Спогад про доктора Ларису Кий
Швидкоплинний час ніколи не зітре у нас спогадів про доктора Ларису Кий.
Вона була і залишається у нашій памʼяті яскравою зіркою у сузірʼї найкращих представниць і представників української світової діаспори.
Вона щиро і віддано служила Україні.
Боролась за встановлення державності України, а після здобуття Україною суверенітету активно її розбудовувала.
Її довголітня 25 -річна волонтерська праця на посаді Президента Злученого Українського Американського Допомогового Комітету ознаменувалась значною і різноманітною гуманітарною допомогою Україні.
Пріоритетом її діяльності було надання допомоги освітнім і медичним закладам, тяжко-хворим дітям, пораненим воїнам, одиноким людям похилого віку.
У 90- ті роки при переході навчання українською мовою в освітніх закладах не вистачало україномовних підручників. Робота вчителів була схожа на театр одного актора.
При сприянні д-ра Лариси Кий в Україну з Німеччини надійшли контейнери з різографами, які оплатив світлої памʼяті Григорій Малиновський, громадянин США.
150 копій за хвилину роботи одного різографа значно зменшило проблему.
Розуміючи роль освіти для молодої держави, разом зі своєю славною родиною, пані Лариса фінансово допомогала у відродженні Києво-Могилянської академії, передруку творів Ольги Мак, друку творів відомої сучасної письменниці і поетки Галини Кирпи, виданню пісенного Кобзаря.
Приділяючи увагу вихованню національної свідомості молоді, вона підтримувала і ініціювала проекти цього напрямку.
Маючи світлий розум і добре серце, вона приймала раціональні рішення з метою якнайшвидшого надання допомоги тяжкохворим і пораненим, людям похилого віку.
Не одне дитяче життя, і життя дорослих будо врятоване завдяки її участі.
Дізнавшись про велику потребу в інвалідних візках аона знайшла їх у Китаї.
Григорій Малиновський і його сестра, світлої памʼяті, заплатили за них.
Пані Лариса особисто вручала візки в Чернігові, Житомирі, Києві, Івано-Франківську, Вінницькій, Сумській та Львівських областях.
Інваліди роками не були на свіжому повітрі, живучи на п’ятих поверхах у будинках без ліфтів. Пані Лариса разом з працівниками соціальних служб виносила на своїх руках візки з першого на пʼятий поверх у квартири інвалідів. Візки були зручними у користуванні, на відміну від українських, вони проходили через дверні отвори. Один з інвалідів у Чернігові пожартував, сказавши, що пані Лариса пересадила його з трактора на Мерседес.
Вона відчувала біль і страждання людей.
Під час її перебування у Києві перед канцелярією Філіалу ЗУАДКу стояла черга людей.
Одні приходили з проханнями допомогти, інші з подяками за допомогу.
Люди знали її і шанували.
У церквах їй співали многая літа, а у міністерствах і посольствах перед нею широко відкривали двері.
Знаючи історію України, українську літературу і культуру, вона дивувала співрозмовників так, що вони запитували, коли вона виїхала з України до Америки.
Одного разу її перебування в Києві співпало з поверненням з Канева групи обдарованих дітей, переможців конкурсу одного з проектів ЗУАДКу «Іду з дитинства до Тараса» Діти перед відправленням поїзду мали 2 години і знаходились у залі підвищеного комфорту на 2-ому поверсі вокзалу. Це дало можливість їм показати свої таланти у співі, декламаціі віршів перед пані Ларисою, позадавати їй питання про навчання і життя в Америці. І хтось з учнів спитав пані Ларису, чи любить вона співати? «Так. Співаю у церкві», «А чи можете заспівати українську пісню?”
І вона почала співати «Червону руту» Пісню підхопила вся група з 30 школярів. Це було зворушливо і стало подією на вокзалі.
У Сумському педагогічному університеті на зустрічі з студентами вона продекларувала вірш Василя Симоненка «Ти знаєш,що ти — людина?»
Вона мала тонку і поетичну душу, люди тягнулись до неї.
Час її перебування в Україні був насичений і регламентований.
Намагаючись особисто перевірити отримання гуманітарної допомоги і переконатись в обʼєктивності нових прохань, вона відвідувала військові госпіталі, навчальні заклади та лікарні у різних регіонах України.
Іі мужність захоплює.
Будучи вимогливою до себе і строгою до підлеглих, вона вміла розрадити людей у горі.
Під час Революції Гідності вона відвідувала родини загиблих із Небесної сотні, вручала їм фінансові допомоги і знаходила слова підтримки для вдів, матерів і осиротілих дітей.
Розрадою великою для поранених воїнів були її візити до військових госпіталів у м. Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові і інших містах.
Не завжди дороги була безпечними. В екстремальних ситуаціях пані Лариса не розгублювалась.
Вона не втратила рівноваги, коли у Сумах зимою із-за ожеледиці автівку занесло у кювет.
Не перестала літати, коли у одному із авіарейсів літак трясло, люди кричали, а вона спокійно сказала: «Молімося». Літак щасливо приземлився
Кинутий нею на землю пакет з їжею допоміг врятуватись від собак
у м.Дніпро при повернені до готелю з госпіталю ім.Мечникова.
Бажання оцінити ситуацію з метою надання допомоги на місці, ефективно її організувати, не зупинило її перед складною подорожжю до Маріуполя, Словʼянська, Волновахи.
До 2014 року з метою контролю за використанням гуманітарної допомоги, виїжджала до Донецька, Луганська, Бахмута, Словʼянська.
Вона була завжди з Богом. Любила малювати ікони, була безстрашною і творчою у бажанні допомогти пораненим воїнам на війні з російськими варварами.
У Єльському університеті був організований її стараннями семінар для психологів з України, які отримали знання з надання допомоги військовим з посттравматичним стресовим розладом і поширили ці знання серед колег.
Її проекти на благо України були грандіозними.
За віддану працю на благо України вона отримала багато нагород від державних органів і організацій, української церкви, серед них — Орден княгині Ольги III-го ступеня.
Високі дерева вітер ламає першими.
Сумно і гірко писати про неї у минулому часі.
Доктор Лариса Кий назавжди залишиться у нашій памʼяті і наших молитвах як гідний приклад служіння Україні, родині і Богові.
Вічна їй памʼять.
Віра Принько,
липень, 2025 р.
