Про істерію навколо “законів про злиття Донбасу”
Ще не встигло висохнути чорнило під проголосованими законами про статус Донбасу, як фейсбук затопило повідомленнями про те, що “всьо пропало”. “Донбас злили, сепаратисти тепер будуть законними міліціонерами, нікого не покарають, за що проливали кров”.
Давайте по порядку. Поки що та частина Донбасу, на яку поширені прийняті закони, не є під юрисдикцією України. Вона захоплена силою російської зброї, захоплена в тому числі й тому, що ті, хто найголосніше репетує “усьо пропало”, останні два десятиліття не хвилювалися за стан наших українських збройних сил. Когось хвилювало, що кілька років тому під Запоріжжям горіли склади боєприпасів? Може, були якісь всенародні майдани з приводу бюджетів знищення нашої армії? Та отож. Ось тому ми прийшли до цієї війни з Росією без армії, без військової техніки, і творимо армію прямо в ході війни. І вирішуватися доля цієї війни буде під Маріуполем, а не в сесійному залі Верховної Ради. Бо Росії потрібен сухопутний шлях в Крим, інакше взимку будуть у неї проблеми з постачанням, і своїх військ в Криму, і тих, хто боровся за “кримнаш”. Після першого ж танкового прориву на маріупольському фронті ці закони, які так стурбували фейсбучних патріотів, стануть таким самим надбанням історії, що й “закони 16 січня”.
Врешті, представники окупанта, які послугуються абревіатурами ЛНР і ДНР, вже заявили, що ці закони їх не влаштовують, і виконувати їх вони не збираються. Невже не ясно, що їм не потрібна Україна, як держава, і які б закони ми б не прийняли, вони їх все одно не влаштують? То в чому проблема: в нашій з Європою дипломатії з допомогою законів, чи в тому, що на складах МО танки є, але не заводяться? Для нас проблема є виключно в тому, щоб отримане перемир’я використати для посилення армії: танки треба відремонтувати, скільки вдасться, і закопати в лініях оборони на напрямку російського удару. Навчити новобранців воювати, бо їх ніхто ж не вчив уже з десяток років. Будувати далі армію, бо те, що ми маємо, це тільки початок. Ми повинні мати армію, в якій підлеглі не будуть відмовлятися виконувати накази командирів, а командири – не боятися приймати рішення, за які самі ж будуть відповідати. Ми мусимо перетворити патріотичний партизанський рух з елементами махновщини у справжню армію, позаду якої буде стояти народ, а не політичний мітинг – і тоді російська регулярна армія не дасть нам ради. Бо їхній солдат не має за що вмирати, а нашому – є за що.
Нам потрібно провести вибори і змінити парламент. Скільки би в списках не було кандидатів, які всім не сподобаються, але це кращі списки, аніж були 12-го року. І буде кращий результат, бо антиукраїнські кандидати, якщо й опиняться в парламенті, то вже будуть там маргіналами. А тон будуть задавати ті, хто боровся за перемогу Майдану, хто волонтерив для фронту чи воював у шанцях Донбасу. Так, як сьогодні ніхто не намагається імплементувати ті з законів “16 січня”, які ще не відмінені, так само в житті з новим парламентом ніхто не буде перейматись імплементацією законів, які відкинуті самими ж окупантами. Тому, краще не розпачаймося віртуальними “зливаннями”, а будуймо силу. Бо тільки на силі постане Україна.
Редакційне
