Відрізняйте зерно від полови!
Йосиф Сірка
Ця життєва настанова актуальна перед виборами президента в Україні, коли десятки кандидатів захотіли „скуштувати” президентського хліба. В країнах з розвиненою (чи стабілізованою) демократією відбуваються такі вибори з кількох кандидатів, число яких мало коли перевищуює десять. Правда, в демократичних країнах рідко знайдете таку кількість політичних партій, яку демонструють в Україні.
Складається враження, що не тільки кожен український оліґарх має свою політичну партію, але й недооліґархи, чи просто група якихось спільників, може задекларувати партію. А висувати себе в президенти може будь-хто, якщо має 2 з половиною мільйона гривень, незнаючи історію України і не володіючи де6ржавною мовою – а це вже не „демократичне новаторство”, а скоріш нахабство неуків, які використовують українську молоду демократію.
Отак і починається маніпулювання кандидатами, бо хто має охоту придивлятися до 44 кандидатів, якщо хоче познайомитись з його президентською програмою (якщо таку має)? Якщо повірити оприлюднюваним рейтинґам, то дійдемо до переконання, що опитані не приглядаються до кандидатів, бо ж про декотрих хочу-бути може й нечули. Тому й бачимо, що на перше місце виходять ті, про яких найбільше була мова, чи якийсь скандал з їхніми незадекларованими бізнесами, які перебувають зголошеними на Кіпрі, на Росії, чи на якомусь з далеких островів. Та виборці чомусь не звертають увагу на брехню кандидатів у президенти щодо їхніх мільйонів, не ставлять запитання, а скільки у них паспортів і яких країн? Може скластися ситуація, коли оберуть президента, а він вирішить, що не буде виконувати цю роль, бо він (вона), скажімо, поїде до Росії, Ізраїля, Великої Британії, на Кіпр, чи десь до Панами, з відповідним паспортом, а там ніхто не буде до них присікатися, а чого ж ти приховав (приховала) мільйони?
Якщо прислухатися до того, як дехто думає „домовитись з Путіном” щодо повернення Криму і звільнення сходу України, то складає враження, що люди прилетіли з інших планет, тому не знають, що Росія вже п’ять років провадить війну проти України і не минає дня, щоб бандити не стріляли по позиціях українського війська та по українських містах і селах, як цьому було 2-3-ого березня н.р..
Народне прислів’я твердить, що: Кожен народ має таку владу, яку заслужив! Мені здається, що його потрібно осучаснити: Кожен народ має таку владу, яку сам вибрав! На 28-ому році Незалежности український виборець ще все готовий продати голос за гречку, гроші, олію, або просто обіцянки. Згідно з деякими зі соціологічних досліджень 15,6% виборців в Україні готові продати свій голос! А ще пронад 14% твердять, що їхні знайомі готові до такого вчинку. Це довідуємось, коли мова йде про можливість вибрати вже шостого президента України, або переобрати п’ятого. Зелена «армія» найбільшого і найбрутальнішого ворога України доклала зусиль до того, що дискусії провадяться не про те, що президент зробив для держави і народу, але що він незробив, а переважно, що поганого робили його добрі знайомі.
Звичайно, що президент міг зробити більше, але слід йому нагадати, що країна могла бути значно далі, коли б він був більше послідовним у своїх обіцянках і вимогах до держслужбовців. Його можна похвалити за Томос, створення боєздатної армії, за безвіз, спробу боротьби з корупцією через різні антикорупційні органи та «недотягнений» антикорупційний суд. Але важко йому простити, що за п’ять років Генпрокуратура арештовувала багатьох корупціонерів, а потім все зводилося до «стандартного»: «факту злочину не виявлено”!
Зрештою, сам президент знає, що керівниками „зеленої” московської гібридної армії у передвиборчій війні є Медведчук і Новінський з їхніми телеканалами московською церквою та партіями, але досі вони мають повну свободу для антидержавної пропаґанди.
Можно погодитися з тим, що корупційна система в Україні настільки просякла у всі гілки влади, що її важко контролювати. Хіба визнання КС закону про „незаконне збагачення” невідповідним Конституції України не стало антинародним і зухвалим доказом того, що більшість членів Конституційного суду сама піддалася корупції? Справа в тому, що член КС Головатий на Радіо Свобода довів, що „арґументи” проголосованої „більшості” базувалися не на фактах, а на перекручені інтерпретації. У президента, певно, є можливості вплинути на таких членів КС, які своїми вчинками саботують, бо інакше це не назвати, обіцянки, які дала Україна ЕС та МВФ щодо закону про незаконне збагачення!
Представники тзв. G 7 країн, ЕС та Світового банку вже пригадали українській владі, що такий закон існує у всіх цивілізованих країнах і вони наполягають на тому, щоб він був відновлений в Україні. За саботаж більшості членів КС, яким вони завдали великого удару по боротьбі з корупцією та по авторитетові українській політичній структурі, повинен хтось нести відповідальність. В іншому випадку залишається оголосити анархію, яка б цю скандальну поведінку КС „леґалізувала”.
На цьому тлі і президентські вибори починають зводитись до того, хто більше компромату висуне на противника, хто здатний настільки розсмішити людей, що вони забувають над чим сміються, порушуючи моральні й етичні принципи. Мене дуже здивувало, що кандидат на президента, який провадить рейтинґ не здатний відрізнити зерно від полови.
По-перше, як людина, яка себе видає за „комедіянта єврейського похоження” (декларація на президента), порушує дуже чутливу конфесійну тему – в даному разі православної церкви в Україні, до якої сам не належить. Тут пан Зеленський проявив не тільки необізнаність з проблемами церкви, а висміяв не тільки церкву, але й перекрутив сенс становлення незалежної церкви до брехливої „інформації”- подання сенсу автокефалії до „смішного” проведення нових шлюбів в незалежній церкві. Одруження українців в церкві має вже понад тисячолітню традицію і воно залишається для українців сакральним моментом на все життя. З „легкої руки” кловна воно стало об’єктом сміху, де, певно, самі глядачі сміялися над самими собою і не звернули увагу, що ними маніпулюють.
По-друге, згідно з Вікіпедією: «Томос (грец. τόμος) — указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви у деяких важливих питаннях церковного устрою. Шляхом надання томосу деякій частині «материнської» (кіріархальної) церкви офіційно проголошується автономія в управлінні або автокефалія.» Отже, значення Томосу для української православної церкви має епохальне значення, оскільки на нього українці чекали понад 1000 років! Висміювати Томос може тільки неук, який не розуміє християн та значення незалежної церкви і демонструє зневагу до неї.
По-третє, бути гумористом означає не тільки поширювати художні твори, але й різні жанри, в яких смішне в житті зображується «в беззлобно-добродушному, жартівливому тоні» (за словником). Тому гумор відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Якщо сатира висміює корінні в житті людей негативні явища, то гумор піддає осміянню переважно часткові недоліки загалом позитивних явищ, чи окремі смішні риси у добрих людей.
Гумор і сатира Зеленського далекі від цих критеріїв. Його гумор, чи сатира спрямовані на осміювання, яке часто стає образливим. Висміювання Віталія Кличка (мера Києва), мов би, повного ідіота, є і неетичним і аморальним. Кличко непоганий мер, а своїми спортивними успіхами спричинвся до поширення доброго імені України у світі, як один з найкращих боксерів світу і не Зеленському судити про його розумові здібности. В.Кличко, перед тим як піти в політику вивчив українську, яка доповнила його російську, англійську, німецьку. Тобто, не комедіянтові висміювати розумові здібності цього українського спортивного героя – сам Зезенський не може похвалитися тим, що зробив щось добре для України, чи українців ані вдома, ані за кордоном – висміювання – це не критика, а руйнування психічного стану, людини, суспільства, яке потребує поради. А отримувати мільйони від ворогучої країни і твердити, що з нею не має жодних бізнесів є не те, що замовчуванням, але й брехнею, якою користуються декотрі кандидати на президента.
По-четверте, пан Зезенський був відомим коміком за влади Януковича і ніхто не може пригадати, щоб він щось смішне, чи критичне зауважив на цьому «політичному і кримінальному втікачеві». Та і про Путіна Зеленський досі ще не спромігся розповісти, чи показати щось смішне.
По-п’яте, висміюванням законів декомунізації, деколонізації свідчить про те, що цей кандидат на президента не має поняття про українську історію. Є речі, які не викликають сміх – до них належить минуле України в російській царській і комуністичній імперії. З минулим в імперії пов’язані не тільки катування українськи ґеніїв Т.Шевченка, В.Стуса, тисячі українських інтелектуалів, духовних та церковних керівників, чи запроторення отамана Калнишевського на вічну каторґу, придушення УНР, ліквідація української автокефальної православної та греко-католицької церков, Голодомори 1922-23, 1932-33, 1945-46 рр., єврейські погроми під гаслом: Бей жидов – спасай Росію, ґеноцид кримсько-татарського народу 1944 р., депортація німців на Волзі та інших менших народів комуністичної імперії, десятки мільйонів постраждалих. І це повинен знати кандидат на президента.
По-шосте, як то кажуть англійці:last but not least – останнє, але не менш важливе. А я би сказав найважливіше. Пан Зеленський не розуміє, що найважливішою і непереможною зброєю у війні з Росією є українська мова! Коли б була українська мова вже за президентства Кравчука стала одинокою державною, то Путін у 2014 році не зміг би арґументувати аґресію про захист російськомовних. Гітлер використовував у своїй аґресії проти Чехословаччини, чи Австрії «захист» німецькомовних, а Путін скористався досвідом свого однодумця. Зрештою, усі українські оліґархи (чи то з телебаченням, чи без нього), як і багато-хто з артистів, співаків та навіть міністрів не зрозуміли, що вживаючи російську мову, вони роблять Путінові надію на ліквідацію України, бо ж незалежної України не було ані в царській, ані в комуністичній імперії, а без мови вона і державою не буде.
Доведені до сміху глядачі, це позитивне явище, але якщо висміювати і перекручувати факти і дійсність, то це стає перекиненням гібридної війни, яку Москва вже роками застосовує до України.
Українці повинні перед виборами вирішити, чи вони хочуть мати провідника, який здатний завести країну у коло цивілізованих народів Европи, де вони вже були 1000 років тому (якщо взяти шлюби дітей Я.Мудрого, з-поміж яких Анна була королевою Франції, Єлизавета королевою Норвеґії та Данії, Анастазія королевою Угорщини, а шість синів були одружені з різними европейськими прицесами – германськими, польськими, візантійськими).
Атака на президентські вибори в Україні має за мету відвернути українців від повернення до кола народів, з якими вони 1000 років жили у мирі та злагоді, сповідуючи людські вартості й християнську мораль. Ці европейські країни, за доопомогою шлюбів взаємозбагачувались, вони сприяли поширенню культур, адже iноземнi принцеси приїжджали до Києва зi своїм двором, бiблiотекою, традицiями. Звiдси й багатомовнiсть при київському дворi. Наприклад, вiдомо, що Всеволод, син Ярослава Мудрого та батько Володимира Мономаха, знав п’ять мов — половецьку, грецьку, шведську, англiйську, руську. Шведською мовою вiн розмовляв iз своєю матiр’ю, грецькою – з дружиною, англiйською – з невiсткою, дружиною Володимира Мономаха.
А може хтось очікує, що новий президент може з чортом домовитись? Справа лише в тому, що «народного» (в казках) чорта вдається обдурити, а кремлівський чорт закінчив школу КГБ, щоб обдурити інших. Його незамінність на «чортівському троні» Кремля і є свідченням того, що з ним можна досягти угоди тільки на його умовах. А за ті умови Україна вже заплатила понад 13 тисячами життів, зруйнуванням мирного життя мільйонам громадян.
Кремлівський фюрер перебрав від Гітлера стратеґію – «об’єднати”- захопити всі території з німецькомовним населенняи. Путін „переплюнув” Гітлера – він вважає, що коли московський чобіт вступив на якусь територію, то вона вже повинна вічно належати російській імперії. Через Гітлера Німеччина втратила не тільки багато людей, але й територій. Не зважаючи на те, що Путін жив в Німеччині – він нічому не навчився – імперське більмо не дає йому бачити світ таким, яким він є.
Якщо спостерігати за рейтинґом кандидатів на президента, то кидається у вічі й не тільки те, що є такі, які готові голосувати за того, хто їх прозиває жебраками, висміює їхню церковну нежалезність, їхню боротьбу проти залишків колоніялізму та комуністичної диктатури, боротьбу за мову, але й такі, що мають дуже коротку пам’ять. Хіба ж то було так давно, коли сьогоднішня кандидатка хвалилася (за що мала б соромитися), що з Путіном підписала Угоду про найдорожче у світі постачання нафти-газу від колишніх „братів”. І що було б, коли б була не висловила своє „знамените”: фсьо прапала? Дуже можливо, що коли б була таки дійшла згоди з Януковичем, то була б і сьогодні йому складала компанію. Зрештою, досі не було повідомлення російської прокуратури, чому їй більше не висувають звинувачення щодо крадіжки ґазу.
Якщо дотримуватись справедливости і дивитись на те, хто може найбільше дбати про безпеку країни з-поміж кандидатів на президента, то слід приглянутись до них.
Між ними дуже мало тих, хто довів свою відданість в рядах української армії, чи добровольців. Справа в тому, що якщо вони були готові проливати (або й проливали) кров, чи віддати життя за Батькіщину, то вони будуть далі вважати, щоб ворог її не захопив. Вони дбатимуть не про інтереси багатопаспортних оліґархів та недооліґархів, не про „бізнесменів”, які на війні збагачуються, але про те, щоб українські гроші не вивозили в офшори і інвестували в чужі країни.
З найгіршої повоєнної кризи Францію вивів генерал Де Ґоль (Сharles de Goulle), у Фінляндії ґенерал Маннергайм (Carl G.M. Mannerheim) та і в багатьох країнах Азії, Африки народ довіряв військовим, бо вони наводили порядок у післявоєнний період, який характерний і для України, де ворог докладає усіх сил, щоб недопустити до порядку. Саме цього бракує українцям – людини, яка не куплена оліґархами, не заплямована корупціє, людини, яка вболіває за всю Україну, за її майбутнє, за її розвиток у цивілізованому европейському, а не азіятському світі. Але такий кандидат на президента не буде підкуповувати виборців, не тому, що на це не має коштів (що й є правдою), але – принципово – він за вільну країну від оліґпрхів, від корупції, яку багато-хто пропонує вже самою купівлею голосу!
Відомий український історик Ігор Сюндюков у своїй статті: „Еліта і війна – 3: Іван Мазепа та Василь Кочубей” (г. День, 28.2.19) дуже доречно наводить „жорстокі й справедливі слова Юрія Шевельова зі статті «Москва-Маросейка!: «Якщо Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед з причин, закладених в самому українському житті того часу. Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів (підкр. – йс). Комплекс «кочубеївщини» — і тільки він — уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні… Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Самозрозуміло, Петро і Росія влучно використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу «кочубеївщини» хай говорять історики і психологи. Він живе і досі».
Стаття пана Сюндюкова набирає особливої актуальности перед виборами президента України. Вона зараз актуальніша, ніж будь-коли.Тим паче що зрада-без лапок – в українській історії – то задавнена велика травма, яка залишилася після дружби двох кумів – Мазепи та Кочубея, а сьогодні кумівство переросло у «бізнеспартнерство», а зрада залишилася зрадою, за яку платить велику ціну український народ.
Торонто, 6.3.19 р.
