Свято Незалежності

Свято Незалежності- це найбільше торжество у національному календарі. При таких нагодах, інколи, робляться підсумки, аналізуються світла і тіні сьогоднішнього дня та пророкується майбутнє для народу.

Щоби не псувати настрій, я обмежуся до потреб та напрямних для народу, бо сьогоднішня Україна знаходиться у тіні клану Віктора Януковича та т.зв. донецьких. В такий радісний день як Свято Незалежності, коли вся українська нація повинна радіти та святкувати, мабуть невідповідно наводити специфіку сьогоднішньої реалії. Достатньо, мабуть, одним образом представити постать синка Президента Януковича, який без відповідної освіти та дійсного фаху сьогодні являється мільйонером, а то і мільярдером. Синдром синка та клану- це явище яке спричинює друге явище, а саме дуже багатих і дуже бідних. Коштом решту народу збагачується синок і клан. Але про це не будемо сьогодні говорити, бо сьогодні свято.

Очевидно, що у важких моментах, а навіть при почутті здавалось безнадійності, нам треба шукати дороговказів національної віри, надії та любові у Шевченка, нашого духовного батька:

“Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню тяжку мінуту,
За неї Господа моліть.”

Шевченко, як батько повчає та доручає. По-мимо всього, треба Україну любити як батько чи матір любить рівно як найкращу дочку так і  блудного сина. Бо Україна уособлює одне і друге.

Щевченко як пророк передбачував:

“І на оновленій землі
Врага не буде супостата.
А буде син і буде матір,
І будуть люди на землі.”

Мабуть, сьогодні Шевченкові слова не виглядають дуже пророчими, одначе вони повинні бути надійними. Все пройде і буде так як Шевченко пророкував. Але це не станеться без великих подвигів та зусиль кожного з нас. Нам усім приходиться будувати Собор якому назва Національна Держава.

Перебуваючи недавно в Києві (у липні ц.р.), однієї неділі, під час раннього богослужіння у Володимирському Соборі, прийшло мені на думку відвідати на Байковому цвинтарі відомі могили деяких наших новітніх героїв: таких як Василя Стуса та його побратимів Олекси Тихого і Юрія Литвина, а також помолитися на могилах людей  котрих  знав особисто та , навіть, співпрацював,  таких як Вячеслав Чорновол та його  недавно померла дружина Атена Пашко, Слава Стецько, відвідати ще дуже свіжі могили Геннадія Удовенка, Миколи Мащенка та інших.

На головній алеї мене зустрінув одіозний Володимир Щербицький та інші йому подібні вислужники, хоча символічно, мабуть, що по другій стороні зустрінув також  контроверсійний письменник Олесь Гончар, відомий радянський слухняний писака, автор “Прапороносців”, але також автор шедевру радянської дисидентської літератури- роману “Собор”. Думками я перейшов від Володимирівського Собору до Національного Собору Гончара.

Для Олеся Гончарa це був революційний крок у сторону національного пробудження, в першу
чергу, здається, самого себе. Глибокий аналіз твору Гончара, під заголовком “Собор у риштованні” написав відомий правозахисник Євген Сверстюк. Це було майже 45 років тому, але слова Сверстюка промовисті і сьогодні, навіть особливо тепер, коли Україна незалежна, але вкрадена, а сама назва ессею Сверстюка вказує, що Собор  потребує ремонту, тому він у риштованні:

“Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі і тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду…Нині кожен хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського Собору, а передусім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальності як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя. І перед кожним — різка альтернатива — бути або сином свого народу, або його лукавим наймитом і мародером.”

Ця різка альтернатива власне стояла перед Олесем Гончарем. Вона сьогодні стоїть і перед нами, людьми які не є вислужниками, але, в більшості, вигідними спостерігачами. Треба собі усвідомити, а що таке Держава?

Всі історичні катаклізми які пережив український народ були спричинені відсутністю власної держави. Держава це найвище удосконалення прагнень даного народу. Держава це найвище устремління суспільства спорідненого спільними інтересами. Держава це найвища форма захисту нації, це завершення її історичних прагнень, це втілення духовних цінностей нації та гарантія їх розвитку.

В історії українського народу держава проголошена 24 серпня 1991 року- це відновлення держави Київської-Русі, яка продовжилась на Галицько-Волинських землях, опісля відновлена Гетьманом українського козацтва Богданом Хмельницьким у ХУІІ столітті, а відтак Актом 22 січня 1918 року, проголошенням Карпатської України в березні 1939 року, та в час 2-ої Світової Війни проголошенням Акту 30 червня 1941р. у Львові, яку захищала славна Українська Повстанська Армія. У нашій довгій, одначе часто трагічній історії тільки Київська-Русь та Галицько-Волинська держава знали довше існування чим сьогоднішня держава. Тому, зокрема, ми мусимо сьогоднішньою українською державою дорожити.

Сьогоднішнє свято це торжество не тільки нашої державності, але також свято національного відновлення кожного хто себе вважає українцем. Це нагода відновити свою обітницю перед своїм народом та власною совістю. Я поручаю кожному з нас власний глибоко обдуманий курс національного відновлення. Кожна людина національно відроджується по своєму, одначе є певні цінності спільного інтересу.

Національне відновлення повинно не тільки скріпити власну національну орієнтацію, але також служити потребам власного народу. У цьому відношенню треба глянути в основи національного недомагання та слабості, чим ми як народ мабуть характеризуємося з огляду на довгі роки окупації, а також у наслідку власного легковаження чи байдужості.

Однією з найбільш скривджених жертв наших духовних цінностей, причому не тільки в час підневільний, але навіть сьогодні в українській державі,  коли захист її забезпечений  Конституцією цієї держави, це- наша дійсно прекрасна, співуча мова. Хоча при соцопитуваннях більшість мешканців України вказують, що українська мова є їх рідна, то на схід від Збруча та на захід від Карпат мало хто користується нею як в Україні, так і в діаспорі. Вона рідна для більшості мешканців України, одначе вони нею не користуються у щоденному, комерційному та, навіть, урядовому життю в Україні, а в діаспорі, мабуть, ще гірше. Правда, є різниця- бо людина, яка проживає в Україні повинна користуватися українською, а не мовою, фактично, поневолювача. Чомусь це питання більше непокоїть приїжджаючих в Україну, ніж тамтешніх, які якось звикли до цього рабства. Хоча закон про мовну політику прийнятий у липні 2012 року, який був продуманий антиукраїнськими силами, має зворотній результат. За моїми спостереженнями сьогодні більше людей в Україні звертають увагу та користуються українською мовою. Це видно навіть по телебаченні, по магазинах та урядових колах.

 Я згідний, що в діаспорі у кожній країні є своя мова, але ніде не забороняється розмовляти мовою своїх предків. Крім у формальних справах чи у розмові з друзями не українцями, діаспорний робить свій вибір, коли у розмові з дітьми, онуками чи українцями розмовляє по англійськи. Немає поважної причини, чому б українець в діаспорі в українському товаристві чи у розмовах з своїми дітьми, чи внуками розмовляв би по англійськи. До речі, звичний аргумент- ” мовляв вони не розуміють”- не виправдує себе, бо ті хто дійсно колись не розуміли могли навчитися  бодай основи за 22 роки, а діти і внуки навчаться без великого труду, коли їм звернеться увагу.

Я наважусь звернути делікатно увагу на інституцію, котра вважається скарбницею збереження нашої духовності, включно з національною духовністю, традиціями, але навіть тут виявляються заперечення по цьому відношенню. Наша церква- одна, друга і третя-  католицька, православна і протестантська- інколи, мабуть, підсвідомо допомагає у процесі асиміляції. Божественну літургію та інші відправи переводять частинами на англійську мову. Мені здається, що “Господи помилуй” та інші повторні відповіді вірних можна навчитися, при найменшому зусиллю та з повним розумінням, без перекладу. Більш зрозумілим є, коли, інколи, проповіді доповнюються англійською мовою, але це повинно робитися як виняток.

Наші молодечі організація, на жаль, сьогодні стали кузнями англійської мови. Коли  новоприбула дитина з України (і то з Галичини!) перебуває на наших таборах СУМ-у чи Пласту вона за два тижні навчається англійської мови. Коли прибуває  мати чи батько тої дитини, які англійської майже зовсім не знають, дитина, заражена своїми ровесниками, починає розмовляти  з ними по-англійськи. Тоді вони також стараються, бо так говорять всі інші батьки, а тепер і його дитина. Ви не можете собі уявити як трагікомічно це виглядає! Це вигідне і популярне користування англійською переходить до абсурду, зокрема, по електронних звязках. На цьому місці я хотів би оголосити новину — електронну пошту, повідомлення через “фейсбук”, “твиттер” чи навіть просте “текстування можна робити українською мовою! Наші громадські установи, котрі все більше і більше проводять свої справи таким чином, тепер за іронією  власної лінивости уболівають за долю української мови в Україні по англійськи.

Друге – з огляду на довгий підневільний час, історію нашого народу в основному писали переможці, тобто наші вороги. Гірше того, світ сприймав цю загадкову історичну правду як істину. В нас були свої історики, але їх не цінили та ігнорували можновладці світу. Натомість наші вороги перевели свою версію історії у сильну пропаганду. Це, зокрема, використовували совєти для того, щоби збивати наші зусилля показати у т. зв. Вільному світі, що наша справа справедлива та має моральну підставу. До цього долучилися ті котрим це було вигідно, між ними, зокрема, євреї, які відчули нашу слабість та вирішили, що це можна використати для власної пропаганди, зокрема про Голокост, тобто, щоби завжди страждання євреїв було у публічній увазі. Ця непогана ціль була спотворена применшенням, або зовсім ігноруванням страждань інших. Совєти знали наперед, що їхня пропаганда буде корисною для інших та скористалися давнім імперським механізмом divide et impera. Розумніші серед євреїв зрозуміли цю совєтську стратегію та вказували на безпідставність закидів. Одначе світ вірив в те, що було йому вигідним.

До  процесу нашого обвинувачення в найновіших часах долучилися і поляки, які з однієї сторони тягнуть нас в Європу- бо це конечне для їхньої власної безпеки перед Росією. З другого боку- обвинувачують нас за речі у яких поляки-імперіалісти історично спеціалізувалися: етнічних чистках та створення гомогенного населення. До речі, навіть сьогодні поляки цим ділом займаються, вказуючи, що 95% польського населення це корінні поляки, тоді коли територія сучасної Польщі включає етнографічні землі українців, білорусів, литовців та німців.

До цього залучено, за гроші та славу, ще і наших вислужників. Мабуть не треба дивуватися, що українська держава, Національна Академія Наук, державні наукові структури в Україні мало ангажуються до захисту нашої слави. Там на чолі досі домінують колишні вислужники.Більш дивує те, що і діаспорні наукові центри чи товариства годовані нашими грішми або стоять осторонь, або навіть допомагають, як писав Шевченко, “матір катувати.”

Отже тому, мабуть як і у минулому, коли тільки українці з діаспори говорили про Голодомор, сьогодні діаспора мусить бути на фронті захисту нашого українського імя і слави. При цьому, одначе, потрібно бути відважним, а не тільки обережним. На цю тему дозвольте знов зацитувати Євгена Сверстюка з його “Собору у риштованні”, бо щоби влаштувати духовний національний Собор треба відважних, а не обережних:

“Проходимо не героїчну смугу історії, де подвиг робить уже той, хто вихопився з стану пасивного конформізму і йде за голосом сумління. Обережні — найбезвідповідальніші. Вони знають єдину науку — не встромити пальців у колеса. Байдуже чи ті колеса котяться вперед і чи взагалі вони щось тягнуть. Їм здається, що досить утриматися від нечистих справ, і перечекати, доки їх зроблять інші”.

Третє – Україна сьогодні це країна парадоксів та екстремальних явищ. В Україні живуть дуже багаті люди, але також виживають дуже бідні. Справа, одначе, не у соціальних програмах як це хтось подумав би ззовні. Народ хоче працювати. Одначе йому не дають нагоди. Забирають та розпродують сировину та всі багатства. Тому коли влада в Україні не піклується народом, а гірше того його обкрадає та використовує для власного збагачення, поки прийде крах тій владі, треба шукати інших форм допомоги. В додатку слід нам усвідомити, що більша частина українців, котрі живуть у діаспорі це не багаті люди. Це не тільки люди США, Канади, Західної Європи. Це також люди в Росії, Білорусії, Казахстані, Узбекистані. При таких питаннях,” що робити?” раджу звернутися знов до Шевченка. Він сказав прямо: “Обніміте ж брати мої найменшого брата.” Шевченко не мав на увазі в основному фінансову допомогу, хоча коли це можливо і це треба робити. Шевченко мав на увазі захист української людини. Сьогодні українська людина в Росії немає нагоди проявити, а тим більше розвинути свої національні почуття. За відзначення Голодомору  в Росії карають,  формально ліквідовано дві українські центральні репрезентації у Росії, і досі відмовляють у реєстрації новій структурі. Міністр закордонних справ Росії зухвало, але відкрито заявив, що це за політичну діяльність. Міністр закордонних справ України не захистив своїх національних братів, навпаки він обвинуватив їх у порушенню процесуальних норм. Це не окремий випадок. Роками і до сьогодні в Росії немає українських шкіл, немає українських церков.

Ви скажете при чому тут українці в США? Ви володієте доступом і впливом на державу та структури які володіють надзвичайними можливостями світової політики впливу. Правда, цей арсенал довший час іржавів бо лишень в останніх днях Америка почала розуміти хто такий новітній цар Москви Путін. Існують різні можливості санкцій, існують різні інституції в США котрі доступні до наших звернень.

Четверте – треба допомагати у захисті нашої держави. Памятайте, що це не держава Януковича чи Табачника. Це держава наша, яку тільки наразі захопили “злії люди”, знов як писав Шевченко. Тому нам треба піклуватися цією державою. Між найповажнішими стратегічними потребами України це інтеграція в Європу, що рівночасно означає як найдальше від Москви. Для цього і процес так довго триває. Європа бажає бачити Україну європейською державою,  навіть Німеччина та Франція. Їх насторожує тільки одне — Росія. Для цього важливим є просувати в Україні європейські стандарти у розбудові демократії, громадянського суспільства, викорінення корупції, що напевно займе багато часу. Одначе, не все європейське корисне –  не потрібно впроваджувати в Україні європейський соціалізм, тобто соціальні програми, які безперспективні, які виховують ліниве суспільство яке від держави, а не від себе вимагає економічних благ.

Одначе, це не єдині завдання для того, щоби захистити державу. Її треба захистити від ворогів- і чужих і своїх. Янукович, його клан та пята колона Росії не можуть дальше тримати владу від українського народу. Їх треба прогнати шляхом демократичних процесів, прозорими виборами, зрушенням народу, громадянською непокорою, санкціями держав над якими ми маємо впливи,тощо. Не сміємо ми додавати легітимності ворожій для української нації владі через нашу власну чемність або і власні амбіції.

Одначе треба рівночасно підтримати позитивні заходи навіть і цього режиму бо сьогодні небезпека від зовнішніх ворогів дуже актуальна. Росія поводиться надзвичайно агресивно по відношенню до наближеної угоди України з ЄС вже у листопаді ц.р. Тому слід звернути нашу енергію головно проти Москви та за євроінтеграцією. При цьому потрібно дати відчути сучасній владі в Україні про нашу підтримку, не забуваючи рівночасно далі ставити вимоги, щодо національних та демократичних питань, захищаючи нашу мову і культуру, наші церкви, та представників опозиції котрі сьогодні являються політичними в’язнями у власній державі. У кожному випадку у своїх політичних заходах слід додержуватися принципів чесності та керуватися виключно тим, що корисне нашому народові.

Як Собор, Держава це не тільки структура для якої кожен один повинен поставити свою циголку. Собор і Держава це скарбниці духовності. Наш національний Собор, тобто Державу, споруджено довгими роками боротьби та змагань і встановлено фундамент 24 серпня 1991 р. Залишилось наповнити його нашими національними цінностям, щоби у ньому, як писав Шевченко “Врага не буде, супостата, а буде син і буде матір і будуть люди на землі”.От якою має бути наш Собор, що зветься Українська Самостійна Соборна Держава. Вона має бути багатою для всіх, справедливою, моральною, керованою народом та верховенством права, ласкавою для всіх національностей які живуть на її території, та Собором національних духовних цінностей української нації. Такою Україною ми сьогодні торжествуємо. Слава Україні!

2013 Аскольд Лозинський