Тиждень: Лекція Россолінського-Лібе стала уроком ненависті від німецького посольства
Давно в українському політичному житті не було чогось такого, створеного не безпосередньо Москвою, а інспірованого московськими інтересами, але створеного виконавцями з Європи. Останнє, якщо не помиляємось, зворохоблення патріотичного середовища, було викликане резолюцією Ради Європи, в яку включили пенкт про Степана Бандеру. І ось нова підстава для дискусій про нашу визвольну боротьбу – лекція гамбурзького історика Ґжеґоша Россолінського-Лібе, яка від початку була запланована з елементами провокативного привернення уваги до автора. Про це говорять практично усі історики, присутні на єдиній лекції історики (репортаж учасника на Українському Погляді дивіться тут), але це враження не лише істориків.
Автори Тижня, Олександр Пагіря, Олександр Крамар у своєму репортажі з лекції в німецькому посольстві приходять до ідентичних висновків, що й колишній керівник архіву СБУ Володимир В’ятрович. На думку авторів, “диспуту як такого не вийшло: насамперед через низький фаховий рівень Россолінського. Свою доповідь він презентував у вигляді фактологічного наративу, в якому серед десятків фактів із біографії Степана Бандери та історичного контексту (переклад назви німецькомовної версії звучить як «Степан Бандера: життя українського фашиста і пам’ять про нього (1909-2009)»), які є не просто загальновідомими, але й однаково оцінюються різними дослідниками, вклинював найбільш дискусійні сюжети, даючи при цьому їх категоричну інтерпретацію, не пояснюючи, на підставі чого і яким чином він дійшов такого висновку”
Ба більше, наполегливість доповідача у повторення штампів радянського агітпропу викликав у журналістів “Тижня” бажання познущатись на істориком: “Було помітним, що він не розуміє, або не хоче розуміти різниці між такими поняттями, як «фашизм», «ультранаціоналізм» та «революційний націоналізм» – з його слів виходило, що це всього лише синоніми.”
Нарешті, теза, яку не може оминути українська громадськість – це арґумент в стилі “Поста ім. Ярослаіва Галана”: звинувачення Української греко-католицької церкви у тому, що саме вона сприяла вихованню «українського фашизму». Десь перестаралися ті, хто підсовує пропагандивні тези для істориків, які стоять на позиціях розбудови розвинутого радянського соціялізму. Бо іншим однодумцям Россолінського-Лібе вони підсовують тезу про непримириму боротьбу УГКЦ з українським визвольним рухом. Або відбувається тестування, яка з цих тез матиме більший успіх у антиукраїнській пропаганді, або ж у цьому центрі пропаганди вирішили, що в світлі вчення д-ра Ґеббельса узгодження тез необов’язкове, головне говорити багато, і так, щоб привертало увагу.
Загалом, треба погодитися з оцінкою журналістів, що це була “лекція ненависті від німецького посольства”, і потрібна вона була радянським ветеранським організаціям, які на знак вдячності принесли квіти німецьким дипломатам. А от чи була вона потрібна німецькій державі, яку представляє це посольство в Україні, а якщо потрібна, то навіщо, зможуть відповісти лише німецькі чинники. Якщо українська громадськість не мовчатиме, а задасть це запитання усіма можливими офіційними шляхами.
Про причини, через які Києво-могилянська академія відмовилася надати можливість провести таку ж лекцію у себе, читайте тут
