90 років тому:
[П/П] 20.02.1936 – у с. Курів на Пряшівщині (тоді Чехо-Словаччина) народився Микола Мушинка (псевдоніми: Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко, Петро Ігорчук та ін.) – фольклорист, етнолог, культуролог, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф, українознавець, дослідник фольклору та культури русинів-українців Східної Словаччини.
У рідному селі, «інфікованому» на ґрунті невисокої освічености селян русофільством, ходив до москвофільської початкової школи, де вчителі намагалися нав’язати дітям любов до Московії та СРСР. Від 1947 навчався в російській гімназії у Пряшеві, де продовжував зростати у своїй «російськости». Перший логічний світоглядний злам відбувся коли в рідному селі жінки, які зібралися до їхньої хати прясти, попросили почитати щось із того, чого «в тому Пряшеві вчать». Коли хлопчина почав декламувати Пушкіна й Некрасова, то з присутніх ніхто його не зміг зрозуміти, але коли врешті перейшов до Шевченка, то, як згодом Мушинка згадував, – усі присутні почали плакати. Тоді, за його словами: «Я подумав: то який же я “русскій”, коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?».
Вищу освіту здобув в Інституті російської мови та літератури Карлового університету в Празі (1959), де під керівництвом професора Івана Панькевича долучився до вивчення фольклору південних лемків. Саме Панькевич посприяв в утвердженню юнака в українській ідентичности. Працівник Кабінету україністики Кошицького університету ім. П. Шафарика в Пряшеві (1960-1970). Навчався в аспірантурі Празького та Київського (1964-1966) університетів, кандидат наук (1967). На стажування до України був скерований з Празького університету через відсутність у Чехо-Словаччині фахівців з українського фольклору. Здійснив експедицію до Волинської та Рівненської областей для вивчення фольклору оптантів – русинів-українців, яких після Другої світової війни щедрими обіцянками великих земельних наділів і заможного життя радянські агітатори заманили переселитися в УРСР, на Волинь, у «покинуті» поляками «палаци». Проте, коли вони стикнулися з реаліями «радянського раю» і захотіли повернутися у рідні села, їх уже не випустили додому. Таке зацікавлення «чеха» виявилося небажаним для радянських ідеологів, тож його «переконали» змінити тему досліджень – з оптантів на Володимира Гнатюка як дослідника фольклору Закарпаття та його зв’язків з чехами і словаками.
У Києві заприязнився з шістдесятниками та правозахисниками – М. Коцюбинською, І. Світличним, Л. Танюком, І. Дзюбою та ін. На їхнє прохання перевозив самвидавну літературу до Пряшева, звідки через Югославію вона потрапляла на Захід. Очевидно, що як іноземний громадянин перебував під постійним стеженням кадебістських стукачів та провокаторів, тож не дивно, що під час чергового перетину кордону (12.1965) у нього було вилучено партію нелегальної літератури (12 текстів). Із загрозливої ситуації Мушинка зумів вивернутися завдяки винахідливости та волі щасливого випадку. Працівникам спецслужб він заявив, що навіть не підозрював, ніби література є забороненою (хоча таки ретельно її приховав), а віз її на замовлення директора Інституту марксизму-ленінізму Василя Капішовського для вивчення неопублікованих матеріалів, що стосуються українського питання. Коли ж представники органів зателефонували до Капішовського, той, не зрозумівши суті справи, але знаючи Мушинку, підтвердив, що справді просив його привезти такі матеріали. Мушинку виключили з аспірантури в Києві, а відкриту кримінальну справу передали до суду в Кошицях. Проте оскільки на вимогу кошицького суду радянською стороною так і не були передані як речові докази конфісковані самвидавні матеріали, суд не відбувся, а Мушинку Краєвий комітет Комуністичної партії в Кошицях покарав доганою.
Після придушення «Празької весни» та московської окупації Чехо-Словаччини (1968) звільнений з праці (1970) із забороною викладати та друкуватися. Працював пастухом, кочегаром, але продовжував наукову діяльність; друкуватися змушений був у США, Канаді, Франції, Югославії. Після падіння комуністичного режиму поновлений на роботі в Пряшівському університеті (1990). Захистив докторську дисертацію в Києві, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського (1992; диплом доктора філологічних наук № 1 в незалежній Україні). Дійсний член НТШ (1989), президент НТШ у Словаччині, професор УВУ в Мюнхені (1992), іноземний член Національної Академії наук України (1997), почесний доктор (Doctor honoris causa) п’ятьох українських університетів: Кам’янець-Подільського, Ужгородського, Національного університету «Острозька академія», Карпатського університету ім. о. Августина Волошина (Ужгород), Дрогобицького педагогічного університету. Голова Асоціації україністів Словаччини (1990), член Словацького етнографічного товариства при Словацькій АН, член Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат та Балкан.
Автор більше 200 наукових розвідок, близько 1000 статей, 350 рецензій та 50 книг з народознавства, літературознавства, мистецтвознавства. Значно прислужився справі пошуку та збереження архівних матеріалів української діаспори, зокрема частини архівів Музею визвольної боротьби України у Празі. Врятував збірку творів художника Івана Кульця (Прага), передав збірку творів Олекси Новаківського в дар Національному музею ім. Андрея Шептицького у Львові (2016), а архів поета Олександра Олеся подарував Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України (2018). Долучився до створення експозиції етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, відновлення могили та спорудження пам’ятника на могилі Гнатюка (Личаківський цвинтар). Наново відкривав із небуття твори забутих чи дискримінованих українських діячів, віднаходив та впорядковував їх могили. Зокрема, відшукав поховання командира УПА Степана Стебельського, Онисі Дурдуківської (дружина С. Єфремова), правника Станіслава Дністрянського. Ревно відстоював самобутність та українське коріння русинів-українців Східної Словаччини, всіляко поборюючи ідеологічну диверсію Москви під маркою політичного русинства.
Одружений, в шлюбі народився син Олександр. Помер у м. Пряшів, Словаччина, 2024.
«…і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння – там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім — русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь – це нинішня Україна, а русини – нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну… Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином – будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у XIX–ХХ століттях. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський літературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), у програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, – я підтримуватиму такий рух… Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть». Микола Мушинка.
