Світовий Конґрес Українців при ООН
Структури ООН
ХХ століття відзначилося, зокрема, двома світовими війнами, та, разом з цим, намаганням світового товариства влаштувати інституції, щоби запобігти конфліктам. Після Першої світової війни Президент США Вудров Вілсон ініціював оформлення Ліги Нації, одначе навіть самі США не включилися до неї і ця Ліга виявилася не вдалою. Тому, ще в час Другої світової війни знов Президент США, тим разом Френклин Рузвельт ініціював нову інституцію під назвою Обєднані Нації яка, фактично, оформилася кілька місяців після смерті Рузвельта вже після війни у Сан Франсіско.
Деякі історики вказують, що власне задля погодження вступу Совєтського Союзу до ОН, Рузвельт на конференції у Ялті на початку 1945 року віддав Сталіну Східну Європу. Правда Сталіна не потрібно було дуже переконувати так довго як він бачив користі для себе у новій структурі. Він запевнив собі додаткові голоси участю УРСР і БССР у формі держав членів.
Мабуть слід хоч коротко згадати, що у той час українська діаспора у США, зорганізована уже в Українському Конгресовому Комітеті Америки вислала неофіційну делегацію на конференцію в Сан Франсіско та видала Меморандум для делегації США вказуючи зокрема, що УРСР у жодному відношенню не заступає інтереси українського народу, що Україна є поневолена та що нова міжнародна структура повинна зайнятися також долею поневолених націй.
У кожному випадку ця інституція ООН існує досі з більшими чи з меншими успіхами. ООН намагається вдержати міжнародний мир і безпеку. Це основна ціль. Для цього ООН застосовує засоби колективної ефективності та відповідальності, щоби запобігти чи віддалити небезпеку для миру, а також припинити акти агресії чи порушення миру мирним шляхом та, згідно з засадами справедливості та міжнародного права, лагодити чи бодай впливати на міжнародні конфлікти, чи обставини, які можуть довести до порушення миру.
Також ООН намагається запровадити товариські відносини між державами на основі принципів рівноправності та власного виявлення народів, запровадити міжнародну співпрацю по розв’язанню міжнародних проблем економічного, соціального, культурного чи гуманітарного характеру. ОН просуває та заохочує пропагування людських прав та основних свобод без огляду на расові, статеві, мовні чи релігійні різниці.
У розділі 2 Хартії ООН знаходяться параграфи, які служать заспокоєнню держав-членів ООН і мабуть тому зводять ООН інколи до меншої ефективності, але натомість уможливлюють довготермінове існування цієї інституції та, щонайменше, якусь працездатність. У цьому розділі знаходиться параграф 1:”Організація заснована на принципі суверенності всіх її членів” та параграф 7: “Нічого у цьому Чартері не уповноважує ООН втручатися у справи котрі є в основному у внутрішній юрисдикції даної держави…” До ООН належать понад 190 країн.
При ООН працює Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОК). Ця Рада має доручення готовити або ініціювати наукові дослідження та повідомлення , щодо міжнародних економічних, соціальних, освітніх, оздоровчих та інших справ як рекомендації для Генеральної Асамбдеї ОН, для держав-членів ОН та спеціалізованих агенцій ООН. Між рекомендаціями окремо у Чартері вичислено “поширення пошанування та відзначення людських прав та основних свобод для всіх.” В ЕКОСОК передбачається також і консультації від неурядових організацій. Сьогодні таких при ЕКОСОК у статусі консультантів працює понад три тисячі.
Мабуть корисним для нашої дискусії було б звернути окрему увагу на орган ООН якому особливо і претензійно призначено займатися розвитком та захистом людських прав, Бюро високого комісара людських прав з осідком у Женеві та бюром у Ню Йорку. Тому, що це бюро було оформлене щойно 20 грудня 1993 року, важливо підкреслити, що важливі документи та домовлення, які мають безпосереднє відношення до цього питання були прийняті п’ядесять років раніше. Власне у цій прірві чи затриманні між документами та втіленням, тобто покликання органу для втілення є основна проблема чи загадка ефективності ООН. У 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Універсальну декларацію про людські права, а фактично це питання щодо людських прав знаходиться у основному чартері ООН ще з 1945 року у Розділах 1, 13 та 55.
До речі Бюро знаходиться у відносно залежному (тобто не незалежному) положенню. Ясно, що його оформлення, яке затягнулось так довго говорить дуже багато, тобто що від декларацій до дій є інколи дуже далеко. Це затягнення загострене тим більше зволіканням держав, які до цього питання не ставились чесно, щоби не пошкодити власній внутрішній політиці. Остаточно навіть коли держави-члени погодилися на цей механізм втілення, вони застерегли собі різні вектори нагляду, що до великої міри допровадило Бюро до неефективності.
До 2006 року безпосередній нагляд над Бюром мала Комісія людських прав, яка складалась з 53 членів обраних ЕКОСОК, а від 2006 року Рада людських прав. Що змінилося? Змінилася назва та виборчий регламент особового складу. Це були наслідки гострої критики зі сторони двох Генеральних секретарів ООН, а також самих Високих комісарів, а мабуть найбільше наслідки критики держави-члена (США) яка платила велику частину бюджету ООН. За історію Бюро від 1993 до 2013 років, тобто перших 20 років, представники таких країн служили у ролі високих комісарів: Еквадор, Ірландія, Бразилія, Гаяна, Канада і Південна Африка. Критика супроти Комісії була та, що до Комісії належали представники держав, які самі грубо порушували людські права, а обирали високими комісарами в основі представників мало впливових держав.
Мабуть не треба повертатися до аналізу складу членів колишньої Комісії, щоби зрозуміти цю критику, а також збагнути чи є велика різниця між складами колишньої Комісії і сьогоднішньої Ради. Краще застановитися над актуальною Радою, до якої належать представники 47 держав, які обираються що три роки Генеральною асамблеєю ООН. Представник України був членом Ради від 2008-2011 років. У складі Ради 2013 року знаходяться, між іншим, такі відомі порушники людських прав як Російська Федерація, Китай, Куба, Лівія, Ангола, Саудівська Аравія та багато інших. Правда, Генеральна асамблея має право голосуванням двох третин більшості Асамблеї позбавити члена Ради у правах і привілеях, якщо виявиться, що держава, представник якої служить у Раді на час цього терміну, постійно, систематично та грубо порушує людські права. Тому і Лівія тоді, коли Момар Кадафі всіма силами боронився від поразки та вбивав противників без огляду на стан чи то військовий, чи жінка, чи дитина, була завішена. Одначе Росії чи Китаю мабуть не грозить подібне, бо все ж таки ці держави є постійними членами ради Безпеки ООН, фактично найвищого та найбільш впливового органу ООН.
Документи ООН
Між найважнійшими основними документами прийнятими Генеральною Асамблеєю та кваліфікованою кількістю держав-членів ООН, які діють досі, є два, які були прийняті Генеральною асамблеєю ООН майже одночасно, тобто у двох днях, 9-10 грудня 1948 року. Багато пізніших документів у формі домовлень між державами випливають з цих двох. Ці два документи це: Конвенція Запобігання та Покарання Геноциду (далі Конвенція Геноциду) та Універсальна Декларація Людських Прав (далі Декларація прав). Ці два документи повязані не тільки часово, але суттю змісту та духу.
Бути приналежним до даного народу це одне з основних людських прав. Так і написано у розділі 15 Декларації:
“1. Кожна людина має право на національність.
2.Ніхто не може бути позбавленим своєї національності безпідставно або
бути відмовленим у праві змінити свою національність.”
Це повязання концепції геноциду з концепцією захисту людських прав мабуть і пояснює майже рівночасне схвалення обох документів, одного-щоби запобігти та покарати, напевно, найтяжче порушення людських прав та другого- щоби унапрямити світове товариство у русло чутливості та пошанування людини та націй, для того, щоби не було геноцидів.
У Декларації прав чітко вписано на самому початку, що визнанн я гідності та рівності прав всіх членів людської родини це основна підстава свободи, справедливості та миру в світі. Далі пригадка чи опімнення в Декларації, що зневага людськими правами історично закінчувалась варварськими актами, що здивувало совість людську. Влаштування світу у якому людство користується свободою слова, совісті та свободою від страху і злиднів це найвище стремління людської істоти. Декларація прав висунула при цьому дві основні концепції спокою і миру у світі: запобігти потребі протистояння людини проти насильства і переслідування, тим що людські права захищені законом, а також пошанування людських прав як гарант приятельських взаємних відносин між народами.
Крім права вибирати власну національність Декларація прав окремо окреслює для захисту такі права людини: на життя, свободу; захист особи від невільництва, від тортур, від жорстокого або пригноблюючого трактування; на рівноправність перед законом, на припущення невинності при підозрюванню щодо злочину; захист від безпідставного арешту, затримання чи заслання; на справедливе і публічне переслухання перед незалежним та неупередженим трибуналом для встановлення прав, обовязків та розгляду кримінального обвинувачення; на захист від втручання у приватне життя, родину, дім, коресподенцію та від нападів на власну честь чи репутацію; на вільне просування та мешкання в рамках власної держави, а також на виїзд та повернення; на азиль у другій державі як захист від переслідування; на подружжя та запровадження родини без огляду на расу, національність чи віросповідання; на власність маєтку особистого або комунального; на свободу совісті, думки, слова та віросповідання; на зібрання та асоціювання; на участь в урядуванню державними установами; на соціяльне забезпечення, працю та відпочинок; на освіту та розвиток культури.
Конвенція геноциду не витворила концепції геноциду. В преамбулі вказано, що геноцид є злочином згідно з міжнародним правом і суперечить духові та намірам ООН, а також є осуджений цілим світом. Правда до того часу відносились до цього поняття терміном “злочин проти людства” як на Нюренберзському процесі. Конвенція геноциду прямо
окреслила поняття злочину чітко, а також зафіксувала термін “геноцид” як злочин та поширила поняття. Основне поширення було у визнанню, що геноциди відбуваються не тільки у часі міжнародної війни, але також у часі миру.
Саме окреслення чітко окреслило різні дії які є скоєні з наміром знищити в цілості або частинно національну, етнічну, расову чи релігійну групу: вбиваючи цю групу; спричинюючи серйозну тілесну або умовну шкоду членам цієї групи; тенденційно влаштовуючи для даної групи обставини для її фізичної ліквідації в цілості чи частинно;
встановлюючи умовини з наміром стримати породи в даній групі; та насильно передаючи дітей даної групи іншій групі. Рівнож Конвенція зясовує, що це злочин без терміну часового задавнення та не уважається політичним для розгляду екстрадицій, хоча має відношення до державних чиновників включно з головами.
Дуже важливим фактором у зрозумінню обмеження цієї Конвенції полягає у застереженнях держав членів ООН, багато з яких у час прийняття Конвенції мали колонії або расистські закони. Тому Конвенція специлізувала своє відношення тільки до тенденційного фізичного
знищення. Насильні асиміляційні процеси чи пряме знищення культури не були окреслені Конвенцією як злочини. Також намагання включити у Конвенцію політичні, економічні чи соціальні групи не пройшло у голосуванні. Одначе прийняття Конвенції яка проголосила геноцид найтяжчим порушенням людських прав відкрило дорогу до документу прийнятого вже наступного дня – Деклярації про людські права де говорилось про ці справи хоча не у кримінальному відношенню.
Тобто Конвенція геноциду окреслила страшний злочин, очевидний для усіх хоча до того часу не окреслений, та подала деякі основи кримінанального процесу, відкрила можливість екстрадиції, передбачила та відкинула аргумент політичного захисту державних чиновників, вказала на потребу державних і міжнародних трибуналів, та завіяла деякі звичайні оборонні аргументи типу про задавнення справи. Проблема
трибуналу досі не завершена навіть з оформленням у 2002 році Статуту Міжнародного Кримінального Суду.
Геноцид окреслений Конвенцією таким крайнім злочином, що голови держав
які мали застереження або прямо боялись, що їх можуть за правилами Конвенції судити в майбутньому за порушення людських прав погодилися опісля прийняти Деклярацію прав, але без кари за злочин, інакше їх можуть підозрювати у геноцидах. Деклярація прав не окреслює порушення людських прав злочином, а тільки служить намрямним для майбутньої діяльності.
Конвенція геноциду була революційним кроком в історії міжнародних відносин та сконцентрувала увагу менш демократичних державних чинновників на питанні порушення людських прав. Обидва документи стали поголошенням механізму унормування більш чи менш цивілізованої та правової поведінки для державних чинновників для котрих ці концепції були зовсім чужими.
Історія СКВУ(СКУ)
Від 12 по 19 листопада1967 року представники українських громад з Північної та Південної Америки, Західної Європи та Австралії зібралися разом у Нью-Йорку, щоб утворити головну світову координаційну надбудову, яку назвали Світовий Конґрес Вільних Українців. Щоб підкреслити, що привело цих людей разом, Перший Світовий Конґрес Вільних Українців закінчився виявом єдності та солідарності з братами й сестрами на Рідних Землях – масовою Маніфестацією Волі у найбільшій арені міста Ню Йорку- Мадісон Сквер Ґарден.
За наступні майже двадцять п’ять років СКВУ був сяйвом надії за волю українського народу. Ним пишалися українці діаспори, а також на нього покликалися борці за національні та людські права в України. Для прикладу можна навести уривок з Звернення до ООН Українського національно-визвольного руху в справі української самостійності з 1979 року:
“За межами т. зв. СРСР Україна має велику діаспору з широкою мережею політичних організацій, що об’єднані у всесвітню централю — Світовий Конгрес Вільних Українців. Задля успішної реалізації поставлених у цьому документі проблем, ми представники Українського Національного Визвольного Руху, що нижче підписалися, уповноважуємо президента СКВУ здійснювати весь комплекс дипломатичної та іншої праці, що виявиться необхідною для виходу України з т. зв. СРСР і створення самостійної української держави.”
Від проголошення незалежності в 1991 році, СКВУ, а згодом від 1993 року Світовий Конгрес Українців старається розвивати та демократизувати ту волю у теперішній незалежній Україні та нести допомогу кожній частині світу, де проживають українці. До сьогоднішнього дня СКУ залишився з’єднаним голосом української громади за межами України.
Сила та життєздатність української нації завжди були критерієм СКВУ/СКУ. Причиною успіху завжди була любов до своїх людей та рідної землі, а також далекоглядність основоположників, яка забезпечила механізм договорюватися, а не просто переголосувати і спільно діяти у важливих питаннях.
На сьогодні близько двадцяти мільйонів українців проживають за межами України. Коли впала Залізна Завіса, незалежність та демократія нашої рідної країни додала нового значення зусиллям української діаспори. Вона сьогодні не тільки життєздатна, а й зростає і розвивається, на жаль інколи коштом емігрування українців з рідних земель, шукаючи кращих економічних можливостей. Членство та сітка зв’язку охоплює українські громади більш, ніж у сорока країнах. Технологія забезпечує щоденний зв’язок з кожною з них.
На протязі років СКВУ/СКУ утворив різні постійні ради і комісії, які виконували і виконують багатогранні та різні цілі: Світова Рада Суспільної Служби, Комісія Людських та Громадянських Прав, Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада, Світова Наукова Рада, Українська Світова Кооперативна Рада, Комісія Спорту, Рада для Справ Культури, Конференція Українських Молодечих Організацій, Світова Рада Організації Об’єднаних Націй, Комісія Боротьби проти Торгівлі Людьми, Комісія Допомоги Українським Громадянам за Кордоном, Світова Рада Засобів Масової Інформації, Міжнародна Комісія Голодомору та інші.
Участь СКВУ в ООН була предметом дискусій вже на І Конгресі СКВУ в 1967 році в Ню Йорку. Одначе серйозна, тобто ділова практична дискусія на цю тему відбулася на ІІ Конгресі. Конгрес у 1973 році у Торонто доручив Президії Секретаряту встановити “постійне бюро оборони людських прав в осідку Обєднаних Націй в Ню Йорку”.
З днем 1 серпня 1975 року відкрито у Ню Йорку Бюро СКВУ яке мало завдання інформувати, зокрема, постійні представництва держав-членів до ООН про порушення людських прав в СССР, а зокрема в УРСР. Керівники Бюра приймали участь у пресових конференціях для кореспондентів при ООН. Бюро видавало пресові повідомлення Інформаційній Службі СКВУ для інформації української спільноти, а інколи і для чужинців.
19 грудня 1975 року внесено формальне прохання до Бюра Публічної Інформації (БПІ) ООН, щоби СКВУ одержав статус неурядової організації при БПІ. Тут слід вияснити, що БПІ ООН існує для того, щоби інформувати неурядові організації про діяльність ООН. Членство неурядової організації при БПІ не найнижчий рівень приналежності неурядової організації до ООН. Члени при ЮПІ не мають права консультувати. 1 травня 1976 року одержано негативну відповідь у якій подано “політика Бюра Публічної Інформації не дозволяє реєструвати неурядові організації, які репрезентують дисидентські погляди і висловлюються в своїх публікаціях проти держав-членів ООН.”
На прохання СКВУ, БПІ розглянуло поновно аплікацію, але з тим самим результатом. У цьому випадку БПІ подало ширшу відповідь, що аплікацію переглянуто на найвищому рівні і відкинуто з трьох причин: 1) неурядові організації повинні цікавитися проблемою прав людини у загальному міжнародному аспекті, а не з перспективи одної національності; 2) цілі неурядових організацій мусять бути згідні з Хартією ООН, яка закликає до дружніх співвідношень між націями; 3) деякі публікації СКВУ не обороняють цілей ООН, що вказує на нездібність СКВУ піддержувати ООН.
Ще зроблено численні старання з сторони СКВУ одержати піддержку урядових місій при ООН, дві держави старалися допомогти, навіть звернулися до Генерального Секретаря ООН Курта Вальгайма, одначе не вдалося добитися успіху.
Бюро СКВУ у Ню Йорку також старалось про пресову акредитацію при БПІ, спершу одержало тимчасові акредитації для керівника бюро представляючи один з українських діаспорних часописів “Свобода” , шукаючи спільно з БПІ пресової назви для Бюра СКВУ, яка не викликала б протест Постійного Представництва СССР чи УРСР. Згодом устійнено назву “Міжнародна Пресова Служка “Вісті””, але і це не дало належної акредитації. Керівники і допоміжні сили Бюра СКВУ в Ню Йорку прямо діяли на підставі особистих тимчасових акредитацій на 120 днів, що з вигашенням відновлялося. Так Бюро діяло ще кілька років.
Щойно 30 травня 2001 року СКУ поновно подав прохання до ООН, цим разом з вищими амбіціями до Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОК), щоби зареєструвати його як неурядову організацію у консультативному відношенні. ЕКОСОК попросила цілу низку додаткових документів, які були представлені разом з листом підтримки від Постійного Представництва України до ООН. Комісія неурядових організацій при ЕКОСОК, 17 січня 2003 року, вирішила рекомендувати для ЕКОСОК прийняти СКУ, що і відбулося формально у квітні 2003 року. Часи змінилися.
(далі буде)
26 лютого 2013 року Аскольд Лозинський
