Слово до 30-річчя відновлення новітньої Української Держави

Існує вислів: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Євген Маланюк пише в ‘’Посланію’’ : ,,Як в нації вождів нема,тоді вожді – її поети’’.

Новітній День незалежності України відсвятковуємо з 16 липня 1991 року – через рік після прийняття Декларації про державний суверені… День незалежності України – це державне свято, яке було введено в пам’ять про прийняття Декларації про державний суверенітет, а пізніше – Акта проголошення незалежності. Дату прийняття останнього документа вважають датою утворення держави Україна в її сучасному вигляді, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України. Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (далі  – УНР) і Західно-Української Народної Республіки (далі  – ЗУНР) в одну державу. Внаслідок фатальних невдач Української революції 1917  – 1921 року державність зберегти не вдалося. І як результат, упродовж XX століття українці змушені були кількаразово відновлювати її в боротьбі. В умовах протидії російській агресії важливо говорити не тільки про 24 серпня 1991 року – подію, яка стала логічним завершенням боротьби українців за незалежність, а й про цілу низку історичних подій ХХ століття, що були визначальними для українського державотворення. Серед них: 22 січня 1918 року – проголошення IV Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки; 1 листопада 1918 року – день “Листопадового зриву”, українського повстання у Львові, за результатами якого проголошено ЗУНР; 22 січня 1919 року – проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР; 15 березня 1939 року – проголошення незалежності Карпатської України; 30 червня 1941 року – проголошення Акта відновлення української державності; 16 липня 1990 року – ухвалення Декларації про державний суверенітет України; Врешті завершено всенародним 1 грудня 1991 року – Всеукраїнським референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України.
Варто призадуматися, які головні сили вплинули на свідомість народу, що він дозрів відновити і в наш час захищати свою суверенну державу. Кажуть, як в нації немає вождів то вождями стають поети. Наймогутнішим і найславнішим був і залишається в нашому народі Тарас Шевченко, якого називають батьм української нації. Тарас Григорович Шевченко — Великий талант: Мислитель, Поет, Художник, Прозаїк, Драматург, відображаючи українське тогочасне і минуле буття, проектував у своїх творах майбуття української держави. Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII – початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних “книжних” елементах, успадкованих з героїчного минулого. Проте як ніхто інший підніс він і розширив національну самосвідомість українського народу. Поезія Шевченк великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури. Творчість Т. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним пробудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут – економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ряд ін. Так само поезія великого Тараса “провернула свідомість” багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, “як щось зовсім нове і нечуване”. Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо. У шевченківській моделі культури був закладений величезний дценаміт народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих час у випробуваннях.Саме за свою життєдіяльність і творчість, патріотичну громадянську позицію, національно-революційні візії він заслужив високоповажних і найвищих для людини титулів: Геній, Пророк, Апостол. З юнацтва Тарас Шевченко цікавився минувшиною, слухав розповіді про неї, із запалом читав праці з світової історії, але, передусім, його хвилювала історія рідного народу і мріяв він про соборність України. Він докладно простудіював 5-томну «Історію Малоросії» українського енциклопедиста Миколи Маркевича, праці відомих учених Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра і Михайла Лазаревських, Івана Франка та ряд інших.
Шевченко не тільки глибинно зрозумів, які потрібні механізми, щоб повноцінно націю удержавнити, але і не жалів зусиль, а навіть тюрми і заслання, щоб повернути славну візію минувшини у відродження бувшої Державності України, наявної за часів Київської Русі, Доби козаччини, що оспівано у творах, як і надії на справедливу долю вільної України в майбутньому суверенної держави. Устами Кобзаря Шевченко стверджує розуміння Гетьманщини як форми української державності, як національно-ментального світогляду укра­їнського народу, виссловлено у вірші: «Тарасова ніч» (1838 р.) У вірші «Іван Підкова» (1840 р.) Шевченко з жалем писав про минувшину, коли українське козацтво розбудовувало свою демократичну державу, пишучи: ,,Було колись добре жити,На тій Україні… А згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине. ‘’ У таких творах як у поемі «Гайдамаки» їй присвячено розділ: ,,Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин,Що ви будували, де ви панували! Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали Козацької слави убогих руїн. «Гайдамаки. Свято в Чигирині» (1841 р.) Поема сповнена віри у перемогу козацтва, а словосполучення «І Україна, і Чигирин» символізує саму державність. Найяскравіше свідчення державницьких ідей Т. Г. Шевченка — це вірші альбому «Три літа» (1843—1845 рр.), де подано його роздуми над долею Гетьманщини, якими він був сповнений, проживаючи у рідних краях. Поет розглядає Гетьманщину як форму української державності. Свої погляди він яскраво і зрозміло, аргументовано-переконливо розкрив у своїх політичних шедеврах «Розрита могила…», «Чигрине, Чигрине…», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте…». Історично-у треба впершу чергу відродити свою національну і цивілізовану людську гідність, без  цього погляду і героїчної боротьби народу за Волю і Незалежність поневоленій  Батьківщини  не вирвати з неволі  Російської імперії. Навіть заголовки усіх віршів альбому поет-маляр вивів літерами українського  національного барокового письма ХVІІ ст. Лейтмотивом, квінтесенцією поезій є конкретно спонукальна думка: Відновлення Української держави можливе тільки збройною боротьбою! Візія однозначного переконання Тараса Шевченка про неминуче відродження Української соборної і незалежної держави, зруйнованої неодноразово і поневоленої поки що Росією, оптимістично звучить у віршах «Чигрине, Чигрине» , «Стоїть в селі Суботові…», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», у «Заповіті». Тарас Шевченко сидів в казематі та писав вірші, закликав до боротьби намагаючись розкрити весь народній  потенціал до боротьби за незалежність України.
Зрешту в розмірах статті не спосіб передати цілого ряду  усіх тих, які жертвенно відстоювали незалежність України. Багато закликало, щоб відродити свою суверенну і незалежну державу, треба в першу чергу відродити  свою людську і національну гідність. Треба бути жертвенно свідомим того чого людина бажає.Конче треба віднайти у собі сил іти своїм шляхом… Ми не можемо пізнати ту чарівну мудрість, котра спускається із глибин небес для всіх хто хоче та прагне змінити своє життя, аби всі люди могли жити із Богом та любити своїх дітей і співітчизників. Українці прагнуть спіймати свою хвилю та розпочати жити активним життям – та зажвди ніби щось втримує нас від радикального повороту до життя. Якесь провидіння втримує українців від початку власного шляху, що має відкрити для нас двері світу. Ми повинні розбити цю стіну зла та неправди та дати українцям мотив до власного сталого розвитку, який повинен принести на українські землі справжнє добро. Але щоб таке добро настулило треба позбутися такої погані-юдів, які за срібняки вбили Василя Стуса і діяли та діють за вказівкою кремлівських можновладців. З цього виходить, що проголошення незалежності України у серпні 1991 р. ще не означає завершення національно-визвольного процесу на нашій землі. Цей процес остаточно увінчається повним успіхом тільки тоді, коли позбудемося всякої масті прикритих і відвертих ворогів нашої нації та завершимо  відкриту  російську збройну агресії, яка знову намагаються повернути Україну в імперське лоно з усіма відповідними політичними, економічними й національно-культурними наслідками – російської імперії. Для російської орєнтації програмою є слова В. Бєлінського. Ще у 40-х роках ХІХ ст. він відгукнувся на появу праці М.Маркевича «История Малороссии» у такий спосіб: «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более — государством…»
На превеликий жаль, і українська суспільна думка тривалий час перебувала в полоні хибних уявлень щодо історії та традицій власної державності, фактично пропагуючи відмову від боротьби за державно-політичну самостійність. Зокрема, В.Б.Антонович стверджував, що український народ «цілком позбавлений державного інстинкту: він не тільки не складав окремої держави, але добровільно відхилив утворення її у той момент, коли історичні обставини давали для того можливість (в половині ХVІІ в.). Малоросія увійшла до складу Російської держави добровільно, без завоювання й боротьби і внаслідок цього привнесла в нову державу лише почуття любові і єднання, без усякої тіні роздратування або озлоблення». Щойно у дореволюційному періоді М.Міхновським, В.Липинським та Д.Донцовим , не отримала належної підтримки в підросійській Україні. Вона утвердилася переважно в колах галицької інтелігенції. В результаті в процесі розгортання українського національного руху в 1917 році його лідери тривалий час намагались утримати Україну в державному зв’язку з Росією. Відсутність в українському політикумі твердої позиції щодо державної самостійності України не могла не позначитися на перебігу національно-визвольних змагань у 1917—1921 рр. Проголошення державної незалежності України в 1991 р. супроводжувалося безоглядною глорифікацією УНР і фактичною реанімацією давніх народницьких поглядів на проблему української державності. Колосальну роль відограв Іван Франко, піддавши критиці федералістські ілюзії свого вчителя Михайла Драгоманова (для котрого увесь комплекс національно-визвольних проблем українців, зокрема і Соборності та об’єднання наших земель, був підпорядкований завданням «федерації» з «майбутньою демократичною Російською державою», де й Україна знайшла би собі місце), в «Одвертому листі до Галицької української молодежі» (1905 рік) так сформулював місію грядущих борців за об’єднання захоплених українських територій: «Ми мусимо навчитись чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І сє почуттє не повинно бути у нас фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції (дії, висновки. — І.С.)». Ця думка Франка стала настановою — дороговказом для Галицької (так само і чималої частини наддніпрянської) української молоді, потужно вплинувши на її світогляд. Ця молодь, власне, і піднялася у 1918 — 1919 роках на боротьбу за Соборну Українську державу. А ось погляд Михайла Грушевського. У статті «Галичина і Україна» видатний український історик зазначав: «Треба розвивати в усіх частинах українських земель почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати ріжниці, які їх ділять». Там же Грушевський застерігав, що коли галичани і наддніпрянці не докладуть відповідних зусиль, то стануть у майбутньому двома окремими націями, як це сталося із сербами та хорватами»!
Народ пробудила мученицька смерть, яка наступила в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року. Вранці Ольгу Басараб знайшли повішеною на ґратах вікна камери № 7 львівської слідчої в’язниці на вул. Яховича №3. Розпустили чутку про самогубство жінки.Польська поліція намагалася приховати смерть Ольги Басараб. Під тиском львівської громади провели ексгумацію тіла, в результаті того вийшело на яв вбивство  34-річної українки замордованої  польською поліцією. Врешті політичні процеси у Польщі та в СССР проти української молоді здинамізували діяльність українців. А зокрема у Відні створення 1929 р Організацію українських націоналістів (ОУН), яка оформила націоналістичний напрям в українському русі. Засновниками ОУМ стали Українська військова організація (УВО), що об’єднувала колишніх офіцев та створення УПА 14 жовтня 1942 року, коли польовий командир Сергій Качинський (псевдо «Остап») сформував перший відділ УПА в місті Сарни, хочався новітній період  в боротьбі за суверенну українську державу. Ці організації, а зокрема їхній прповід використав усі історичні моменти за допомогою який димамізовано українське суспільство за боротьбу за українську суверенну державу. В Україні прийнято свято відновлення День Соборности 22 січня, і День першої незалежності. Адже Українська Народна Республіка стала першою українською державою в ХХ столітті, яку визнали десятки іноземних країн, а 24 серпня 1991 року відбулося не здобуття, а лише відновлення української незалежності. Крім того, показово, що УНР проголосила свою незалежність навіть раніше, аніж країни Балтії, Польща та Чехія, що підвищує історичний імідж української держави та розвіює міфи про появу України на світовій карті лише в 1991 році. До того ж саме вшанування пам’яті про першу офіційно проголошену незалежність демонструє взаємозв’язок та історичну єдність української державницької традиції та правонаступництва у ХХ столітті. Таким чином Україна може підкреслити своє правонаступництво та політичний зв’язок з УНР та продовжує тривалість своєї державності на ціле століття.
На думку багатьох істориків слід, рахувати українську незалежність  з дня проголошення IV Універсалу УНР. Наразі законопроект вже тривалий час опрацьовується комітетами Верховної Ради і навряд чи буде підтриманий монобільшістю, проте його призначення полягає насамперед у постановці історичної дискусії та приверненні тієї незабутньої великої Перемоги у відновлені української державности. Живою і невмиручою є псам’ять і наша вдячність для всіх тих, які проявили неперевершену стійкість і мужність, за неоцінений вклад  протягом історичного часу у здобуття української незалежности. А також довічний уклін усім тим, які в наш час боряться  з ,,п’ятою колоною’’ яка працює за сценарієм з кремля.З величчю людської гідності пройшли тяжкими дорогами національні герої, через неймовірними випробуваннями, через втрату друзів і рідних нашає пам’ять невмируща у віках. Хилимо наші голови, перед пам’ятю загиблих, перед усіма тими, хто здобував Українську Незалежну Державу. Нині в нашій Україні нелегко. Болісні удари держава з своїма патріотами переживає сильні удари ,,п’ятої колони’’, яка за кремлівською пропагандою чинить неустанні деверсії. Нехай це світле свято роковини нашої незалежності навіює усіх вас оптимізмом, вірою в краще майбутнє нашого народу.

Ярослав Стех