Вибори у Молдові: їхні наслідки і українські інтереси
Олег Баган
Внутрішнє суспільно-політичне становище в Молдові в багатьох аспектах подібне до українського. Ментально молдавське суспільство охоплене совєтськими і постсовєтськими комплексами та стереотипами поведінки, в етнічному вимірі воно вражене синдромом специфічного молдавського малоросійства, у геополітичному – розколоте на прихильників східного (проросійського) і західного (проєвропейського) напрямку розвитку країни. Історично, культурно, цивілізаційно Молдова дуже «переплетена» з Україною, часто ми навіть до кінця не усвідомлюємо, як багато що пов’язує український народ із молдавським на різних рівнях духовного, ментального, соціального укладу.
Лютневі парламентські вибори в Молдові (відбулися 24.02.2019) знову відобразили складний вузол молдавського суспільства, яке є ще дуже далеким від національної cконсолідованості. До парламенту пройшли чотири партії, які якраз представляють чотири головні складові молдавського соціуму. Перемогла Соціалістична партія на чолі з президентом країни, проросійським політиком Ігорем Додоном, набравши 31% голосів виборців. Те, що проросійські сили очолює етнічний молдаванин, теж уподібнює Молдову до України: скільки етнічних українців виступають в нас за цілковите поглинання Росією України!
На цю перемогу соціалістів відкрито і наполегливо працювала Москва, яка загалом не приховує своєї потужної присутності в суверенній державі. Соціалісти Молдови виступають за союз із Росією, лякають суспільство можливим об’єднанням країни з Румунією і вступом до ЄС та НАТО, обіцяють манну небесну, якщо їм вдасться зупинити капіталізацію молдовської економіки, і, зрозуміло, застерігають проти зміцнення молдовської мови як державної та всіляко переконують, що російську мову потрібно зберегти на всіх рівнях.
Хто голосує за таку політсилу? Логічною може бути відповідь, що за таку програму й ідеологію можуть проголосувати тільки російські колоністи, які масово переселилися в Молдову переважно в совєтські часи. Однак ні. Коли ми поглянемо на етнічний складі людності Молдови, то виявимо, що росіяни становлять в ній трохи менше 6%, українці – 8,5%, гагаузи – 4,5%, болгари – 2%, решта – молдавани. Легкий підрахунок показує, що всі разом не молдавани, які, ясна річ, є всуціль зрусифікованими, складають 21% населення держави. Тож виявляється, що за проросійську партію, яка фактично обіцяє розчинити молдовську націю в російському морі, проголосували приблизно 10% етнічних молдаван.
Спробуємо розібратися в причинах таких тенденцій молдовського суспільства.
Перша з них: за совєтський період Москві вдалося культурно виховати усіх інонаціональних переселенців так, що вони почали масово піддаватися русифікації і водночас не сприймати місцевої національної ідентичності, перетворились на її вірних союзників в поширенні імперських ідеологем та цінностей. Молдова тут – класичний приклад і вийти з цієї пастки їй поки що дуже важко.
Причина друга. Молдовське суспільство є надзвичайно бідним за європейськими мірками, країну після 1991 р. вразили процеси призупинення і розкрадання господарських підприємств, широка корупція (ще одна ментальна подібність до України!), наступ олігархії, яка по-злочинному використовувала матеріальні і природні багатства країни, масова еміграція на заробітки за кордон. Через наближеність молдовської мови до італійської, французької, іспанської і португальської мов молдовським мігрантам було легко знаходити собі «ніші» саме в романомовних країнах, і тому міграція стала справою звичайною і легкою; відтак за приблизними відомостями за кордоном перебуває понад 1 млн. молдаван – це й пояснює, чому явка на виборах становила лише трохи менше 50%. Тож етнічні молдовани просто часто не голосують, перебуваючи за кордоном.
Третя причина. Проросійські сили, як це є типовим і звичним для «російської цивілізації», використовували на виборах різні шахрайсько-злочинні методології: підкуп виборців, завезення з проросійського Придністров’я тисяч фіктивних молдован для нечесного голосування, інформаційні маніпуляції (бо ж російські телеканали і інші ЗМІ досьогодні домінують в Молдові). Це й справило значний вплив на результат.
Четверта причина. Молдовське суспільство є найбільш рустикалізоване (сільське) в Європі: понад 60% молдован живе на селі. У країні є лише два великі міста: Кишинеу (680 тис. мешканців) та Бєльці (150 тис. жителів), решта міст мають людності менше 50 тис. Це обумовлює громадянську пасивність суспільства. Сільські жителі стають легкими «жертвами» всіх видів передвиборних маніпуляцій – від інформаційних до підкуповувальних.
І п’ята причина: Росія просто виділила значні кошти на молдовські вибори.
Однак Росія все ж програла на цих виборах. І це з наступних причин.
Друге місце на виборах посів із 26% голосів блок АКУМ, де лідерами є ліберальні і прорумунські політики Андрей Настасе та Мая Санду. Це молода політсила, яка має яскраве європейське забарвлення. За неї голосує переважно середнє покоління і молодь, тобто це сила майбутнього.
На третьому місці Демократична партія, за якою стоїть найбільший молдовський олігарх Влад Плахотнюк. Хоча цю силу важко назвати проєвропейською, але вона не є проросійською. Можна очікувати, що демократи будуть шукати порозуміння з АКУМ і разом вони зможуть претендувати на більшість у молдовському парламенті, який наполовину ще буде формуватися із депутатів-мажоритарників. На мажоритарних округах демократи й АКУМ теж мають певний успіх.
Майже 6% голосів набрала популістська партія «Шор» скандального політика Ілана Шора, який є близьким до В.Плахотнюка. отже, це теж потенційний союзник проєвропейського блоку.
Загальний розклад сил у новому парламенті за кількістю депутатських місць такий: Соціалістична партія – 35 мандатів, Демократична партія – 30 місць, АКУМ – 26 депутатів, «Шор» – 7 мандатів, 3 місця отримають незалежні депутати. Тобто сумарно національні молдовські сили матимуть мінімум 63 місця в парламенті, а це – явна більшість. Є одне велике «однак». Однак загадкою є, як поведуться окремі депутати від Демократичної партії і партії «Шор», оскільки ці утворення є більше бізнес-проектами олігархів, аніж повноцінними партіями, у їхніх лавах цілком можуть бути такі типи, яких в Україні називають «тушками». Тож інтрига в молдовській політиці триватиме.
Тепер кілька історіософських і націософських узагальнень-коментарів.
Історично Молдова сформувалася як найсхідніший форпост романського світу. Сучасна територія Молдови – це лише приблизно половина історичної Молдови зі столицею в м. Ясси, яка розташована на правому березі Прута. Сама назва країни походить від ріки Молдови – правої притоки Прута. Майже всю її територію в Середньовіччі густо заселяли русини-українці, тому в етнічному вимірі молдовани є синтезом волохів і слов’ян. Це відображається і в молдовській мові – у її фонетиці і лексиці. Певною мірою поняття «молдовська нація» є штучним, воно розвинулося тільки після 1812 р., коли Російська імперія захопила молдавські землі між Дніпром і Прутом і назвала їх «Бесарабією» (від імені волоського князя Басараба, який першим заволодів пониззям Пруту і Дністра). Перед тим мешканці Молдови формувалися як складова проторумунської нації в ідеологічному і культурному союзі з двома іншими великими частинами романомовного етносу – Волощиною і Трансильванією. Тож реально молдовська мова є лише діалектом румунської, яка, своєю чергою, розвинулася від тих латинських говорів, які принесли римляни на північний берег Дунаю, в Дакію (стара назва країни), завоювавши її на початку ІІ ст. н.е. й поступово асимілювавши тутешню корінну людність фракійської етнічності.
Росіяни, захопивши Молдову, витягнули ідею формування окремої молдавської нації з того, що у ХVІ–ХVІІ ст. в культурному плані країна перебувала під впливом православної Русі-України, в ній розвинулася письменність давньоруською мовою на основі кирилиці. Очевидно, Росія дивилася на Молдову як на ласий шматок, бо доклала багато зусиль, аби кодифікувати окрему молдавську мову, прив’язати до себе її мешканців міцними православними узами, переселити сюди якомога більше своїх колоністів-культуртрегерів «русcкого міра».
Результатом стало те, що вже в совєтські часи Молдова виглядала дуже зрусифікованою. Два найбільші міста країни – Кішинеу і Бєльці – були переважно російськомовними, в країні сформувалися чисельні і потужні російські соціальні еліти. Надійними союзниками росіян стали передусім гагаузи (тюркомовний народ, який осів в Молдові ще в Середньовіччі і корені якого є незрозумілими), яких налічується бл. 250 тис., і болгари чисельністю в 100 тис. людності. Обидва ці народи розселені переважно на півдні, гагаузи мають свою адміністративну автономію, болгари – лише культурну.
На жаль, союзниками росіян стали і ті 500 тис. українців, які живуть у Молдові. Через низький рівень ідентичності українські переселенці з Центральної і Східної України не витворили ніяких ефективних форм національної самоорганізації і фактично розчинились у російськомовному потоці.
Ще одним фактором послаблення молдавської ідентичності стала майже повна відсутність націоналізму серед молдован в межах Бессарабії через провінціалізованість регіону. Молдовська культура в країні завжди сприймалася як «маргінальна» і «сільська», тому всі російськомовні (росіяни, українці, гагаузи і болгари) цілком не приймали її, масовими були й факти русифікації етнічних молдован, які втрачали національний хребет. Усе це зумовило значну перевагу російськоцентричної і російськомовної частини молдовського соціуму на всіх рівнях: соціальної активності, культури, інформації, науки, освіти тощо.
Росіянам в Молдові вдалося великою мірою демонізувати Румунію, тобто основну частину єдиної румуно-молдавської нації і близьку Молдові державу, в очах самих молдован, представляючи румунів «гнобителями», «агентами НАТО», «зрадниками православ’я» (в Румунії є сильна і чисельна Унійна Церква і відчутні значні впливи католицизму і реформаторства, особливо в Трансильванії, де проживає 2,5 млн. угорців і колись було 350 тис. німців). Це дозволяє їм утримувати настороженість серед молдован, роздвоєність їхніх оцінок і уявлень про свої перспективи, утримувати стан «геополітичної зависності» Молдови.
Як у такій ситуації діяти Україні? З одного боку, невизначеність і розбалансованість геополітичного становища Молдови є на руку Україні, оскільки унеможливлює утворення на її південно-західних кордонах великої і впливової можливої об’єднаної держави Румуно-Молдови (зрозуміло, що вихід Румунії до Дністра перетворив би її на геополітичного надгравця у Середньо-Східній Європі). З іншого боку, Румунія зараз є найнадійнішим союзником Заходу у протистоянні імперським амбіціям Росії, тому посилення її – це посилення антиросійських геополітичних інтенцій загалом. Тож Україна повинна бути зацікавлена передусім у міцному союзі суверенних Румунії і Молдови, але сильної і консолідованої Молдови, щоб вона не перетворилася на зону перманентної нестабільності, перспективу якої їй вперто готує Москва.
Усі роки незалежності українські уряди, зрозуміло, не мислили категоріями реального зміцнення українських геополітичних інтересів в просторі Середньої Європи. Усе було кинуто на самоплив: от виявляють поляки добрі інтенції співпраці і партнерства до нас, то й ми відповімо їм взаємністю, але таке, щоб ми самі, за правилами продуманої і вивіреної зовнішньополітичної стратегії планували якісь союзницькі просування і посилення наших геополітичних позицій, та не дай Боже таке! Офіційна українська держава й пальцем не кивнула в бік української діаспори в Молдові (500 тис. людності) і Придністров’ї (250 тис. людності), щоб системно зміцнити її національну ідентичність і вирвати з лабет «русского міра». І останні вибори в Молдові, як ми показали, підтвердили це. Тільки за умови, що чисельна українська діаспора в Молдові і Придністров’ї отримає свою політичну лінію діяльності, буде ставати власне українською, а не російськомовною діаспорою, українські геополітичні інтереси в цих країнах будуть утверджуватися.
Відповідно, й зовнішньополітична лінія України щодо Молдови і Румунії має змінитися: ці держави повинні розглядатися як найважливіші наші союзники з огляду на те, що будь-яка дестабілізація цих держав призведе до загрозливого ослаблення України на західних кордонах. Ослабити російський фактор у Молдові за допомогою посилення української діаспори і відторгнення її від проросійського табору – означає підірвати можливості Росії маніпулювати політичною ситуацією в цій країні. Адже очевидно, що Москва розуміє це, і тому так наполегливо рветься у молдовський простір, прагне закаламутити його пропагандою «слов’янсько-православної спільності».
У ширшому контексті Україна повинна проводити активнішу і стратегічнішу політику в зоні всього Чорного моря: пропонувати міжнародні ініціативи, розвивати співпрацю з різними державами на різних рівнях, будувати спільні системи безпеки тощо. Зараз на Україну сусіди дивляться, як на жертву, тому й шарпають її з різних боків (Угорщина – на Закарпатті, Польща – у Галичині і Волині). Це закономірно, бо політика кожного українського президента була провальною і ганебною з погляду стратегічного розвитку держави. Тепер ще й додався російський удар зі сходу і півдня. Країна поранена. Тож лише кардинальна зміна внутрішньої і зовнішньої політики України може змінити становище, але для цього потрібне насамперед моральне переродження українських політичних еліт, потрібне усвідомлення виняткової ролі саме середньоєвропейської зони стабільності, яка єдина гарантує надійну безпеку і геополітичну перспективність нашої держави.
