни.

З 1943 року 18-річний Олександр Ворона воював на передовій, у кулеметному розрахунку. Сьогодні, коли триває вже сучасна повномасштабна війна, його спогади про 1940-ві та той фронтовий досвід сприймаються, як дивовижно сучасні: немов розповідь про нас:

«У 1943 році мене призвали до Червоної армії. Потрапив у кулеметну роту 84-го гвардійського стрілецького полку 33-ї гвардійської дивізії 2-ї гвардійської армії Четвертого Українського фронту. Війська фронту взимку 1943-1944 рр. займали оборону на лівому березі Дніпра і стримували спроби ворога прорвати «коридор» у Крим, щоб забезпечити вихід заблокованим значним силам німецьких військ.

Рядовий О. Ворона

На нашій ділянці оборони німці намагалися прорватися і постійно тримали нас у напрузі мінометно-артилерійськими обстрілами, авіанальотами, снайперським полюванням. Німецький снайпер і мене «піймав на мушку». Коли він вистрілив, я, падаючи, подумав, що поповнив його список убитих. На щастя, розривна куля, що потрапила у моє праве плече, лише розірвала шинель, ватник, гімнастерку і злегка пошкодила плече.

Загалом у фронтових буднях бувало всяке – і трагічне, і комічне. Закарбувався в пам’яті випадок, коли німці напали на наш караул на Дніпрі – під час бою один із наших солдатів запанікував і був розстріляний своїми ж… Згадується, як наш винахідливий старшина примудрився на фронті гнати самогон, бо «сировини» в навколишніх селах вистачало… Неочікуваним був візит моєї мами на передову. Вона пішки прийшла зі Скадовська на фронт по непролазній грязюці, у постолах із необробленої шкіри, які розкисли і ледь не розлізлися. Принесла скромні гостинці й була щаслива, що побачила нас живими, здоровими…

Наша дивізія давно не перебувала в резерві, тому в усьому мала «недокомплект». Сутужно було і з харчами. Доводилося користуватися збіжжям, що залишилося у відселених хатах понад Дніпром.

Стояння на Дніпрі закінчилося в лютому 1944 року. Нашу дивізію перекинули на Сиваш – на визволення Криму.» (Цитата –  з автобіографічної книги спогадів)

На шляху до визнання

Через важке поранення під час звільнення Севастополя майбутній художник ледь не помер та протягом трьох років був на інвалідності. Він не мав змоги займатися улюбленим живописом загалом довгих 7 років. Але вже 1948 року Ворона – студент факультету графіки Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Його викладачами стали легендарні Роман Сельський та Вітольд Монастирський. У 1954 р. (1951 р. виш «перевели» до «першої столиці») 29-річний художник завершує навчання у Харківському художньому інституті, у Василя Мироненка та Володимира Селезньова. І, домігшись отримання «вільного» диплому, розпочинає роботу як книжковий графік: співпрацює з видавництвами «Радянська школа», «Дніпро», «Сільгоспвидав». А невдовзі пробує себе ще й у дуже на той час прогресивному –  плакатному мистецтві.

У форматі плакату

Якщо називати речі сучасною мовою, Олександр Ворона був – і залишався у цьому статусі протягом усього життя, – зіркою українського плаката. Його роботи знав увесь Радянський Союз (де, зрозуміло, конкуренція серед художників була дуже високою, а перевагу зазвичай мали московські колеги). Ба, більше того: його добре знали закордоном. Адже, плакати Ворони брали участь у різноманітних міжнародних форумах, зокрема, у надпрестижній Бієнале плакату у Варшаві. Ставши членом художньої ради видавництва «Укррекламфільм», з 1961 по 1974 рр. художник також створив понад 60 кіноплакатів. Зокрема, такі найвідоміші та найулюбленіші фільми, як «Помилка Оноре де Бальзака», «Дикий собака Динго», «Доживемо до понеділка» «Ватерлоо», українські радянські глядачі впізнавали за постерами Олександра Ворони. А вже у часи занепаду СРСР київський художник став автором дуже популярних та влучних плакатів на тему горбачовської «перебудови», сталінізму, тощо.

Плакат “Обережно, сталінізм!”

Поетичний монументаліст

Олександру Вороні ми завдячуємо ще й сучасним обличчям нашої столиці – Києва. Адже, іншою гранню його таланту з роками став талант монументаліста. Серед найвідоміших монументальних творів художника  – вітражі у київському Будинку культури МВС та мозаїки на фасаді Житомирського політехнікуму.

Нажаль, фрески у «червоному» корпусі Київського Національного університету, створені Олександром Васильовичем 1967 р. у співавторстві з Анатолієм Базилевичем та Юрієм Ільченком, не збереглися. Не побачимо вже й вітражів у магазині «Каштан», свого часу відомих усім киянам. Вітражі у будинку культури села Вергуни на Черкащині теж залишилися лише на сторінках старої преси: а їхня поява на початку 1970-х стала сенсацією! Про роботу українського митця Олександра Ворони писали численні видання. Репортаж з фото українського сільського будинку культури, де по всьому другому поверху замість вікон були кольорові вітражі від підлоги до стелі, надрукував навіть московський «Огонек». (Той, хто жив у ті часи, розуміє непересічність такої події). На щастя, інший предмет гордощів Ворони-монументаліста, серія одинадцятиметрових (!) вітражів для монумента на честь полеглих у війні громадян Узбекистану – і досі доступний для огляду в обласному центрі Карші (на фото).

Нашому ювіляру ми завдячуємо ще й сучасним обличчям нашої столиці – Києва. Вже три покоління киян і гостей міста не уявляють собі перехід на Майдані Незалежності, легендарну «ТРУБУ», без декоративного оздоблення стін і торців мальовничими керамічними панно авторства Олександра Ворони (1969 рік). Всі ці напрочуд колоритні, барвисті фігурки коників, баранців, півнів, майоликові квіти та дерева милують око і створюють напрочуд теплу та приємну атмосферу у загалом похмурому і темнуватому просторі, де люди зазвичай відчужено спішать по своїх ділах і думають про щось своє.

Ворона О.В. на тлі своїх панно в переході на Майдані Незалежності

До речі, треба зробити все можливе, щоб ці унікальні панно на Майдані Незалежності, які чудом вціліли до наших часів і були свідками революцій та перебудов, та є безцінним національним надбанням, збереглися у первісному вигляді та нарешті отримали офіційний державний захист. Агов, Мінкульт, Товариство охорони пам’яток, мерія Києва, КМДА,  не зволікайте, зробіть необхідні бюрократичні процедури!

Викладач і арбітр

Загалом, побачивши десь на теренах України художні мозаїки або вітражі, слід обов’язково відразу же згадати ім’я Олександра Васильовича Ворони. У зрілому віці саме він впродовж багатьох років очолював Республіканську художню раду з монументального мистецтва. (А 1969 року був призначений головним художником Художнього фонду України.) Отже, появою у наших містах улюблених мозаїк та вітражів, напевно, завдячуємо ще й йому, навіть коли Ворона не був безпосереднім автором візуального твору.

Колеги та сучасники Ворони, зокрема колишній ректор НАОМА Андрій Чебикін, нинішній президент НАОМУ Віктор Сидоренко, що були на відкритті, відзначали принциповість, тактовність і влучність його оцінок та суджень. Він вмів підкреслити головне, підтримати сміливе рішення, чи відхилити недолуге, не викликаючи образ або звинувачень в упередженості.

Щоб завершити перелік основних суспільних активностей художника, нагадаємо відразу, що Олександр Ворона більше, ніж 40 років присвятив ще й викладацькій роботі. З 1974 року він працював у Київському художньому інституті (теперішня Національна академія мистецтва і архітектури – НАОМА) (від 1985 року — професор).

Тут слід відзначити, що О. Ворона на початку 1990-х років стояв у витоків створення новітнього факультету графічного дизайну НАОМА, який наразі займає провідне місце у кузні мистецьких кадрів.

З 2000 р. займав професорську посаду у Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну. Вже у дуже поважному віці чималий час працював в університеті «Україна».

Дослідник бездоганного

Втім, розмову про Олександра Ворону ми не просто так розпочали із сентенції про те, що істинну сутність людини висвічує – творчість, а не тільки канва «зовнішньої» біографії. Протягом усього життя і, особливо, у другій його половині, коли відносно більше часу з’явилося «на себе», художник Ворона самовідданно досліджував бездоганний світ натхнення: малював пейзажі, портрети, натюрморти, писав етюди. У техніках акварелі, пастелі, олівця, вугілля, темпери, олії, тощо. Він ніби милувався і не міг намилуватися красою та досконалістю навколишнього світу, де тіні просто підкреслюють щастя споглядати світло.

Дружина Наталія

Донька Ольга

До цього якнайкраще спонукала і надихала атмосфера дачної резиденції родини Ворон у селі Шишаки на Полтавщині. Мальовничі пагорби, безкрайні луки, звивистий Псел за парканом… Багатюща природна натура нестримно вабила художника і продовжувала його творче життя, яке тривало до останнього подиху. Саме тут були створені напрочуд колоритні і мальовничі, картини пізнього періоду.

Квіти біля веранди

Річка “Псел” біля села Шишаки, Полтавщина

Улюбленими жанрами живописця були, беззаперечно, пейзаж та натюрморт. Природа у Ворони майже завжди напрочуд радісна, осяяна сонцем. Здається, що картини освітлюють і зігрівають простір навколо себе. Це справжні вікна, відкриті просто у кримське українське запашне літо. А світло, що вони струменять, можна, як у дитинстві, тримати на дотик.

Будиночок в Гурзуфі

Ведмідь-гора, Крим

Вірний собі до останнього…

Завзятий художник, невтомний шукач правди і стилю, Олександр Васильович Ворона активно працював до самого кінця свого довгого і насиченого життя. До останнього дня будував плани на майбутнє, задумував наступні картини і готувався до виставок.

Попри довге радянське минуле і достойну кар’єру, слід відзначити, що герой цього допису ніколи не перебував у лавах компартії і завжди відзначався патріотичними поглядами та щирою, глибокою любов’ю до всього українського, національного, традиційно-народного. Він радо вітав тимчасове національне пробудження на початку 1960-х, що дуже помітно у його творах того періоду. Всіляко підтримував визвольні перегони кінця 1980-х – початку 1990-х. Всією душею, словом і ділом вболівав за Майдани 2004 та 2013. Свої принципи і погляди намагався передавати молоді, але не як догми, а як свідомий вибір, активну позицію і відгук душі і серця.

Митець пішов у засвіти 24 вересня 2021 р. у Києві, на 97 році життя. Художник і громадянин, що ніколи не зраджував своїм ідеалам, який до кінця був відданий мистецтву і зробив наш світ – світлішим.

За мотивами особистих спогадів про ювіляра та статті мистецтвознавця Ганни Пароваткіної, написаної до виставки.