«Замах на незнищенне…». Продовження допису про Львівський псевдособор 1946 року. (80 років тому)

Продовження допису «Замах на незнищенне…» про Львівський псевдособор 1946 року. (Частини 1 і 2 опубліковані 7 та 8.09.2026 р.)

3. Фантасмагорія абсурду, нікчемности та неспроможности

Театральний водевіль під назвою «церковний собор» був благенькою спробою бодай клаптиком фігового листочка «процедури та законности» прикрити відвертий розбій, який до права (цивільного чи церковного), традиції чи, назагал, здорового глузду не мав найменшого стосунку. Абсолютно все, що творилося в період підготовки й проведення цього водевілю й довгі десятиліття опісля, з якої б точки зору його не оцінювати, було протизаконним та злочинним. Інакше кажучи, йшлося не про церковний акт, а лише про інсценізовану легалізацію вже вчиненого державного злочину.

Відразу при розгляді цієї проблеми постає питання: як коректно оцінювати події щодо УГКЦ у період 1945-1989 років – через призму радянського державного права чи через внутріцерковне правове поле? Оскільки діяльність будь-якої релігійної спільноти регламентується найперше її внутрішніми розпорядками та законами, але дозвіл чи заборону на цю діяльність даються державою, то очевидно, що треба застосовувати обидва підходи одночасно. На цьому ґрунті відразу ж виникає протистояння двох правових площин, де кожна вважає свій пріоритет найвищим. Тобто Церква наполягає, що її право на існування походить від Бога, і її підпорядкування державним законам є правомірним (допустимим) до межі, поки ці закони не суперечать Божій правді; натомість держава вважає Церкву тільки релігійною організацією, і якщо вона офіційно не дозволена (через реєстрацію), то її діяльність є порушенням державного закону. В даному питанні оцінка подій 1946-го та подальших років з точки зору церковного права є винятково важливою для підтвердження легітимности катакомбної УГКЦ; натомість навіть радянське право дає можливість виявляти механіку переслідувань і те, як держава використовувала право як інструмент терору.

В більшовицькій імперії від початку її існування Декретом РНК РРФСР «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (5.02.1918), який згодом перекочував в усі радянські конституції, визначено правовий статус релігійних організацій. Парадокс цього та всіх подальших законодавчих актів полягав у тому, що на практиці «відокремлення» використовувалося не для окреслення відповідними рамками поля діяльности Церкви (релігійної організації), але для позбавлення її будь-якого юридичного захисту, а також як інструмент для тотального контролю й підпорядкування Церкви своїй владі через систему дозволів. У випадку, якщо режим не міг ефективно контролювати чи повністю підпорядкувати собі Церкву, розцінював її як «ідеологічно ворожу», то, відповідно до радянських законів, вона заборонялася, ліквідовувалася або «саморозпускалася». Оскільки УГКЦ (в особі найперше всього єпископату, а також більшости духовенства) відмовилася добровільно «самоліквідовуватися», то режим оголосив її поза законом, і через призму кримінального кодексу СРСР будь-яка діяльність катакомбного священника (навіть невинна молитва на приватному помешканні) кваліфікувалася як злочин «антирадянської агітації». Очевидно, що такий правовий режим та відповідні дії радянської влади були інструментом державного терору, і це – поза тим, що радянське законодавство в цій сфері було грубим порушення міжнародного права та основоположних принципів свободи совісти та прав людини.

В контексті внутрішнього канонічного права організований у 1946 році так званий «собор» є «nullius momenti», тобто з латинської – «неважливий», «нікчемний», «такий, що не має значення». Іншими словами його можна означити «канонічним фантомом». Тезово це спирається на такі ключові аргументи:

1. Згідно канонічного права, встановлених Вселенськими соборами церковних законів, Собор є легітимним тільки тоді, коли він скликаний єпископами та його перебігом управляють єпископи – на псевдособорі не було присутнім жодного єпископа УГКЦ. Без єпископів будь-які зібрання священників та мирян не мають статусу собору. Ще в квітні 1945 року митрополит Йосиф Сліпий та вся ієрархія були заарештовані та на час проведення псевдособору перебували в радянських тюрмах. Тому сам «собор» та всі ухвали були незаконними або канонічно нікчемними.

Це розуміли куратори від НКВС та організатори з членів «ініціативної групи», тому, щоби надати «собору» бодай видимість канонічности, 24 лютого 1946 у Володимирському соборі Києва священник УГКЦ Антоній Пельвецький, а 25 лютого священник Михаїл Мельник були хіротонізовані на єпископів РПЦ. Однак після цієї хіротонії вони до УГКЦ вже не належали, тому не мали канонічного права вчиняти будь-які дії та ухвалювати рішення в уже «чужій» для них Церкві.

2. На псевдособорі були присутні примусово зігнані дві сотні священників УГКЦ та декілька мирян. Збори невеликої групи пресвітерів, навіть за умови, якщо на них вони прибули добровільно, не мають права ухвалювати рішення про зміну юрисдикції усієї великої Церкви, а тим більше про скасування Унії 1596 року. Це є грубим порушенням єпископського устрою Церкви, й подібні дії підпадають під категорію схизми.
3. Гавриїл Костельник був призначений главою УГКЦ з правами митрополита не законним митрополитом чи Апостольським Престолом, але радянським режимом. Подібно режимом були надані «повноваження» членам «ініціативної групи» на управління Церквою. Згідно цивільного радянського законодавства режим міг зареєструвати чи відмовити у реєстрації УГКЦ, але не призначати їй управління. Радянське право не передбачало процедури (норми), за якою державний орган міг наділяти священника владою над іншими священниками. Тобто радянський режим не просто перевищив повноваження та порушив власний закон, але здійснив рейдерське захоплення, створивши всередині Церкви тепер уже державну (а не релігійну) структуру, якій передав управління Церквою. З боку самого Костельника та членів «групи» їхні дії були узурпацією влади (самовільним привласненням юрисдикції), оскільки церковною владою вони не були наділені повноваженнями делегованими (накиненими) їм владою світською. Відповідно всі їхні дії та рішення від початку були юридично неіснуючими, оскільки вони не мали влади управління.
4. «Делегати» псевдособору не проходили легітимної процедури обрання відповідно до канонічного права, а отже канонічно нікого не представляли – ні духовенство, ні вірних. Формально на цьому зібранні вони були приватними особами. Ба більше, на засіданнях були сторонні особи – офіцери радянських спецслужб та представники іншої релігійної організації (РПЦ), – які своєю присутністю перетворили це дійство щось на кшталт зборів чи конференції.
5. Законна ієрархія УГКЦ – митрополит та єпископи – хоча й перебували в ув’язненні, не втратили повноти своєї влади. У церковному праві позбавлення свободи чи фізична ізоляція єпископа не означає втрати ним його єпископської юрисдикції. Відповідно жодні сторонні особи – чи то окремі священники, чи випадкові делегати, чи тим більше світська влада – не можуть перебрати на себе повноваження законної церковної ієрархії та ухвалювати рішення від імені всієї Церкви. Будь-які постанови, прийняті без участи законних єпископів, які продовжували залишатися носіями повноти влади в Церкві, є канонічно неправомочними та нікчемними.
6. Порядок денний «собору» був розроблений і затверджений не церковною владою, але працівниками середнього рангу відповідного управління НКДБ УРСР.
7. Переважна більшість «делегатів собору» попередньо була застрашена слідчими НКДБ-МДБ, перед ними був поставлений ультиматум вибору між зрадою та смертю; вони перебували під впливом «metus gravis» (важкого страху). А будь-яка дія, вчинена під тиском важкого страху, є недійсною «за самим правом», бо відбулася проти свобідної волі людини. Через страх режим примусив заручників до апостазії (відступництва), і тому всі їхні «схвалення», голосування, формальні підписи чи інші дії апріорі ще до ухвалення були юридично нікчемними.
8. Берестейська Унія 1596 року була міжнародним та міжцерковним договором, скріпленим папськими буллами. Розірвати договір подібного статусу можуть або сторони, які його укладали (Апостольський престіл та єпископат УГКЦ), або Вселенський Собор. Приватне зібрання чи конференція групи священників та сторонніх осіб є неспроможною в цьому питанні ухвалити якесь рішення. До її компетенції належить право висловити лише власну приватну думку – і не більше.
9. Усе беззаконня псевдособору творилося за безпосередньої та діяльної участи ієрархії РПЦ. Відповідно до канонічного права РПЦ як помісна Церква не мала права втручатися у внутрішні справи іншої помісної Церкви, а тим більше такої, яка перебуває (на відміну від неї) в євхаристійній та канонічній єдности з Вселеньською Церквою, є живою частиною Вселенської Церкви.

Виходячи з наведених аргументів, Львівський псевдособор 8-10 березня 1946 року не був релігійним актом чи легітимним Собором, а лише, як кому до вподоби, псевдособором, «юридичним фантомом», театром абсурду, збіговиськом, водевілем чи таке інше. Фактично це була спецоперація НКВС-МДБ – і не більше, а церковна форма її реалізації була лише зовнішньою декорацією цієї політичної операції. Таким чином Львівський псевдособор 1946 року був позбавлений легітимности одночасно у трьох вимірах: моральному, канонічному та юридичному.