У Сороковий День Відходу Отця Мітрата Романа Мірчука

Сороковий день буде хіба 3 червня 2024 року. Отець відійшов у вічність 24 квітня 2024 року.

Приятеля з дитинства, життєвого доброго друга та духовного пастора та учителя з покликання. Його парафіяни говоритимуть про нього, про його змістовні проповіді, про його духовну опіку а також про його життєвий а то і господарський хист протягом довгих років, а його учні згадуватимуть його глибокі слова виповнені актуальним змістом а то і гумором. Його згадуватимуть у Філадельфії, Ню Бранзвик, Джерзі Ситі, Виппані, Львові, Миколаєві, Одесі.

Дозвольте кілька слів про нього як друга. Ми виростали разом переважно влітку на оселі Спілки Української Молоді в Елленвіл, на селі спершу, а опісля на таборі серед сумівської молоді та її виховників. Наші батьки дружили. Ромцьо був як патик або стебельце, як казала моя мама. Його бабця пані Маковська бігала за ним, щоби Ромцьо щось їв. Він любив налисники.

Він і ми, його найближчі друзі, бігали за сумівськими виховниками з надією, що вони нас запримітять і ї будуть з нами говорити. Крім сильного бажання нас усіх бути перше сумівцями, а тоді виховниками сумівської молоді, малий Ромцьо відзначався від всіх нас тим, що уже змалку він передбачував своє майбутнє. Тоді коли я хотів бути пожежником, він вже знав що йому треба бути священником.

У студентські роки ми працювали на громадській ниві зокрема у СУМ, Роман у Філадельфії а я у Ню Йорку. У літі ми таборували як виховники на таборах. Одного разу ми навіть були приписані до однієї кімнати, тільки Роман і я. Роман був дуже дбайливим сусідом. Він дбав про чистоту, упорядкування кімнат відбувалось у нас під його наглядом, допомагав мені, але також о 6-ій годині рано кожного дня читав молитви, і то ввесь час на голос. Мабуть, це мало негативний ефект, і я замість піти його слідами, пішов противно, на адвокатуру. Пізніше Романа я дрочив, мовляв мої шанси вступити в Небо кращі, бо священників у Небі багато, а я буду хіба першим адвокатом.

Коли я був головою СУМ в Америці і довелося будувати новий табір на оселі в Елленвіл, про що ми говорили десятки років, і мала ця будова коштувати один мільйон доларів, то я зрозумів, що тут без отця Романа не обійдеться, і я звернувся до нього очолити будівельний комітет. Дякувати Богові, отець погодився, і табір був збудований вчасно і за готівку.

Якось так сталося, що моя дружина переконала мене закупити дім в околиці Ню Джерзі на свіжому повітрі замість Ню Йорку. Виявилось, що наше нове приміщення знаходилось заледве десять миль від церкви Святого Івана Хрестителя де отцем парохом був Отець Роман Мірчук, який будував там церкву. Хоча ми перенеслися до Ню Джерзі, ми затримали помешкання у Ню Йорку та залишилися парафіянами Церкви Святого Юра у Ню Йорку. Два місяці після нашого перенесення я святкував 60 років свого народження і запросив найближчих друзів між ними і отця Романа. В ході святкування я попросив його поблагословити наш дім. Він виконав моє прохання дуже дбайливо, кожен куточок з словами “Аскольде, тобі це потрібно”. Я був готовий його винагородити символічно, як звичайно на Йордан. Отець відмовився. Натомість він почав розмову про розмальовування церкви. Я відповів, що належу до другої парафії. Та він сказав, “То нічого, ти тут живеш, дихаєш нашим повітрям”. Не можна було відмовити.

Увесь час свого життя духовної служби, вже після проголошення Незалежності, отець бажав поїхати на службу в Україну. Після будови церкви у Джерзі Ситі йому вдалося поїхати на службу віце-ректором Львівської семінарії. Але треба було повернутися в Америку бо велика громада у Виппані потребувала господаря пароха. Його в Америці тримала будова церкви у Виппані та догляд за своєю дорогою мамою, яка жила разом ним. І там церква була збудована, мама померла, і отець Роман знов поїхав в Україну. Там жив, вчив, працював на парафіях Одеської дієцезії, і помер. Одного разу, коли приїхав в Америку, ще перед своєю останньою хворобою, відвідав мою тяжко хвору сестру, Ларису Кий з якою він виростав. Вона була дуже мило вражена, що отець Роман не забув про неї та згадувала це майже до самого кінця.

Мабуть вони, отець мітрат Роман та доктор Лариса, там у Небі знов зустрінулись та обговорюють давні приємні моменти та дискутують, як допомогти Україні. Вічна їм пам’ять! А ми тут на землі можемо не тільки їх згадувати але і наслідувати. Це діти нашого українського найкращого покоління. Вони були не гіршими своїх батьків, а це щось!

22 травня 2024 року Аскольд С. Лозинський