Свято Героїв

18-20 квітня 2013 року в Колюмбійському Університеті, що в  Ню Йорку, відбулася конференція Асоціяції Студій Національностей на якій мала презентацію також єврейська професорка  Вікторія Кітерер, яка у своїй доповіді про  Симона Петлюру змалювала голову Директорії у надзвичайно негативному світлі. Для прикладу цього можна навести тільки останній параграф її виступу:

Деякі модерні українські історики  стверджують, що ситуація євреїв в Україні була б значно кращою коли б замість большевиків уряд Директорії залишився при владі.  На основі писань Петлюри , ми можемо з впевністю встановити, що під відновленою владою Директорії, національні меншини України зазнали б більше переслідування, ніж навіть  за царського режиму, а єврейські погроми продовжувалися б на довший час.

Пані Кітерер представила це ставлення Симона Петлюри до національних меншин в таких сценах: коли Директорія під проводом Симона Петлюри прийшла в Київ, Петлюра дав наказ замінити російськомовні написи на українську мову. Вона також подала як аргумент негативне відношення Петлюри до москалів виявлене у його писаннях під заголовком “Московська Вош.” Щодо євреїв не було окремих антисемітських стверджень чи писань Петлюри. Єврейській професорці вистарчило повязання Петлюрою євреїв з большевиками, невдоволення Петлюри тим, що євреї не підтримали українську революцію та те, що Петлюра зробив замало, щоби запобігти, а то і покарати за погроми.

Я переслав до пані Кітерер листа на цю тему. Передаю уривок в українській мові:

Моєю метою в написанні цієї короткої замітки є не переконати вас у зворотньому, так як це, ймовірно, занадто пізно для зміни особистого мислення чи блага українсько-єврейських відносин. Тим не менше, я хотів би зробити три дуже коротких зауважень. По-перше, для вашого авторитету як історика було б краще визнати, хоча б один раз, що ваш герой і Петлюрин вбивця Шварцбард був найманцем радянської машини для вбивства ( радянським агентом), тобто це не була просто помста праведного єврея. На жаль, занадто багато з його співвітчизників служили аналогічно. У 1932-33 роках в Україні євреями були провідні радянські співробітники, які заморили голодом близько семи мільйонів українців. По-друге, ваша нещира турбота про анти-російську політику Петлюри у боротьбі за українську незалежність представляє суть проблеми в українсько-єврейських відмінностях, які є так само непримиренними сьогодні, як вони були протягом всієї історії. Багато євреїв незмінно ставали і продовжують ставати на бік  гнобителів України. Жодна єврейська політична партія не підтримала українську незалежність у 1918 році. Ви самі, вказуєте на слова Москаль та Жид як образливі, але слово Хахол ви сприймаєте чудово. По-третє, незважаючи на всі ваші зусилля, ви не наводите жодних доказів прямої або непрямої  участі самого С. Петлюри  в погромі. Більше того, були накази Петлюри проти погромів, які ви визнаєте неохоче та відносите їх до його пошуків підтримки Заходу, приписуючи йому тим самим менш почесний мотив, але знову без жодних доказів. Я вважаю це не тільки  неохайно, але кричуще суб’єктивно. Я сподіваюся, що коли-небудь ви примирити свої погляди з правдою. Хай допоможе вам Бог.

Але не треба бути на Колюмбійському університеті, щоби почути анти-українські виступи та обливання помиями наших героїв. Нещодавно, в Українському Католицькому Університеті, що у Львові, Віце-ректор Мирослав Маринович влаштував форум для виступу “незалежного науковця” без диплому ( хоча би магістра!)- Марка Царинника, який спромігся на тому ж форумі очорнити Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького. Цитую Царинника:

Джордж Орвел зауважує, що святих завжди треба вважати винними поки не доведено, що вони не винні. Але мірила, які треба прикладати до них не завжди однакові. У випадку Ганді хочеться спитати: до якої міри він керувався пихою, свідомістю, що він скромний, голий старець, який сидячи на мотивному килимку, похитує імперії духовною силою? До якої міри він скомпрометував свої принципи тим, що вступив до політики, яка своєю природою не віддільна від примусу і обману?”, – писав Орвел про Ганді.
Чи питання Орвела стосуються митрополита Андрея Шептицького? Хоча в останні роки він був прикутий до крісла на колесах, він бачив себе як духовний і світський провідник свого народу. Він був етнархом – безспірний голова всіх галицьких українців. Інколи він уявляв себе проводирем усіх українців, а то й усіх східних християн. Він цитував заповідь “не убий” і застерігав проти політичної та етнічної ненависті. Він засуджував українців, які вбивали своїх невинних українських братів і виступав проти жорстокості, яку поляки і українці виявляли одні проти одних. Але він не застерігав проти вбивства поляків. Він давав інструкції своїм монахам давати притулок євреям і сам переховував євреїв, але, може тому, що він вважав, що євреї самі накликали на свої голови тим, що зреклися Христа, а потім співпрацювали з ворогами його народу. Він ніколи не засудив винищення євреїв. Як етнарх, Шептицький вступив до політики – намагався втримати добрі стосунки з кожною владою і закликав вірних бути лояльними проти влади. Але коли у Галичині у липні 1941 року лютували погроми, він мовчав про них. Коли вранці 1 липня до нього прийшов рабин із проханням втрутитися, він запропонував йому притулок, розіслав священиків і монахів, щоб утихомирили натовп і видав пастирського листа, який міг бути спробою припинити насильство. Але він сказав рабинові, що він безсилий і в своєму листі він не згадав анти єврейського насильства. І в розмові з французом Шептицький сказав, що вбивство євреїв неприпустиме, але він жодного разу не сказав цього публічно.

13 травня 2013 року електронною поштою я звернув увагу Заступника Ректора УКУ Мирослава Мариновича, який служив модератом цього виступу, на ненауковість канадця Марка Царинника в УКУ. Маринович відповів, що виступ Царинника відбувся через його недогляд. З християнської сторони, шкода мені Мариновича, але ще більше шкода інституції УКУ та великого сина нашого народу-героя Митрополита Андрея.

Інколи у складних моментах, коли здавалося б досвід та практичність перемагають та насувають нову призму на людину, яка у студентських роках вірила, мабуть, наївно у правду та принцип, я особисто звертаюся до молодшого покоління до котрого колись належав і я, і кожен з нас. Можна було б не чіпати цього з надією, що і це мине. Казали не буде незалежної України, але є. Мабуть і цьому фальшуванню та знущанню прийде кінець. Але внутрішньо , щось підказує, що за правду треба боротися. Я подався до українського рок- гурту “Тартак”:

Як уже набридло чути знову і знову Порожні балачки, пафосні розмови!”Мова калинова”… “Пісня солов’їна”…Ще трохи побалакаємо – зникне Україна! Згубили культуру, забули історію, Почуваємося зайдами на своїй території. Віримо чужим, своїм не довіряємо, Розводимо руками – маємо, що маємо! Сьогодні братаємося, щоб завтра продати. Кум іде на кума, брат іде на брата. Національна ідея як засіб спекуляції. Здобули державу, втратили націю… Коли ж у народу більше немає відваги, Немає власної гордості, немає самоповаги, Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –У такого народу і героїв немає! Я не хочу бути героєм України – Не цінує героїв моя країна!…
Подивіться на нього – він сьогодні в ударі! Правда, без вишиванки та без шароварів… Він – один серед тих, хто готовий до бою, Серед тих, хто готовий стати героєм. Він пройшов крізь вогонь, переплив через воду –
Все заради вітчизни, заради народу. Із мільйонами інших він пішов воювати –
Усі полягли, а він лишився стояти. Та одразу ж поглине пафосна лава,
Понавісять медалі, кричатимуть: “Слава!”…Він житиме довго, він житиме дорого, Але стане нашим внутрішнім ворогом. А де ж ті, яких було закатовано, Спалено, порубано, побито, репресовано? Де ті, що життя віддали за своє –
Де вони є? Де вони є?! Я не хочу бути героєм України –Не цінує героїв моя країна!…

А насправді так просто змінити життя! Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття, Полюбити свою землю, свою рідну природу, Відчути себе часткою єдиного народу. Бо ми не безрідні, бо ми – українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці, Досить боятися вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо! Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без “правобережних”, без “лівобережних”, Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих. Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе як людина, В якій все, що хороше, – значить і наше!…
Але поки, на жаль, все зовсім інакше…Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!…
Чому ж тоді кожного року ми українці вшановуємо наших героїв на окремому святі? До речі Другий Великій Збір Організації Українських Націоналістів у 1941 році між окремими точками постановив:”Обовязуючі організаційні свята є: Свято Соборности 22 січня, Свято Героїв Революції дня 23-го травня і день боротьби 31-го серпня. Всі інші річниці подій, обходжені членами Організації, є памятковими днями…”

Тобто ці відзначення вимагають чогось більшого чим тільки згадки. Свято було приурочене до трагічного дня 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця. Було також обумовлено, що саме у травні пішли з життя “кращі сини України ХХ Століття” Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець.

Мабуть мало інших народів окремим святом вшановують своїх героїв. Причиною може бути наша трагічна історія, мабуть наше відчуття, що маємо більше героїв ніж інші народи, а також тому, що мабуть ми відчуваємо потребу героїв для подальшої боротьби, бо вона не закінчена.. Не знаю другого народу, котрий так цінив би героїзм, так шанував героїв як український. Рівночасно, мабуть, немає другого народу, який не шанує так власних героїв як ми.

Чому? Приходять на думку слова Анатолія Лупиноса, поета, політвязня, ще з 1970 року. У кількох реченнях він схопив нашу історію, а тим більше нашу психіку:

Тарасе, батьку, підійми чоло.
Поглянь на свою милу Україну.
Немало зим і весен відгуло.
І пил покрив прабатьківську руїну. ..
Я бачив, як безчестили матір.
Мою матір.
Мене пестила покритка.
Яка називала своїм сином.
По землі вештаються байстрюки,
Які зовуть мене братом своїм.
Брати!..
Мамо!
Прокляття нам.
Небо, ти бачиш все
І не гримнеш обуренням та гнівом.
Земле, ми топчемо тебе
Своїми брудними ногами,
І ти не тріснеш,
Не розверзнешся прірвою,
Щоб поховати назавжди
Ганьбу свою та нашу.
Прірва?
Прірва…
Так, прірва під нами,
Та ми не бачимо її,
Ми котимося в прірву,
А мислимо, що летимо в рай.
Мамо,
В лиху годину ти мене родила.
З ганьби та блуду
Плід свій зачала.
Бодай в утробі ліпше задавила.
Бодай сама ти краще не жила.
Зґвалтована, обдурена, розп’ята,
З відтятим язиком,
Опльованим чолом,
Лежиш ти в пазурях коханця — ката
І ворона — могильника заклятого
Улесливо зовеш ти, облуднице, орлом.
Твої сини тебе ж і розпинають
За черствий хліб та кислий пійло-квас.
А я, твій син, народжений із блуду,
Прошу тебе,
Молю тебе,
Клену —
Зірви з очей облудливу полуду,
Розбий для тебе зроблену труну,
Стань знову юною,
Невинною стань знову,
Вінком покрий просвітлене чоло,
Поклич —
Твоє єдине лише слово —
Ми встанемо —
І що б там не було! —
Який би глум терпіть не довелося,
Який би біль не розривав грудей —
Ми за твої, за золотії коси,
За чистую блакить твоїх очей
Підем на бій,
На звитяг і на жертви,
По частці кожен віддамо себе,
Бо краще, мамо, нам сьогодні вмерти,
Ніж бачити збезчещену тебе.
На одній з перших демонстрацій проти режиму Януковича, що відбулася у солідарності з патріотами в Україні, у цьому випадку у Ню Йорку ще в 2010 році, учасники винесли на вулицю перед Постійним представництвом України до ООН, а пізніше взяли у похід до Постійного представництва Росії, транспаранти, національні прапори України та США, а також червоно-чорні стяги. Хтось з учасників пізніше зробив зауваження мені як організаторові, що червоно-чорні стяги не мають місця на наших маніфестаціях, адже нашим єдиним виразником повинен бути синьо-жовтий прапор. Я чемно відповів, що демонстрація це нагода для учасників висловити свої почуття. Ці почуття проявляються різними способами включно з червоно-чорними стягами.
Недавно мій син Максим грав роль Анжорласа у Музичній драмі “Лей Мівзераблс.” Анжорлас- це керівник студентів, які організовують революцію. На початку першого заворушення Анжорлас співає такі слова:
Прийшов час для нас усіх вирішити хто ми є….Чи Ви запитали себе яку ціну Ви готові заплатити. Чи це просто гра якою забавляються. Краски світу міняються з дня на день.
Червоне — це кров обурених людей! Чорне- це темрява минулих століть.
Червоне — це світ який видніє для нас,Чорне — це ніч, що мусить мати кінець.
Ми маємо вищу ціль, Наше мале життя мало значить!
Червоно-чорний стяг- це стяг героїв. Це стяг тих, які мали вищу ціль і для яких їх мале життя було маловажним супроти цієї цілі.
Шановна громадо, Свято Героїв, як писали у постановах ОУН, це не тільки памятне свято, це свято яке кличе до дії. “Веселі брате часи настали” це не гірка іронія тільки Вакарчука. Це гірка дійсність всіх українських патріотів.
Та нам з тобою своє робити, Відкрити очі і далі йти! І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити. Хто ж тоді, як не ми, брати?!!
9 червня 2013р. Аскольд Лозинський