Про засоби масової інформації в Україні і в США
Багато уваги сьогодні присвячується щодо роль преси, мабуть зокрема бо сьогоднішній американський президент Дональд Трамп між своїми популістськими вибриками, проголосив пресу ворогом народу та крім т. зв. Фокс Нюз не визнає роль преси у розвитку та захисті громадянського суспільстві. Хоч правду кажучи не відомо мені чи Президент США розуміє взагалі концепцію громадянського суспільства. Одначе загальна засада у демократичних державах, де домінує або бодай функціонує громадянське суспільство і його інституції, це що преса повинна бути немов четвертою гілкою влади яка фактично є сумлінням суспільства та виконує роль об’єктивного сторожа незважаючи на політичні чи ідеологічні позиції даного представника преси.
Перебуваючи у Києві минулого листопада кілька разів я підходив біля будинку Верховної Ради України та фактичного майдану розташованого там вояками збройних сил України які протестували проти корупції в Україні починаючи від першої особи. У кожному випадку моїх зустрічей я мав нагоду розмовляти з учасниками які поводили себе дуже чемно одначе їхня участь не була багато-чисельною. Влада знецінювала ці акції просто як агентурні провокації Михайла Саакашвілі, але при вході до майдану стояв напис який однозначно стверджував, що учасники не пов’язані до будь якої міри з колишнім президентом Грузії і губернатором Одеської області, до речі колишнім великим другом Президента Порошенка але зв’язки зіпсувалися. На мої запитання чому їх мало і чому так мало розголосу про цю акцію в ЗМІ України вони мені майже хором відповідали, що ЗМІ України є під контролею олігархів України, а олігархи України фактично об’єднані у протиставлені до них бо вони, вояки, проти корупції. При цьому висунули приклад дружби та спільних бізнесових інтересів самого Президента Порошенка і Ріната Ахметова, двох олігархів, які, здається, були по різних сторонах барикад під час Революції Гідності, та навіть по різних сторонах сьогодні у війні на Донбасі.
Правда, ЗМІ на виправдання відсутності інформації про майдан солдатів могли аргументувати, що події біля ВРУ не суттєві, мало-чисельні і тому не варті поширення новин. Одначе, коли самі солдати України переводять протест проти свого головно командуючого, то мені здавалося, що це варта уваги. У кожному випадку я не наївний зовсім, і розумів що ці протести не на користь Порошенка чи Ахметова чи Пінчука чи Коломойського чи Фірташа, а тому що вони платять журналістам ЗМІ ці журналісті незалежні тільки юридично але не практично.
Подібне відбувається ввесь час навіть у найбільш демократичних країнах світу. Одна мережа ЗМІ має ліве схилення, друга праве але засадничо преса здається повинна задержувати певний рівень об’єктивності і точності інформації.
У мене особистий у цьому відношенню досвід. Є друкована преса навіть української діаспори яка від якогось часу засадничо мене як автора не друкує, але я собі нічого з того не роблю бо сьогодні стільки мереж електронних, що інформація і мій погляд на дану тему доходить до читачів. Правда я тут трохи не дипломатично поводився бо назвав головного редактора одного часопису “корисним ідіотом” через його невпинне пропихання приятеля Росії Дональда Трампа. Редактор перестав мене друкувати і навіть присвятив кілька редакційних проти мене але залишився “корисним ідіотом”. Другий часопис перестав мене не тільки друкувати але навіть згадувати у повідомленнях про заходи, де я грав важливу роль тому, що я розкрив відносно поважну корупцію у проводі установи, котра являється видавцем цього часопису. Але тут редактор не професійний журналіст то мабуть не розуміє своєї ролі. Третій часопис змінив головного редактора на особу котра просто користується здебільша неправдою. У кожному випадку це справи минулого і дуже не суттєві.
Натомість найновіше мене здивувала реакція української преси у США, щодо однієї вагомої події. Недавно за великими зусиллями єврейського електорату в США, Президенту Трампу особисто вдалося депортувати з США до Німеччини одного дев’яносто п’ять літного українського американця якому закидали, що він був вартовим у німецькому концентраційному таборі. Я написав статтю в англійській та українській мовах вказуючи, що ця особа була жертвою колись нацистів, а тепер американців і євреїв. Деякі мережі в Україні опублікували мою статтю в українській мові але жодна мережа українська чи в Україні чи у діаспорі не опублікувала англомовної статті. До речі з американських мереж тільки “Вашингтон Пост” виявив зацікавлення моєю статтею, але після кілька днів напевно внутрішнього тиску відмовив. Англомовна українська на моє розчарування не тільки не надрукувала моєї статті але навіть не подала інформацію про депортацію нещасного українського старця.
На відміну від Президента Трампа я вважаю ЗМІ приятелем і захисником народу і тому сподіваюся певного рівня об’єктивності і у жодному випадку занурення чи про-мовчання вартісних подій. Мабуть наша преса перестрашена смішними можливостями судових процесів проти неї, і це впливає на рішення. Одначе неприродним явищем є страх, і реакція на цей страх зводить незалежну пресу до нуля. В такому випадку преса перестає бути четвертою гілкою влади і кориться засадничому лиху проти якого вона має бути сторожем.
13 вересня 2018 року Аскольд С. Лозинський
