У 75 ліття Осередку Спілки Української Молоді у Нью Йорку
На Вічну Пам’ять: Ізидору Рицару, Мирославу Шмігелю, Івану Мироновичу, Зенону Осінчуку, Івану Юшкевичу, Михайлу Фурді, Григорію Цебрію. Петру Шанайду та Корнелю Василику.
У 75 ліття Осередку Спілки Української Молоді у Нью Йорку
Ретроспектива
Це список голів Осередку які відійшли у вічність. Про цих осіб писали навіть у Радянській Україні:
“Під Нью-Йорком табори військові,
Синьо-жовті мають прапори.
Як убити – з кров’ю чи без крові –
Вишкіл там ведуть інструктори.
Всі вони, майстри удару в спину,
Вішальники, гангстери, збуї
В боротьбі за «вільну Україну»,
Пропонують методи свої…”
У суботу, 9 листопада ц.р. зібрались вихованці та спадкоємці цих “майстрів” в Українському Народному Домі у Ню Йорку, щоби їх пошанувати при святочній вечері з мистецькою програмою та очевидно забавою. Були гості також, всі важні, але хіба найважніші це з дружньої організації Станиці Пласту у Ню Йорку. Треба додати, що між основоположниками Осередку були і Пластуни. Це не була ривалізація, а доповнення. Бракувало отця пароха від церкви Святого Юра. Він ,мабуть, забув.
Від покоління одного до другого, а то і третього або і четвертого. Найкращою точкою мистецької програми були виступи наймолодших сумівців від Школи українознавства при Осередку, яка працює від 1958 року. Деякі декламували і співали, інші чистили підлогу своїми штанами або спідничками чи просто втікали до своїх матерів.
Крім голів осередку згадувались славні ансамблі, гуртки чи клуби, які працювали при осередку: танцювальний ансамбль “Верховинці” під проводом Олега Гензи, хор “Жайворонки” під керівництвом Романа Степаняка, ансамбль бандуристів під диригентурою Павла Даниліва, театр під режисурою Мирослави Ласовської, співучий ансамбль “Пролісок” під керівництвом Андрія Стасіва. Згадано також славний товариський клуб “Діброва” де ми всі “виростали.”
Мені 72 роки, а осередкові 75, тобто фактично два з половиною років різниці. Треба мабуть поділитися мемуарами не тільки виховників, але і тих які виховувались у тому СУМ-і.
Виховні сходини завжди починались апелем, де дуже часто виступав сам голова Осередку. Притаманним усім головам були дуже довгі промови. Притаманним юнакам і юначкам було, що не слухали та чекали найцікавішої частини виховних сходин — гри і забави.
У літі ми їхали на Оселю біля Ню Йорку. Табір мав свої приємні моменти, але до них не належали такі як вставання о 6:30 рано, нестерпна руханка сплячих, впорядкування кімнат, гутірки, таборовий спів. Всі очікували гри і забави але це приходило щойно при кінці дня і то після вечері на які нас годували неприродними стравами як кулешею, яка називалась “мамалига”, або клюсками з кетчапом. Команда і виховники думали: нагодуємо, тоді вони підуть на спорт чи гри та забави, що їх виснажить і відповідно ми переведемо нічний апель і нічну тишу о 9:15 і вони будуть міцно спати. Так не сталось. Молодь щойно тоді починала жити. Трохи тут починалась боротьба поколінь.
У ретроспективі не все було відповідно обдумане начальством. Наприклад порядкування кімнат відбувалось від 10 до 10:45 рано, тоді був перегляд, давали оцінки але до 2-ої пополудні кімнати виглядала так, як зрання. Зрештою, не потрібне було це впорядкування, бо мама кожного таборовика приїхала на вихідні та робила порядок. І так багато було необдумано.
Але сказати правду, люди, які творили це діло, хоч і дещо мучили нас, були надзвичайними. Вони приїхали з далекого краю, після дуже важкої боротьби, котру вони не виграли, ніхто їх не зустрічав ані не допомагав на новій землі, хіба такі як вони, тільки що приїхали раніше. Вони фактично мріяли вертатись, але в міжчасі треба було в Америці ставити новий фронт боротьби проти ворога. І тому вони влаштували осередок СУМ для виховання нового покоління. Вони не знали мови, треба була руками і ногами працювати п’ять днів на тиждень дійсно від рання до ночі, у суботу треба було забити цвяхи у cумівському домі або на оселі. У неділю вони йшли до Церкви.
За життя ніхто їм не дякував і вони тої подяки не очікували. Просто це був їхній обов’язок. Тому ми зібрались 9 листопада ц.р., щоби хоч по смерті їм подякувати.
13 листопада 2024 року Аскольд Лозинський
