Соломія Крушельницька – оперна і камерна співачка, вже за життя визнана найвидатнішою співачкою світу (150 років тому)
150 років тому:
23.09.1872 – у с. Білявинці на Тернопільщині в шляхетській священничій сім’ї народилася Соломія Крушельницька, оперна і камерна співачка, педагог, вже за життя визнана найвидатнішою співачкою світу. Навчалася в Тернопільській школі товариства «Приятелі музики», Тернопільській класичній гімназії. Для продовження навчання у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства (1891-1893) батько, будучи незаможнім сільським священником, змушений взяти кредит у банку. Дебютувала студенткою у квітні 1893 на сцені Львівського міського театру Скарбека, який вважався третім за величиною в Європі. В той час у Львові гастролювала відома італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка побачила талант Соломії і порадила продовжити навчання в Італії. І знову постало питання, тепер значно більших коштів. Галицькі урядові установи відмовили у виділенні стипендії на навчання, тож батько знову змушений брати позику в банку у сумі 2000 золотих – велетенські для провінційного священника кошти.
Вдосконалюючи майстерність у Мілані в театрі «Ла Скала» (1893-1893), раптом виявилося, що природа її голосу не мецо-сопрано, як помилково вважали у Львівській консерваторії, але лірико-драматичне сопрано. А це означало, що навчання треба розпочинати наново і лише надлюдська працездатність і сила волі застерегли співачку від зневіри – щодня по 5-6 годин занять музикою і співом, а відтак ще й лекції з акторської гри. В цей час вивчала також композицію і пробувала писати власну музику, проте невдовзі відмовилась від цього наміру і присвятила себе виключно співу.
З 1894 почала професійно співати спершу на сцені Львова, а з часом найпрестижніших театрів Італії (Мілан, Турин, Неаполь, Палермо, Трієст, Кремона та ін.), Франції, Іспанії, Португалії, Польщі, Австрії, Московії (Петербург, Одеса), Єгипту, Алжиру, Бразилії, Аргентини, Чілі та інших. Її сценічними партнерами були знамениті співаки Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Адам Дідур, Олександр Мишуга, Олександр Носалевич, Ян Решке, Тітта Руффо, Федір Шаляпін, Владислав Флоріанський та інші, диригентами – Артуро Тосканіні, Леопольдо Муньйоне, Клеофонте Кампаніні, Ріхард Штраус. Скупий на похвалу Тосканіні називав Соломію неперевершеною співачкою. 1904 натхненно заспівавши партію Чіо-Чіо-сан, порятувала оперу Джакомо Пуччіні «Мадам Батерфляй», яка три місяці перед тим зазнала нищівного фіаско – сім разів захоплена публіка викликала виконавців і композитора на сцену. Не зупиняючись на досягненому, захопилася творчістю Ріхарда Вагнера, музичні партії якого вважались винятково складними і були небажаними для вокалістів італійської школи. Щоби опанувати кардинально відмінні від італійської німецьку манеру і стиль виконання, на яких не один італійський виконавець за її висловом «скрутив собі карк», співачка продовжила навчання у Відні. Всього через кілька місяців стала однією з найкращих виконавець партій Вагнера, навіть серед видатних німецьких співачок. За оцінкою знаного критика Рінальдо Кортопассі на початку ХХ століття в світі було лише четверо неперевершених мужчин-співаків – Баттістіні, Руффо, Шаляпін і Карузо і тільки одна жінка – Соломія Крушельницька – не поступалася їм у виконавській майстерности. Вона була настільки популярною в світі, що 1910 співачку запрошено виконати державний гімн на 100-річчі святкувань державної незалежности Аргентини. А завдячувала світовому визнанню неймовірній працьовитості та дарованим Богом талантам – оперну партію самостійно вивчала за 2-3 дні, розмовляла і співала сімома європейськими мовами; загалом освоїла понад 60 оперних партій.
Проте насичене творче життя приносило й неприємні несподіванки. Близько восьми років її імпресаріо польський шляхтич Карницький, чоловік безчесний та користолюбний, коштом співачки сам вів розкішне життя, та ще не шкодував чужих грошей на дружину й доньку. Врешті почав розпускати плітки, що вона нібито є його позашлюбною дочкою, тож контракт з ним довелось розірвати. Значно більше переживань і неприємностей спричинила шовіністична українофобська частина польського суспільства. Соломія повсюди відкрито декларувала себе українкою, пишалась своїм етнічним походженням і за жодних умов навіть уявити не могла, щоби покинути свій народ і перейти до «більш цивілізованої», як вважали себе поляки, нації, тобто полонізуватись. Спершу польська критика почала закидати їй італійську манеру виконання і неповагу до професора Львівської консерваторії, який (помилково) ідентифікував її голос як мецо-сопрано. Потім преса опустилась до звинувачень співачки у тому, що заробляє більше за інших виконавців, що не хоче співати польською мовою, не любить музики польського композитора Монюшка, навіть в тому, що не «засвітилась» в жодному інтимному скандалі, а це мовляв сексуальне збочення та інші нісенітниці. Соломія намагалась вияснити варшавській публіці безпідставність таких закидів у відкритому листі, проте це було марним. Цим листом вона зовсім не намагалась підлеститись до публіки від якої таки матеріально залежала, але відверто ще раз за маніфестувала власні цінності та переконання: «Моя національність усім відома: я її не змінювала ніде і ніколи без огляду на користі не зміню, хоч підлесливість та видавання себе кимось іншим іноді приносить користь». Це «українське вірую» спричинило вибух обурень польської псевдопатріотичної публіки. Врешті Крушельницька, попри прохання від адекватної частини суспільства і шанувальників її таланту не зважати і залишитись, все ж вирішила покинути Варшаву.
1910 вийшла заміж за Чезаре Річчоні, італійського адвоката, мера міста В’яреджо (чоловік помер у 1938). На їхній віллі гостювали найвідоміші оперні співаки. Соломія мала власний автомобіль, яким кермувала сама, що було незвичним у тогочасному світі. Багато подорожувала, відвідувала музеї, архітектурні та культурні цікавинки. Добре танцювала (навіть у віці під 70 років), так що під час виступів не потребувала дублерів. У 1920, на хвилі найвищої слави, покинула оперну сцену але продовжила виступати з камерними концертами. Концертуючи світом, завжди знаходила можливість для виступів в Західній Україні. Але де би не співала завжди включала до репертуару пісні українських композиторів та українські народні пісні. Не рідко, коли публіка не хотіла відпускати зі сцени, уже без оркестру сама сідала за рояль і від душі співала наймиліші серцю українські пісні. Одного разу коли Соломія перед імператорським двором виконала твір о. В. Матюка, московитський цар, гадаючи, що співачка не розуміє французької, запитав хто автор твору і на якій мові написані вірші, то співачка чистою французькою відповіла: «Мова – українська, мова нашого народу. А автор – великий галичанин Віктор Матюк». Любов до України поєднали її приятельськими стосунками з І. Франком, М. Павликом, Л. Українкою, М. Лисенком, О. Кобилянською, Н. Кобринською, Д. Січинським, О. Мишугою, М. Менцинським, В. Стефаником та іншими видатними українськими діячами.
У серпні 1939, незважаючи на перестороги друзів, приїхала до Галичини відвідати рідню й незабаром поза власною волею опинилась Радянському Союзі. Більшовицька влада відібрала в співачки приватний будинок, залишивши їй квартиру, в якій замешкала з сестрою Ганною. За часів німецької, а потім другої радянської окупації всесвітньо відома співачка та власниця великого маєтку в Італії перебувала у принизливих злиднях. При цьому повернутись до Італії їй уже не дозволяли. Врешті якось вдалося влаштуватись на викладацьку роботу у Львівській консерваторії як звичайний педагог. Але раптом виникли нові проблеми – у неї не виявилось консерваторського диплома й те, що є підданою Італії. Довелося відмовлятись від італійського громадянства, але й радянського не поспішали надавати. І лише 1948, коли написала заяву, що «добровільно» передає італійську віллу та все майно радянській державі їй милостиво вручили паспорт «ґражданіна Савєтского Союза». Радянська преса цинічно лукавила нібито сама співачка гаряче бажала за краще бути радянською людиною, аніж «італійською мільйонеркою». Відкритим залишається питанням чому не скористалась пертурбаціями часів німецько-радянської війни і не виїхала до Італії. У 1949 у Львівській філармонії, вже будучи важко хворою на рак горла, у віці 77 років востаннє заспівала перед публікою. 1951 їй присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а за місяць до смерти, після великих бюрократичних митарств, – звання професора. Померла у Львові 16.11.1952.
«Ледь не 80-річну, її змусили співати для отримання звання професора, яке прийшло майже в день смерті… Соломія Крушельницька, колишня велична красуня з королівською поставою, вийшла на сцену не такою, якою її звикли бачити на портретах. Згорблена літня дама, спираючись на палицю, почала співати. Це був чудовий голос, тільки в кінцях фраз інколи зривався, не вистачало віддиху. На «біс» вона сама сіла до фортепіано (була доброю піаністкою) і, як у старі часи, акомпануючи собі, співала українські пісні та романси. А потім встала і з уст її злетіло, як подих, «Гей, лети, павутиння» – ніжний політний солоспів Дениса Січинського про осінь життя». Стефанія Павлишин.
