У ювілейний рік – післясвяткові роздуми-мрії

УКРАЇНА МОЄЇ МРІЇ

Відзначила Україна свій чвертьвіковий ювілей. Дещо урочисто й святково, дещо сумовито й ностальгійно, дещо гордо, дещо розчаровано…
25 літ тому сталося! Віковічна мрія багатьох поколінь українців, мов нагорода від Господа за всі покладені на вівтар цієї мрії змагання й жертви, збулася. Маємо Незалежну Українську Державу!
Та швидко минула ейфорія від цього доленосного звершення. І тепер, немов сніжна лавина, накопичуються розчарування і нарікання. Раз за разом накривають Україну чорні хмари несправедливості й беззаконня, жорстокості й насилля…
Зараз про негаразди сьогодення, про вади сучасного суспільства не говорять хіба що абсолютно ліниві й байдужі. Усюди, на різних рівнях – від державного й науково-філософського і до побутово-повсякденного – чуємо про різноманітні проблеми та кризи. Чуємо про кризи політичні й економічні, кризи тотальні й місцеві, кризи сезонні й постійні…
Та всі ці розмови можна замінити однією формулою, всі ці кризи є наслідком лише однієї-єдиної кризи – кризи моралі. Із кризи моралі випливає все: обмани, шахрайства, корупція, рейдерство, розкрадання, затримування платні, пограбування, вбивства й насильства… Втрата моральних засад призводить до всіх цих явищ.

У чому ж причина того, що занепадає мораль людства? У мене відповідь одна – у відході людей від Бога, у занедбанні, недотриманні таких, здавалося б, простих Божих Заповідей.
І ось тут зароджується моя найзаповітніша мрія – мрію, щоб усі громадяни усвідомили найвищу сутність – сутність Всевишнього Творця, котрий сотворив всесвіт, природу, живу й неживу, та найскладніший витвір – людину. Щоб усвідомили люди, що Бог – це не міф і не лише традиція, а найповніша реальність. Вже не чути тверджень, що ми походимо від мавп, а мавпи – якимсь довгим ланцюжком еволюцій від найменших організмів… Але й не видно серйозної застанови, звідки ж, фактично, все взялося.
Багато попередніх поколінь, як в Україні, так і в усьому світі намагалися забути про Творця світу та його закони – закони, які зобов’язували до любові, добра й справедливості. Здавалося, що без цих зобов’язань легше жити. А тепер суспільство нарікає, що важко досягнути в житті ладу й порядку.

Люди віддалились від Бога, бо їх цілеспрямовано позбавили знання про Нього і Його закони, а, віддалившись і не знаючи, що Боже вчення – це основа основ, не вивчають його. Коло замкнулося! Суспільство, мов сліпе кошеня, борсається в темноті – і все нарікає, все дивується, чому так зле діється в цьому світі.
Добре знаючи і не раз повторяючи, що незнання – це тьма, самі діячі від освіти не можуть збагнути, що корінь зла – у незнанні громадянами законів Божих, а звідси і неможливість дотримання їх… Біда в тому, що діячі освіти самі є темними в цьому… Як розірвати це коло? Як переконати самовпевнених у своєму розумі, що не знають основного?

Отож мрію я, щоб у нашій країні всі громадяни отримували знання про Бога, щоб з дитинства діти засвоювали знання Божих заповідей як непомильний дороговказ до правильного й праведного життя.
Коли б кожен громадянин дотримувався таких простих і гуманних заповідей, як “не убий”, “не свідчи ложно”, “не посягай на чужу власність”, “не затримуй платні”, “не шахруй”, “люби ближнього свого, як себе самого”, – яким ідеальним стало би людське суспільство!
Звичайно, ідеальне суспільство, ідеальні люди – це утопія. Та все ж, мріється…

Я не схильна дивитися (а тим більше захоплюватися), як живуть інші народи. Я мрію, щоб Україна, якій Бог дарував такі щедрі дари, як розкішну й різноманітну природу, добрий клімат, родючі землі, стратегічно важливе місце між Європою і Азією, великі людські здібності й можливості, навернулася до Господа Бога та жила за його основоположними законами-заповідями.
Я мрію, щоб українці пізнали Бога та сповнилися основною його засадою – любов’ю. Любов’ю до Бога, до Вітчизни, до природи та до всіх людей. Коли любов (а не прагнення наживи!) почне керувати нами, то й усі негаразди зникнуть.
Україна моєї мрії – це дружня родина всіх громадян, родина, що складається з мільйонів щасливих сімей, створених на міцному фундаменті любові, любові, яку заповів людству Ісус Христос, вчення якого пізнала наша країна, коли Великий князь Володимир охрестив народ руський і запровадив християнство державною релігією Київської Русі.
Отож хочеться, щоб хоч трохи зупинилися ми в круговерті суєти і згадали славного князя Володимира Великого та доленосне його діяння. Князь Володимир не лише сам навернувся з поганства в християнство, але охрестив свій народ і проголосив Христову віру державною релігією.
Проголошення християнської віри державною релігією об’єднало всі руські племена в один народ, створило націю. Воно мало-помалу викорінювало поганські звичаї або християнізувало їх. Християнська віра облагородила подружжя, родинне життя та взаємини між батьками й дітьми. Христове вчення проповідує любов до ближнього, а тому поволі зникали у княжій Русі дикі й жорстокі поганські звичаї. Християнство в Київській державі стало на сторожі справедливості. Передусім воно поборювало рабство, несумісне з наукою Христа. Духовенство закликало бояр покинути міжусобиці й розбрат та жити у згоді й любові. Коли вони прислухалися до повчань духовних наставників, то в державі панували мир і згода, нація процвітала… Коли ж затуляли свої вуха на Слово Боже, – то знаємо, які біди доводилось переживати народові.
Для нас св. Володимир Великий – це символ і програма. Символ зобов’язує нас до мужньої боротьби за Володимирову віру на його землях; а для будівничих української державності він мусить бути програмою, яка зобов’язує будувати державу на основах християнства, бо тільки християнська Україна буде сильною і довготривалою.
Та чомусь державні мужі наші того не хочуть розуміти. Не вигідно? Приємніший культ багатства й розкоші?

Я ж у мріях своїх уявляю, як зростають українські діти в атмосфері любові й взаємної поваги поміж своїми батьками, з ранніх літ бачать приклади ніжних відносин, взаємодопомоги й підтримки. Навіть, якщо трапляються якісь удари долі, в родинах не шукають винуватих у них, а потішають один одного, підставляють дружнє плече, щоб здолати всі негаразди.
Далі дітки, насичені родинною любов’ю, йдуть до шкіл, де одним з основних предметів є вчення про Бога та Божі Заповіді (як це було в Західній Україні в дорадянський період). Діти здобувають наукові докази існування Всевишнього Творця, тобто знання, які були насильно скриті безбожною комуністичною системою. Усвідомивши себе, як сотворіння Боже, діти переймаються необхідністю дотримуватися Божих заповідей. І вже не можуть вони підняти руку на свого ближнього, не можуть взяти чужу річ, не можуть обманювати, не можуть оскверняти свою мову брудним словом. Натомість їм на основі Божих законів цілеспрямовано прищеплюють знання етики, етикету, ввічливості. І вже діти, йдучи вулицею, не кинуть під ноги сміття, не підніметься їхня рука, щоб спаскудити так званими графіті відремонтований фасад будинку, не зламають в парку деревце, не зірвуть бездумно квітку з клумби. З юних літ полюблять красу, чистоту, мистецтво. І самі стануть красивими, акуратними, з почуттям смаку й власної гідності. А сповнившись власної гідності, не принизять себе брудною лайкою, брутальністю чи якимись непристойностями.
Так гармонійно розвиваючись, досягатимуть справжнього інтелекту, який в свою чергу спонукатиме підростаюче покоління прагнути глибоких знань, не ганятимуться молоді люди за фальшивими дипломами, а наполегливо збагачуватимуться знаннями та прагнутимуть використовувати їх на користь не лише собі, а для загального блага. Для інтелектуально багатої людини розширяться духовні горизонти, зникне обмежена заклопотаність власним добробутом і комфортом, появляться стремління до здійснення великих справ для розквіту своєї Вітчизни, до ушляхетнення людства. А шляхетні люди не зможуть не те, що кривдити слабших, а, взагалі, бути байдужими до потреб бідніших. І такі почуття, як милосердя, таке добре діло, як милостиня, які так наполегливо проповідував Ісус Христос, стане внутрішньою потребою людини-християнина. Соромно вже буде розкошувати, витрачати кошти на надмірні розваги, коли поруч буде людина, що голодує чи не має найнеобхідніших речей. Соромно буде закликати когось поділитися з бідними, а самому цього не робити. Зрештою, зникне красива демагогія, а появляться добрі діла.
Саме на добрі діла будуть спрямовані здібності, знання й діяння. Люди не ганятимуться за публічністю й славою, а думатимуть, як і чим прозвітують перед Всевишнім Творцем після закінчення земного життя. Така задума спонукатиме до почуття своєї відповідальності в усіх сферах життя: в сім’ї, на робочій ниві, в громадянській позиції. Зникне байдужість і бездумність щодо долі своєї держави, кожен відчуватиме себе причетним до її правильного й праведного розвитку. Вже не лінуватимуться громадяни прийти на вибори, не голосуватимуть “проти всіх”, а глибоко будуть аналізувати, кому доручити вершити державні справи. І не обиратимуть 450 депутатів-дармоїдів, а вибиратимуть значно меншу кількість справді народних представників, що здатні народні інтереси ставити вище своїх потреб і амбіцій, здатні жертовно працювати задля всього народу. І появляться в Українській Верховній Раді (а не парламенті!) представники священиків, вчителів, лікарів, тобто людей, які від початку вибрали собі професії служіння людям. Виборці почнуть аналізувати, які життєві пріоритети мають кандидати на державні пости. Не плазуватимуть перед надмірно багатими, а шануватимуть жертовних і справедливих людей. А обранці народні не принизять себе якимись пільгами й винятковими правами, а прикрашатимуть себе щирою турботою про добро держави й людей.
Але все це можливе лише при сповідуванні християнських засад.
Отож мріється… Що усвідомлять українці головну причину всіх негараздів сучасного суспільства і, не чекаючи, що хтось ззовні навертатиме нас на правильну путь, візьмуться за самоочищення й відновлення себе і всього люду.