Славної Пам’яті Дарія Гусяк — скромна посвята і вірність ідеї

У неї дійсно не було зерна неправди за собою. От такими були українські націоналісти і пізніші політичні в’язні покоління до якого належала Дарія Гусяк. Відважні, віддані і неймовірно скромні. Готові без питання виконувати доручення чи наказ. В лавах були героїчні мужчини і жінки. Вони сумлінно виконували різні доручення командирів, бойовиків, зв’язкових, санітарів, без вагання, без запиту. Чи у них був страх? Мусів бути але добро і важливість справи здавалось завжди перемагали.

Дарія Гусяк “Нуся” була особистою зв’язковою для головного командира Українській Повстанської Армії Романа Шухевиа-Тараса Чупринки від 1947 року. Вона виконувала накази командира без найменшого застереження. Я питався її раз як вона молода жінка (вона з 1924 року) сприймала небезпечні доручення. Вона відповіла трохи здивована на моє запитання, але дуже скромно, що ми не знали небезпеки, може і боялись але ми знали що була ціль, було доручення і треба було його виконати бо воно більше чим наше особисте життя. Так, говорила пані Дарія, уважали усі які працювали в Організації Українських Націоналістів чи в Українській Повстанській Армії.

За поданням речника МДБ Павла Судоплатова, останнє її доручення було нав’язати контакт з Посольством Америки у Москві для влаштування зустрічі з головним командиром Шухевичем. Дарія добилася до Москви за підробленими документами і до Посольства, вернулася у Львів, передала повідомлення командиру але була арештована 4 березня 1950 року. Наступного дня підрозділ МДБ провів операцію захоплення командира. За зізнанням Судоплатова під час арешту Дарія чинила опір і застрелила лейтенанта держбезпеки. Знов за зізнанням Судоплатова в Дарії був вилучений пістолет, два магазини з патронами, ціанистий калій, зразки різних підписів начальників паспортних столів, штампи “вибув”, “виписаний”.

Дарія відбула ув’язнення, двадцятип’ятирічний термін: у львівській тюрмі Лонського, пізніше у Києві, потім у в’язницях Верхньоуральська та Володимира та врешті у Мордовії. Вони ніколи не здалася. При звільнені не пустили її до Львова аж після проголошення незалежності. Від 1975 і до 1995 вона проживала у містечку Волочиську на Хмельниччині де співпрацювала з Катериною Зарицькою, довголітньою націоналісткою ОУН і теж довготерміновим політичним в’язнем, з якою познайомилась ще 1946 році у Стрию.

У другій половині 1990-их роках я мав велику честь гостити пані Дарію у себе вдома у Ню Йорку. У мене була також моя мати, яка запізнала пані Дарію у Львові після проголошення незалежности в Україні через свою товаришку одного віку з львівської гімназії, Любу Возняк Лемик, дружину месника ОУН Миколи Лемика, який виконав атентат на секретаря консульства СРСР у Львові у 1933 році. Миколу Лемика, провідника ОУН на Східних Українських Землях у 1941 році замордували в Гестапо. Люба Лемик була довголітньою членкинею ОУН, спочатку юнацтва, і пізніше довголітнім політв’язнем. Для моєї матері вона була не тільки товаришкою але прикладом для націоналістичної діяльності проти Польської пацифікації.

Пані Дарія приїхала до США на запрошення української громадської жіночої організації націоналістично спрямування Об’єднання жінок оборони чотирьох свобод України. У Ню Йорку цю організацію очолювала моя мати.

Це була моя перша зустріч з пані Дарією. Вражіння на мене зробила пані Дарія неабияке, не так її розповіданням як її поставою і поведінкою. Вона сиділа спокійно, руки схрещені лагідно при колінах, немов не була центром уваги та розмов і відповідала дуже просто і без емоцій на питання. Вона ніколи не розводила ні словами ні руками. Очі дивилися в одне місце. Чомусь мені здавалось що її оповідання ніколи не починались від слова “я”. Переважно оповідала про других, багато говорила про своїх друзів в УПА, про командира, а коли говорила про те, що особисто вона виконувала, користувалась словом “ми”. Її чемність була подиву гідна. За все дякувала, за нагоду приїхати, за гостину, за опіку, за захист діаспори коли “ми” сиділи. Не питався її про зізнання Судоплатова бо у той час я про ці зізнання не знав.

Мені здається, що сьогоднішнє покоління виховується на таких особах як Дарія Гусяк. Вони свідомі свого обов’язку, напевно відчувають особисту тривогу, але далеко більше відчувають відповідальність і найважніше — горять любов’ю до свого рідного, до землі, до народу. Тому я не можу не вірити у нашу перемогу. Вічна пам’ять Дарії Гусяк “Нусі”! Слава Україні! Слава її героям!

16 серпня 2022 року Аскольд С. Лозинський

На знимці у домі автора у Ню Йорку: Олесь Янчук, Ярослав Федун, Дарія Гусяк, Володимир Стойко, Марія Лозинська, Олесь Кий, Роксоляна Лозинська, Максим Лозинський